ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ УКРАЇНИ

ГЛАВА 2. ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ СПЕКТР СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ (О.Голобуцький, В.Кулик) 5. ПРАВОЦЕНТРИСТСЬКІ ПАРТІЇ

I. НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ (НРУ)

Писати про НРУ, мабуть, найважче, бо більшість політичних подій в Україні 1989-91 рр. так чи інакше пов’язані з Рухом.
Ідея створення масового руху на підтримку реформ виникла в колі українських письменників у 1989 р. Це починалось як консолідація сил, “метою яких є втілення в життя рішень ХIХ Всесоюзної партійної конференції”. 23 листопада 1988 р. в Спілці письменників України (СПУ) відбулись збори ініціативної групи для організації народного фронту 1). 31 січня 1989 р. проект програми Руху було винесено на обговорення загальних зборів міської СПУ. На зборах виступив Л.Кравчук, який заявив, що участь членів КПРС у Русі є неможливою.
Незабаром було створено Товариство української мови (ТУМ), що висловило свою підтримку Руху. Керівники КПУ намагалися усілякими засобами гальмувати ріст нової організації, але з того нічого не вийшло. 7 жовтня 1989 р. була заснована Львівська регіональна організація НРУ. 1 липня 1990 р. відбулася установча конференція Київського Руху. До Координаційної ради увійшли також представники “радикальної” УГС -- М.Горбаль, Ю.Бадзьо, В.Лінчевський. До учасників конференції звернувся й Л.Кравчук, який заявив: “Проти Руху я не виступав. Я виступаю проти “певної організаційної форми Руху”.
8-10 вересня 1989 р. відбувся Установчий з’їзд Руху. Делегати представляли близько 280 тис. учасників Руху. На з’їзді проявились різні погляди на мету, програму Руху. Письменники наголошували на організації Руху як політичної організації на підтримку перебудови, а представники УГС вбачали в Русі організацію, що мусить пропагувати самостійність України. Результати з’їзду були такі. У програмі зникли будь-які згадки про “керівну роль КПРС” і у “національному питанні” йшлося вже тільки про національно-культурну автономію, а не національно-територіальну; у зверненні до народу підкреслювалось, що Рух “виступає за суверенність Української республіки в складі Союзу РСР”.
Перша істотна перемога НРУ була у прийнятті Верховною Радою відносно демократичного Закону про вибори народних депутатів, до якого увійшли основні вимоги опозиційних сил. Факт, що закон був прийнятий старим складом Верховної Ради, свідчив про зростання впливу Руху з яким мусили вже рахуватись владні структури.
“Бойовим хрещенням” для НРУ стали вибори до Верховної Ради УРСР . Одним з кроків до популяризації ідей Руху став живий ланцюг єднання у січні 1990 року, що протягнувся від Львову до Харкова. На цю акцію вийшло щонайменше півмільйона людей. Засобами масової інформації нагніталась атмосфера навколо Руху. Звинувачення у погромах, антирадянських діях лились з боку партійної верхівки.
У березні 1990 року відбулися вибори. Демократичний блок, основою якого був Рух, отримав більше 100 мандатів ВР, а в трьох західних областях одержав перемогу на виборах до місцевих рад. З цього приводу Л.Кравчук заявив: “Отже, у Львові відбувається, я глибоко в цьому переконаний, фарс. Хоча фарс небезпідставний” 2).
У Верховній Раді була сформована демократична Народна Рада. А влітку Верховна Рада проголосила “Декларацію про суверенитет УРСР”, що було певною перемогою демократичних сил.
З 25 по 28 жовтня у Києві відбулися II Всеукраїнські Збори Руху. Чисельність Руху тоді збільшилась до близько 600 000 членів. Головним гаслом зборів стала “Незалежна Україна”.
Головною проблемою Руху тоді були брак професійних кадрів, що могли б організувати діяльність Руху належним чином. Головними наслідками з’їзду стали: орієнтування Руху на здобуття незалежності, зміна статуту, за якою членами Руху можуть бути політичні партії.
З листопада 1990 р. почався наступ консерваторів. “Справа Хмари”, побиття студентів під час демонстрації 7 листопада і т.ін. Відчувалось, що ініціатива опозиційної сили потроху починає відходити від Руху на користь новостворенних політичних партій. Але політична ситуація влітку 1991 р. перевернула життя України, і Руху зокрема. “1991 рік був для Руху часом найбільших змагань і перемог. Завдяки єдності з Рухом більшості партій та громадських організацій, координації дій, було застосовано набутий організаційний досвід. В цьому році успішно проведено біля двадцяти всеукраїнських політичних акцій, найбільш значні з яких: Ланцюг мітингів протесту проти референдуму про збереження СРСР, святкування пам’яті УНР-ЗУНР, Всеукраїнський похід “Козацькими шляхами”, багатотисячні маніфестації і пікетування Верховної Ради і, найголовніше, забезпечення успішного проведення референдуму Незалежності. Для цього було виготовлено та розповсюджено більше 30 млн. листівок, десятки мільйонів примірників іншої літератури, створено та забезпечено діяльність 647 агітгруп чисельністю понад 20 тисяч агітаторів і більше 200 тисяч спостерігачів на дільницях референдуму. Головне Програмне завдання Руху було виконане. Україна стала Незалежною Державою” 3). Висунутий кандидатом від Руху Вячеслав Чорновіл отримав 26 % голосів, ставши найбільш впливовим демократичним лідером України.
Всю свою енергію В.Чорновіл спрямував на утвердження свого лідерства у Русі. “Заваливши”, як казали колишні його колеги по Руху, роботу у Львівській обласній Раді, у Галицькій Асамблеї, В.Чорновіл взявся за перетворення Руху на політичну партію. Висунувши гасло про декомунізацію структур влади, він отримав підтримку керівників більшості місцевих і регіональних організацій Руху. Ось як про це висловився М.Поровський: “І у цей час з’явилась людина, яка пообіцяла керівникам організацій Руху владу! Цією людиною був кандидат у Президенти України Вячеслав Чорновіл. Майже всі голови крайових організацій Руху стали довіреними особами кандидата у Президенти. Вони отримали новий статус зі значними правами на час виборів, автотранспорт, доступ до засобів інформації, кошти на агітаційно-пропагандивні заходи. Таким чином у Рухові з’явився новий “нестандартний” керівник, з успіхом якого пов’язали і свій особистий успіх більшість крайових Рухів, -- частина активу організації” 4).
Так, В.Чорновіл заявив про кризу у Русі і про необхідність структурної зміни організації. “Рух має стати партією реформ... партією нового типу”. І дійсно, бачимо, наскільки змінилась позиція В.Чорновола, який ще тільки рік перед цим на II З’їзді Руху заявив: “Якщо Рух стане в одному ряду з партіями, він загине, програє, виродиться в культурно-пропагандистську організацію, ... партії його підіжмуть і переможуть. Руху, щоб зберегти себе і далі відігравати ту ж роль, ... треба стати координаційним центром, який буде об’єднувати політичні партії і різні групи” 5).
На III З’їзді Руху В.Чорновол почав боротьбу за владу, що йому частково вдалося. Він став співголовою Руху, разом з І.Драчем та М.Горинем. Але дуже скоро вони розмежувалися. Коли Л.Кравчук звернувся до Руху з пропозицією підтримати його, то Рух, а зокрема В.Чорновіл, заявив про свою опозиційність до Президента. УРП і ДемПУ, вийшовши з Руху, зорганізували Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), який став на пропрезидентські позиції. Це стало кінцем багатопартійного Руху. На IV Всеукраїнських Зборах Рух фактично перетворився на партію. Ситуація на з’їзді була дуже складною, бо про перетворення Руху на партію ніхто відверто не казав. З виступу одного з засновників Руху В.Брюховецького: “...йшло до того, до створення партії. Небезпека полягає в тому, що ми приховуємо це самі від себе і не називаємо речі своїми іменами. А саме це треба говорити, тому що партія більшовиків, власне, так і робила. Вона казала одне --робила інше. Чому відверто не сказано -- ми створили партію” 6).
У той же час Рух разом з “Новою Україною” та іншими політичними силами став ініціатором утворення коаліції “Незалежній Україні -- новий парламент”, створенної з метою координації зусиль по збору підписів за дострокове припинення повноважень Верховної Ради України після виборів до парламенту у 1993 р. Але ця акція закінчилася невдачею.
Влітку 1993 р. Рух виступив з заявою, в якій, аналізуючи кризову ситуацію в країні, було проголошено: “У цих обставинах Народний Рух України заявив про свою опозицію до всіх структур влади в Україні, вважаючи за необхідне відпрацювання альтернативних програм і формування альтернативних владних інститутів на принципах державності і демократії” 7). Заявляючи про свою належність до політичного центру, Рух дуже часто ставав на позиції радикальних сил. Це, зрештою, вплинуло на погіршення стосунків НРУ з “Новою Україною”.
Цікавою подією на політичній арені стала поява восени 1993 р. Всенародного Руху України (ВРУ) на чолі з Л.Скорик. Організація, займаючи занадто пропрезидентські позиції, стала ніби-то альтернативою Руху.
Подальший період існування ВРУ пов’язаний з критикою В.Чорновола і НРУ. Те, що ВРУ підтримували УРП і ДемПУ, стало дуже великим козирем у руках НРУ на наступних виборах. Своєю лояльністю до Л.Кравчука -- у виступах Л.Скорик доходила просто до непристойності, -- ВРУ дуже скомпрометував КНДС.
Тим часом В.Чорновіл, готуючись до виборів, виступав з новими ініціативами, що були спрямовані проти Президента. На виборах 1994 р. Рух виступав на правоцентристських позиціях, що дало можливість провести чималу чисельність депутатів і створити свою фракцію у Верховній раді. Входячи під час виборів до Демократичного об’єднання “Україна” Рух ігнорував узгодженні списки, нерідко виставляючи своїх кандидатів проти інших з демократичного блоку. Особливо це стосувалось кандидатів з КНДС. Вміло проведена виборча компанія, що базувалась на критиці влади, призвела до певного успіху. Особливо відчутним цей успіх був у Києві, де Рух створив свій блок “Столиця”.
Після виборів Президента Рух потрохи міняє своє ставлення до влади, на противагу КНДС -- чи швидше УРП і ДемПУ, які спочатку виступили в опозиції до нового Президента України Л.Кучми.
А Рух продовжував свою боротьбу з цими партіями. Так, В.Цимбалюк, член Центрального Проводу Руху, заявив, що УРП та ДемПУ “дискредитували ідеї демократії, оскільки своєю непринциповою позицією створювали в народі уявлення, що демократи перебувають при владі і несуть відповідальність за нинішній стан речей у державі” 8).
Протягом 1995 р. Рух, який, за словами одного з лідерів Руху О.Лавриновича, ніколи не був “вічним опозиціонером”, підтримує чимало ініціатив Л.Кучми. Останні події літа 1995 р. довели позитивне ставлення Руху до Л.Кучми. Наприклад, щодо переговорів у Сочі, коли в УРП трактують це як повернення до “ведмежачих обіймів”, а Рух вимагає лише “дещо зкоригувати угоду” і т.ін. 9).
А ось як визначає О.Лавринович місце Руху на умовній політичній шкалі суспільства: “По центру з правого боку. Праворуч від нас буде, очевидно, ліберальна партія, а ліворуч ПДВУ” 10).
Наприкінці 1995 р. Києві відбувся черговий з’їзд Руху, на якому Головою партії знов було обрано В.Чорновола. Крім В.Чорновола серед лідерів Руху слід відзначити О.Лавриновича, професійного політика, та І.Зайця, економіста-математика.
Рух має таку структуру: первинні осередки, районні та крайові організації, центральні органи. Найвищий орган Руху -- З’їзд. Він обирає Голову, першого заступника Голови, заступників Голови, членів Центрального Проводу (ЦП) -- постійно діючого органу Руху у період між сесіями. Розширений ЦП -- Мала Рада.
Важливою подією для Руху стало створення тижневика “Час/Тіme”, який хоч і є незалежним, але повністю відображає позицію Руху.

II. ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ДемПУ)

Зі структуризацією суспільства на початку 1990 року в середовищі політичних лідерів Руху виникає ідея створити опозиційну політичну партію. Ініціатором перетворення Руху на партію був Дм.Павличко, але ця ідея не була підтримана на IV сесії Великої Ради Руху. У березні 1990 року в газеті "Літературна Україна" з'явився Маніфест про створення Демократичної партії України. Оргкомітет складався навколо національно поміркованої частини Руху й Спілки письменників. Фундаторами були Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Віталій Дончик, Юрій Цеков, Михайло Швайка. Провідним теоретиком нової партії став відомий правозахисник, літературознавець Юрій Бадзьо, відомий ще у 1989 році проектом програми "Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності".
На установчому з'їзді 15 грудня 1990 року головою партії було обрано Ю.Бадзя. Вже тоді ДемПУ мала чисельну депутатську групу -- 25 осіб. Під час реєстрації 28 червня 1991 року партія нараховувала 3015 членів, що склали партійні осередки в усіх областях України. Ідеологією було проголошено "соціальну демократію": "Побудову економіки вільного підприємництва партія пов'язує з проблемами соціального становища та національно-державного самоутвердження українського народу, тому вона виступає за соціальну ринкову економіку й грунтує свою економічну політику на теоретичних засадах сучасної соціальної демократії, яка намагається узгодити інтереси праці та капіталу й у низці країн утворила систему, що успішно поєднує стимулюючу роль приватної власностй й підприємництва з доцільним державним регулюванням розподілу результатів виробництва та з соціальною захищеністю населення від негативних проявів вільного ринку" 1).
Аналізуючи програму ДемПУ, приходимо до висновку, що то є досить штучний симбіоз традиційного європейського неоконсерватизму і сучасної форми соціал-демократії. Найкраще це розмаїття ідей виявив Дмитро Павличко, визначаючи завдання ДемПУ. "Ми хочемо поставити за ідеологічну основу нової партії бажання Тараса Шевченка та його колег створити партію в формі Кирило-Мефодіївського братства, ми хочемо взяти на озброєння радикалізм Івана Франка і соціал-демократизм Лесі Українки. Ми хочемо взяти у свою програму і своє національне мислення, державні програми Михайла Драгоманова і Михайла Павлика, Володимира Винниченка і Михайла Грушевського... Ми будемо шукати в діяльності кожної партії, у тому числі і Комуністичної партії України, добрих намірів і добрих мотивів" 2).
Це розлиття ідеології відбилося і на економічних засадах ДемПУ, про які ми вже сказали. Протиріччя, що наводнюють економічну частину програми, роблять її просто незрозумілою 3). Спочатку, виходячи зі своєї соціально-демократичної ідеології, ДемПУ намагалась об'єднати зусилля всіх сил, прихильних до соціальної демократії. Лідери ДемПУ (Д.Павличко, В.Яворівський), ПДВУ (В.Філенко, О.Ємець), СДПУ (О.Сугоняко, Ю.Збітнєв) неодноразово говорили навіть про об'єднання усіх партій. Чимало зусиль доклали вони і до створення політичної коаліції "Незалежна демократична Україна"; на другий день після заколоту ГКЧП у 1991 році вона таки виникла, але одразу після придушення заколотурозпалась.
Подальша діяльність ДемПУ пов'язана з КНДС, зокрема, з УРП. Ситуація, що виникла на початку 1992 у Русі, призвела до того, що в березні 1992 року ДемПУ разом з УРП виходить із колективних членів Руху. Лояльне ставлення певної частини політичних партій до Л.Кравчука призвело до створення КНДС, до якого увійшли ДемПУ, УРП, УСДП, СУС, "Просвіта" та деяка частина Руху. Подальше існування ДемПУ було пов'язане з політикою Президента України.
12-13 грудня 1992 року ДемПУ провела свій Другий з'їзд, на якому прийняла розгорнуту програму партії й обрала нового Голову -- Володимира Яворівського. Сильна своїми авторитетними лідерами, але слабка організаційно, ДемПУ одразу потрапила під сильний вплив УРП -- партії більш організованої і чисельно більшої. Цьому сприяв найбільше поет і загальний націонал-демократ Дмитро Павличко.
На початку 1993 року ДемПУ виступає одним з організаторів Антиімперського антикомуністичного фронту (ААФ). Цим ДемПУ остаточно відірвала себе від соціальної демократії і стала на чисто праві позиції. Лояльність партії до Л.Кравчука призводить і до чималих скандалів у національно-демократичному таборі. Зокрема, Ю.Бадзьо у квітні 1993 року звинуватив Рух в антиукраїнській політиці, бо Рух-прес опублікував низку критичних статей щодо адміністрації Президента 4).
Спробою знов стати на центристські позиції була участь ДемПУ в ініціативній групі створення виборчого блоку "Демократичний центр". Готуючись до виборів, ДемПУ отримувала дуже оптимістічні соціологічні прогнози. ДемПУ займала найперше місце у рейтингу політичних партій. В інтерв'ю у листопаді 1993 року В.Яворівський сказав, що партія сподівається збільшити своє представництво у Верховній Раді (тоді вона мала приблизно 28 депутатів), а щодо економічної програми, з якою партія йшла на вибори, В.Яворівський, зокрема, сказав: "Програма ця вже готова. В її розробці брали участь такі відомі вам економісті, як Пинзеник і Пилипчук...” 5).
На виборах до Верпховної Ради у 1994 році ДемПУ блокувалася з іншими партіями правоцентристської орієнтації в Демократичному об'єднанні "Україна". Але, не дивлячись на оптимістічні прогнози, ДемПУ отримала лише 3 депутатські мандати. На виборах провалився і такий відомий політик і лідер ДемПУ як Дмитро Павличко, отримавши всього 9,81% голосів. Усі депутати від ДемПУ увійшли до фракції "Державність", кістяк якої становлять депутати-республіканці. Бачимо, що в порівнянні з попереднім парламентом представництво ДемПУ зменшилось приблизно у 5 разів, і воно вже не відіграє самостійної ролі.
Після виборів у середовищі націонал-демократичних організацій точилися розмови на дві теми: об'єднання УРП і ДемПУ, а також подальша політична доля Л.Кравчука.
Ініціатором об'єднання виступив тоді Дмитро Павличко. УРП зайняла очікувальну позицію, бо мала набагато вигідніше положення. Але оглядачам з самого початку була зрозуміла безперспективність цього об'єднання. Не дивлячись на суто ідеологічні розбіжності, навіть на структурні, "демократична партія була сильна своєю верхівкою, але ніколи не мала потужних регіональних організацій, тим часом останні виборчі кампанії довели, що перемагати в політиці без опори на організаційні структури стає дедалі важче" 6). Об'єднання ДемПУ і УРП могло відбутися лише шляхом поглинання ДемПУ Республіканською партією, що вже відбувалося на місцях. Керівництво й активне членство ДемПУ бачило інший шлях об'єднання: "Найкращий варіянт, коли на основі наших партій утвориться нова організація, з новою назвою, новими статутом і програмою" 7). Об'єднання не відбулося, що мало, на нашу думку, позитивні наслідки для обох партій.
ДемПУ зараз знаходиться перед серйозним вибором: чи й далі залишатися "соціальними демократами" серед української правиці і губитися в ній, чи чітко стати на соціал-демократичні позиції.
На початку 1995 року ДемПУ виступила з новою програмою, де, зокрема, зазначається "створення соціально орієнтованої ринкової економіки з пріоритетом приватної власності", а також заявляється: "...ДемПУ -- це партія народу" 8).
Основа ДемПУ -- первинна організація. Верховний орган ДемПУ -- з'їзд. Він обирає на 2 роки Національну Раду (НР) партії, Голову партії, двох його заступників, ревізійну та інші комісії. НР обирається за рекомендаціями обласних організацій, а також за пропозиціями делегатів. За посадою до НР входять Голова партії, його заступники, голови обласних і столичної організацій. Органом Національної Ради є бюлетень "Демократ", теоретичним органом -- журнал "Толока".

III. ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ХДПУ)

Християнсько-демократична партія України офіційно зареєстрована в 1993 році. Організувала партію група однодумців, до котрої ввійшли Віталій Журавський (Київ), Михайло Гутор (Тернопіль), Роман Гурмак (Івано-Франківськ). ХДПУ виникла без передісторії, хоча грунт для її діяльності був сприятливий. ”В історії християнсько-демократичного руху світу були випадки, коли християнсько-демократичними партіями називали себе трохи чи не крайньо ліві (Польща), чи крайньо праві (Австрія), ХДПУ є класичною правоцентристською партією” 1).
Окрім того, ХДПУ входить в якості спостерігача до Європейського Демократичного Союзу, та є членом Християнсько-Демократичного Інтернаціоналу. Завдяки своїй міжнародній діяльності партія встановила тісні стосунки з багатьма християнсько-демократичними, консервативними партіями Європи і Америки, зокрема з Консервативною партією Великобританії, ХДС Німеччини, Республіканською партією США, ОПР ( голістами) Франції й т. ін. Представники ХДПУ запрошуються на чисельні міжнародні конференції, семінари, конгреси та з’їзди партій. Така міжнародна активність християнських демократів зумовлена наявністю серед членства партії великого відсотку професійних політиків. ХДПУ від початку відрізнялася високим інтелектуальним рівнем.
Під час створення ХДПУ відразу стала в опозицію до уряду Л.Кравчука, “який не провів реформування управлінського апарату, не розпочав реформи в економіці, втрутився у справи церкви” 2).
Зберегаючи свою опозіційність протягом всього перебування Л.Кравчука на посту Президента України, християнські демократи не підтримали його на виборах, однак новий президент Л.Кучма не задовольняв ХДПУ.Тому партія продовжує існувати в конструктивній опозиції до Президента та Уряду України.
На минулі вибори ХДПУ прийшла не підготована, не існувало єдиного виборчого штабу, не вистачало коштів та ресурсів. Тому на виборах в парламент та місцеві органи влади 1994 р., ХДПУ провела трьох депутатів у ВР України ( В.Шишкін, В.Костицький, С.Чейпеш).
Виборча кампанія велася мляво і без відповідної підготовки. До того ж ХДПУ не увійшла до виборчого блоку “Україна“ через присутність в ньому УНА-УНСО, і здебільшого конкурувала з кандидатами в депутати від ідеологічно споріднених з нею організацій. Це викликало низьку підтримку молодої партії з боку націонал-демократично орієнтованого електорату.
Щоб не ізолювати себе від інших політичних партій, ХДПУ увійшла в блок з ПДВУ та НРУ. На підставі цього блоку, християнські демократи оголосили про утворення тіньового кабінету, розробка антикризової програми якого мала відбутися за 10-12 місяців.
Фактично зазнавши поразки на перших виборах, ХДПУ проаналізувала помилки та свій попередній досвід і зробила відповідні висновки.
Одразу після оголошення результатів виборів, християнські демократи розпочали інтенсивну роботу по рекламуванню своєї партії. Навколо ХДПУ було зібрано провідних юристів (Асоціація правників України), які за короткий час, провівши “мозкову атаку”, розробили низку законопроектів та проект нової Конституції України, зокрема Закон про політичні партії, Закон про вибори до Національних Зборів України, Закон про свободу совісті та релігійні організації, Закон про соціальний захист дітей.
“У проекті нової Конституції України, запропонованої ХДПУ, зроблено спробу визначити межі необхідного “втручання“, регулювального впливу держави і її структур на життєдіяльність громадянського суспільства в політичній та інших сферах. Подібне “втручання“ може мати місце в рамках і на підставі закону і, головне, спрямоване в кінцевому підсумку на нормальне функціонування самого ж громадянського суспільства та забезпечення прав і свобод людини” 3).
“Роздержавлення” суспільства, за проектом Конституції України ХДПУ, передбачається через закріплення багатопартійності, приватизації державних і комунальних підприємств на основі приватної власності, невтручання держави та її структур у безпосередню господарську діяльність підприємств і повне відокремлення церкви від держави.
У проекті Закону про вибори до Національних Зборів України, підготовленому ХДПУ, використаний принцип змішаної виборчої системи. За законопроектом половина складу нижньої палати Національних Зборів України -- Палати делегатів -- має обиратися на основі мажоритарної виборчої системи по одномандатних виборчих округах, а інша половина палати -- за пропорційною системою по єдиному загальноукраїнському багатомандатному виборчому округу, за партійними списками кандидатів у депутати, складеному політичними партіями або їх об’єднаннями. Це дасть змогу мати в Україні політично структурований парламент з організованою в коаліцію більшістю та конструктивною опозицією, тобто законодавчий орган, здатний ефективно працювати.
У блоці з проектом нової Конституції України та новим Законом про вибори ХДПУ розробила і Закон про політичні партії. “Розробляючи цей законопроект ХДПУ виходила з того, що політичні партії можуть стати не лише головним суб’єктом виборчої системи, але й головним лицем нової політичної системи” 4).
Прийняття окремо Закону про політичні партії, безсумнівно, буде стимулювати процес зміцнення партій як в організаційному, так і в матеріально-фінансовому плані. Законопроект передбачає регламентацію принципів побудови та діяльності партії, створення регіональних організацій, формування керівних органів. Окрім того закон передбачає фінансову підтримку політичних партій з боку держави, звільнення від податків та зборів.
Теоретичною основою ХДПУ є християнська філософія. Демократію ми розуміємо в світлі християнського вчення, а християнство -- в його демократичному виявленні. Основою ідеологічної доктрини партії та найголовнішим принципом її формування є визнання членами ХДПУ християнського світосприйняття як форми самоусвідомлення та сомовираження особи, всебічне сприяння поширенню віровчення і традицій християнства на засадах ейкуменізму. Християнський світогляд передбачає дотримання трьох фундаментальних принципів: свободи, справедливості і солідарності 5).
В економічній сфері ХДПУ виступає за соціальну ринкову економіку як найефективніший метод господарювання та її багатоукладність. Також, визначається реформування податкової системи, негайне роздержавлення, демонополізація і приватизація економіки. “За державою має бути забезпечена власність тільки на такі засоби виробництва і сфери діяльності, які мають загальнонаціональне значення, удержавлення яких виправдане світовим досвідом” 6).
Соціальна ринкова система найвищою мірою відповідає принципам християнської моралі, тому що в центр економічного життя ставить людину. Суспільний лад соціальної ринкової системи спрямований на вивільнення виробничого потенціалу і досягнення соціальної справедливості на базі високого ступеню економічної свободи і відповідальності індивідів перед суспільством і суспільства перед індивідом” 7).
Окрім того, ХДПУ виступає за досконале екологічне законодавство, що дало їй змогу об’єднатися на довиборах 1995 року з Партією зелених України.
Якщо проаналізувати соціальну філософію ХДПУ, то виявиться недостатність грунтовної теоретичної основи ідеології християнської демократії в Україні. Однак ця проблема не є специфічною для партії. Подібна ситуація існує і в інших партіях по всьому політичному спектру. Відсутність теоретичних розробок ідеології стосується переважної більшості політичних партій.
ХДПУ визхначає себе як партію правоцентриського спрямування, орієнтовану на Світову Християнську Демократію, що грунтується на принципах, сформульованих в книзі Р.Кальдери “Специфіка Християнської демократії”:
-- захист соціальних груп;
-- солідарність;
-- демократизм;
-- неконфесійність;
-- демократичний націоналізм 8).
Соціально орієнтована ринкова економіка, солідаризм, плюралістична демократія, конфесійна незаангажованість, демократичний націоналізм, власне, це і є головними тезами політичної програми ХДПУ.
Напередодні виборів 10 грудня 1995 року ХДПУ організувала передвиборчий блок “ХДПУ плюс ПЗУ”, об’єднавши навколо себе чимало видатних науковців, бізнесменів, журналістів, професійних політиків, зокрема до запропонованого ХДПУ-ПЗУ списку увішли продюсер телекомпанії СІТ-30 В.Табачук, керівник редакції інформації головної редакції радіомовлення на Київ А.Тарасенко, ректор Українсько-Фінського інстітуту менеджменту і бізнесу І.Тимошенко та ін. На підтримку цього блоку виступили деякі християнські організації, такі як Адвентисти Сьомого Дня, з якими ХДПУ уклала домовленість, Євангельські християни-баптисти та Християни віри євангельської, з якими ХДПУ має добрі стосунки.
Керівництво ХДПУ обирається терміном на чотири роки -- Голова, Головна Рада, Голова Виконавчого комітету. Голова Обирається лише З’їздом. Структура ХДПУ складається з первинних (міських, районних, обласних) організацій. Голова партії -- Віталій Журавський.
Окрім ХДПУ в України існує ще декілька організацій, що оголосили себе послідовниками Християнської демократії. Це Християнсько-Демократичний Союз, який складається з бізнесменів, науковців та інтелектуальної еліти Сходу України. В Донецькій області ХДС нараховує 100 осіб 9).
ХДС маловпливова організація, однак останнім часом виявляє неабияку активність, особливо в міжнародній політиці. Лідери ХДС запрошувалися неоднаразово на засідання Х/Д Інтернаціоналу.
Іншою структурою, що проголосила себе християнсько-демократичною організацією є політична партія “Південноукраїнський Християнсько-демократичний Союз”. ПХДС орієнтується передусім на бізнесові кола Півдня України і є виразником їх інтересів. Організація не має великого впливу навіть в регіоні, проте має тісні стосунки з Х/Д організаціями Західної Європи.

IV. УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УРП)

УРП з усіх українських партій має найдовшу історію, початок якої припадає на листопад 1976 року, коли була створена Українська Гельсінкська Група. Саме УГГ зазнала була таких переслідувань і такого тотального розгрому, як жодна інша Гельсінкська група в СРСР. Як зазначалося в “Зверненні УГГ до української та світової громадськості” від 11 березня 1988 р., “всі її учасники пройшли тривалі терміни ув’язнення і заслання, чотири члени Групи -- Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус -- загинули в страхітливих умовах таборів особливого режиму, таборів смерті...” 1).
Влітку 1987 року з числа активістів УГГ виникла Українська Гельсінкська Спілка, яка перша тоді в Україні, вже за часів Перебудови висунула гасла самостійності України.
Коли в таборах ще перебували І.Кандиба, М.Горбаль, І.Сокульский, Г.Приходько, на засланні Левко Лук’яненко, УГС випустила через 15 років перерви № 7 “Українського вісника”, що його редагувала колегія в такому складі: В.Чорновіл, І.Гель, М.Горинь, П.Скочок. “Ви відіграли першу роль у пробудженні українського народу. Ви -- наша совість”, -- так схарактеризував Дм.Павличко роль УГС в українському національному русі.
На час свого першого з’їзду 1990 р. УГС налічувала 2300 членів. Вона мала досить чіткі структири та ідеологію, визнаних лідерів, користувалась авторитетом не лише в Україні, а й за кордоном. До Верховної Ради України Спілка провела 12 своїх членів. 29-30 квітня 1990 року відбувся установчий з’їзд УГС, на якому було утворено УРП. Новоутворена УРП одразу задекларувала себе неоконсервативною партією. Так, В.Лісовий під час теоретичної конференції “Ідеологія і тактика УРП” відзначив: “УРП постало на основі Української Гельсінкської Спілки. Основні вартості, які включає ідеологія Гельсінкського процесу -- це захист прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку та прав народів шляхом побудови справедливого міжнародного порядку тобто, побудови інституцій правової держави. Політичну ідеологію, яка ставить наголос на розбудові таких інституцій, називають неоконсерватизмом” 2).
Але ідеологія неоконсерватизму була задекларована як “бажана майбутня ідеологія УРП”. Це був певний консенсус між прихильниками націоналізму, яких уособлювали Л.Лук’яненко, С.Хмара, І.Кандиба та ін., та прихильниками християнської демократії, що були преставлені в УРП М.Горинем, Б.Горинем, та ін. (Наприклад, перед з’їздом М.Горинь пропонував назвати майбутню партію християнсько-демократичною, інші -- демократичною. -- Авт.). І дійсно, знаходимо чимало суперечностей в ідеології УРП. Партія, що декларує себе правонаступницею УГС -- правозахисної організації, що захищала права людини, вже тільки через це має певне ліберальне забарвлення. Але УРП з самого початку свого існування виступила як перша опозиційна, радикальна партія, що стоїть на антикомуністичних позиціях. Радикальні гасла, які висувала УРП протягом 1990-1991 рр., привели до її лав масу маргіналів, які стояли на радикальних позиціях і не мали жодного уявлення, що таке “неоконсерватизм”. Чітка антикомуністична, радикальна позиція УРП стала пізніше причиною замалого припливу інтелігенції до лав партії.
1-2 червня 1991 року відбувся II З’їзд УРП. За цей час партія зросла вчетверо. УРП налагодила випуск декількох партійних органів. Головою партії знову було обрано Л.Лук’яненка. У листопаді 1991 року УРП було прийнято до Інтернаціоналу Християнської Демократії, що ще раз підтвердило її неоконсервативний характер. Під час виборів Президента України УРП висунула кандидатом Л.Лук’яненка -- за нього проголосувало 4,5 % виборців. На початок 1992 року припадає початок конфронтації УРП з Народним Рухом, а в березні на Раді УРП була відзначена неможливість перебування УРП в НРУ. Займаючи позицію вибіркової критики Президента Л.Кравчука, УРП розділилась на 2 табори. Менша частина УРП, очолювана Заступником Голови УРП С.Хмарою, виступала за гостру критику усіх дій Президента і “глуху опозицію” до влади.
1-2 травня 1992 року відбувся III З’їзд УРП, який представляв більш як 11 тисяч членів партії. На з’їзді відбувся остаточний розрив. С.Хмара з прихильниками вийшли з УРП і заснували Українську Консервативно-Республіканську партію (УКРП), яка проголосила себе правонаступницею УГС-УРП.
Головою УРП було обрано М.Гориня, Л.Лук’яненко став Почесним Головою.
З розбудовою Української Держави УРП наприкінці 1991 року, закликала усі громадянські організації об’єднатися навколо Президента у справі захисту незалежної України. “Партійна еліта республіканців узяла активну участь у розбудові армії, інституту представників Президента на місцях, а Голова партії був призначений послом України в Канаді. Лідери УРП приділили значну увагу створенню нового іміджу члена партії. “Для республіканця потрібні нові риси -- в першу чергу тип інтелектуала, здатного до державної діяльності. Часи так званої “бункерної психології” вже позаду”, -- наголошував секретар УРП Петро Розумний” 3).
З кризою у Русі УРП у серпні 1992 року виступає ініціатором створення лояльного до Президента політичного блоку -- Конгресу національно-демократичних сил (КНДС). До КНДС вступили ДемПУ, УСДП, СУС, Просвіта, частина Руху та інші організації. Це була тісна коаліція на засадах виходу з СНД, унітарної держави, пріоритету національного підпроиємництва. Підтримку КНДС висловив Президент 4).
Співголовами Конгресу стали -- Михайло Горинь (УРП), Юрій Бадзьо (ДемПУ), Лариса Скорик (Жіноча громада Руху). Головою секретаріату було обрано Богдана Тернопільського. Коаліція також одразу набула антикомуністичного характеру.
У лютому 1993 р. УРП, КНДС стали ініціаторами проведення у Києві форуму задля утворення Антикомуністичного антиімперського фронту України. До фронту увійшли практично усі праві партії і деякі центристські. Безперечно, створення ААФ мало деякі позитивні моменти, але цими діями УРП повільно втрачала свій імідж респектабельної партії. Багато політологів віднесли УРП до націоналістичного табору.
1-2 травня в Києві відбувся IV З’їзд УРП, на якому Головою партії було знову обрано М.Гориня. “УРП обрала курс на вибіркову підтримку Президента та принципову критику тих чи інших аспектів його діяльності. На відміну від інших політичних організацій, які, йдучі за своїми лідерами, міняли ставлення до Президента на абсолютно протилежне кілька разів протягом року, УРП не обмежувалась лише критикою хибних кроків Президента, а й намагалась нейтралізувати їхні наслідки практичними діями” 5).
На з’їзді були підняті економічні проблеми, зокрема, щодо реформування економіки. “УРП вважає, що перехід до ринку нових відносин на засадах раціоналізму є єдиною умовою поліпшення життєвого рівня народу, але виступає проти методів “шокової терапії”, які ведуть до руйнування існуючого виробництва, до зубожіння всіх верств населення. Запровадження на перехідний етап жорстокого державного регулювання аж до введення надзвичайного економічного стану з метою запобігти спадові виробництва” 6). УРП також заявила, що займає чітку правоцентриську позицію і що “бажане майбутнє УРП -- український неоконсерватизм”.
“Визначення напрямку формування ідейного обличчя і політичної філософії УРП, -- писав Є.Болтарович, -- як українського консерватизму відповідатиме сучасним інтересам партії, оскільки:
-- це співзвучно з сучасними ідеологічними течіями Заходу, а нам слід, модернізуючи свою ідеологію, дивитися у майбутнє, уже в епоху постіндустріального суспільства, і бачити своє місце в ньому;
-- роль неоконсерватизму як світогляду в сучасному світі є зростаючою;
-- повернення до неоконсерватизму на Заході було викликано необхідністю структурної зміни в економіці, переходу від індустріального до інформаційного суспільства; до цього ж призвело повне розчарування у неокейнсіанських механізмах державного регулювання економіки. Чи ж не подібні процеси переживаємо ми сьогодні?
-- засади Х/Д Інтернаціоналу, до якого входить УРП, співзвучні, а в багатьох випадках -- тотожні принципам неоконсерватизму;
-- якщо подолати залишки люмпенської психології та рудименти соціалізму у республіканців, то їхня ментальність виявиться близькою до ментальності європейського неоконсерватора;
-- дотримання УРП позицій неоконсерватизму і послідовна політика їх впровадження в суспільство призведе до підтримки партії з боку нових підприємницьких кіл, зокрема малого і середнього бізнесу;
-- поняття українського неоконсерватизму є повнішим, ніж поняття демократичного націоналізму, а по суті -- включає основні положення останнього як складову частину” 7). З визначенням політичного світогляду в УРП відбувся певний процес “делюмпенізації”. Прихильники націоналізму, яких в УРП було і залишається чимало, стали потроху поповнювати ряди суто націоналістичних партій, зокрема -- КУНу, який щойно утворився.
У вересні 1993 року УРП провела всеукраїнську акцію: “Незалежність України непорушна”. У результаті проведення мітингів, демонстрацій і пікетування будинку Верховної Ради, парламент задовольнив вимоги: прийнято відставку уряду на чолі з Л.Кучмою, Закони “Про дострокові вибори Верховної Ради” та “Про Президента України”.
У 1994 р. УРП бере активну участь у створенні Демократичного об’єднання “Україна”. Партія висунула 137 кандидатів у депутати, ставши четвертою після КПУ, СПУ та НРУ за кількістю висунутих кандидатів. У березні 1994 року, під час першого туру виборів депутатами від УРП стали М.Горбаль та С.Пронюк. У другому турі пройшли -- Л.Горохівський, М.Поровський, М.Павловський, О.Шандрук, В.Терен, Б.Ярошинський, Р.Безсмертний. Ще пізніше були обрані Л.Лук’яненко та Б.Горинь. Деякі оглядачі вважають, що УРП програла на виборах. “Успіх Руху, УКРП, УНА-УНСО на тлі поразки УРП став певною розплатою останньої за незавжди принципову політику підтримку окремих політиків і соціально-економічних дій керівництва держави протягом останніх двох з половиною років. УРП практично змушена була платити за векселями за особливі стосунки з правлячою елітою та її підтримку” 8).
У ВР депутати від УРП стали ядром депутатської фракції “Державність”, до якої увійшли також представники ДемПУ, КУНу, безпартійні парламентарі. Очолив групу член Проводу УРП акад. М.Павловський, згодом акад. І.Юхновський. Під час виборів Президента УРП стала на підтримку Л.Кравчука. Коли ж Л.Кравчук програв, УРП стала в опозицію до Л.Кучми.
10 вересня 1994 р. відбувся V З’їзд УРП, на якому УРП ще раз заявила свою опозиційність до Президента. “Наша позиція чітка. Політика нового Президента викликає у нас серйозні застереження, і я пропоную стати в опозицію як до Президента і його структур, так і до Верховної Ради і Кабінету Міністрів.
Ми повинні бути пильні. Ми повинні використати весь наш попередній досвід, аби не допустити сповзання України в імперське лігво,” -- заявив М.Горинь на відкритті V З’їзду УРП 9).
Головою партії знову було обрано М.Гориня. У тому ж році УРП стала ініціатором міжнародної Конференції політичних партій країн Міжмор’я.
У 1995 році УРП провела певну корекцію своїх поглядів щодо Л.Кучми, зокрема депутатська фракція УРП “Державність” підтримала конституційний договір. УРП перебувала в стані зміни орієнтирів, корекції політичного курсу. Чим далі, тим більше УРП набуває респектабельних рис, позбуваючись люмпенської ідеології. Хоча деякі лідери партії все ж намагалися перетворити УРП на “націоналістично-демократичну” партію, на націонал-радикальну організацію.
На жаль, на останньому, VI З’їзді УРП 21-22 жовтня 1995 р. відбувся певний відхід партії у бік люмпенізації. Були засуджені започатковані Секретаріатом інтелектуальні методи роботи. (Зокрема, запропоновані Головою Секретаріату Тамарою Просяник. За її участю до УРП було залучено чималий молодий науковий потенціал. Протягом 1995 р. при Секретаріаті діяв Республіканський дослідницький центр, очолюваний О.Голобуцьким та В. Куликом, що займався ідеологічними розробками у галузі ідеології неоконсерватизму та випускав журнал “Політика плюс...” Також Центром було підготовано до друку і частково видано (за активної участі Т.Просяник) політологічні, дослідницькі та ідеологічні видання 10).)
Використовуючи свою поважну делегацію (92 людини), Львівська організація вкупі з Київською “зробили” Головою партії до того нікому не відомого політика регіонального рівня Богдана Ярошинського, народного депутата України. Першим заступником було обрано О.Павлишина.
УРП скдадається з первинних осередків, районних, міських, міськрайонних організацій, обласних і крайових організацій. УРП має такі керівні органи:
-- для первинного осередку -- збори, голова, секретар;
-- для районної, міської і міськрайонної -- збори, конференція, рада, провід;
-- для крайової -- збори, конференція, рада, провід;
-- для УРП в цілому -- З’їзд партії, Рада партії, Провід, Голова партії та два його заступники, Голова секретаріату, секретарі УРП.
Офіційним друкованим органом УРП є газета “Самостійна Україна”.

V. УКРАЇНСЬКА СЕЛЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УСДП)

Ідея створення Української селянської партії виникла наприкінці 1989-поч. 1990р. Ініціатором створення партії виступив письменник, ще недавно член парткому КПУ Спілки письменників України С.Плачинда.
8 березня 1990р. у газеті “Літературна Україна” було поміщено звернення ініціативної групи по створенню Української Селянсько- демократичної партії і проект статуту УСДП.
28 квітня відбулася установча конференція обласноі організації УСДП у м. Львові.
9 червня 1990р. в Києві відбувся установчий з’їзд УСДП. В прийнятих документах підкреслюється, що “УСДП постає як партія не лише одного класу чи соціальної верстви, а як політичний представник всього народу України. Називаючи себе селянською, партія лише декларує потребу всьго народу України у вирішенні насамперед аграрних проблем у комплексі економічних, політико-правових, екологічних та духовно-культурних напрямків”. З часом відбулася певна радикалізація положень програми УСДП. Якщо в проекті статуту, надрукованому 8 березня в “Літературній Україні” йшлося про побудову Української народної держави демократичного соціалізму,то згодом це формулювання зникло. Акцептувалось, що УСДП виступає “за незалежну самостійну Українську народну державу”,різноманітність форм власності, ринкову економіку. Водночас у зверненні Великої Ради УСДП та лише за підписом С.Плачинди пропонувалося, щоб Верховна Рада України стала ініціатором скликання в Києві з’їзду союзних і автономних республік,автономних областей і національних округів та груп. На цьому з’їзді слід було скосувати Уряд СРСР, утворити конфедерацію вільних незалежних держав,укласти Договір про устрій “Конфедерації ста держав”. Плачинда отстоював ідею конфедерації на установчому з’їзді 1).
Учасники з’їзду вирішили обрати п’ять співголів партії. Ними стали письменник С.Плачинда, голова колгоспу зі Львовщини В.Щербина, журналіст Г.Криворучко, директор агроторгівельного підприємства Р.Кузьтич. На кінець 1990 р. УСДП наліковувала 3 тис. чол.
На другому позачерговому з’їзді УСДП 2 лютого 1991р. партія виступила проти союзного договору і проти пропозиції розглядати як альтернативу тому проект “договору конфедеративної спілки вільних держав”
З того моменту відбуваються різні ідеологічні зрушення в УСДП. УСДП взяла участь в роботі радикальної УМА. Ставши на позицію націоналізму, С.Плачинда проголосив “демократію, автократію, націоналізм... трьома силами державності”; роблячи висновок, що “сучасний український націоналізм має стати державною ідеологією” 2). Націоналізм відбивається і в програмі УСДП, де найголовнішими завданнями українського націоналізму як ідеології УСДП є :
-- боротьба за згуртування та єдність української нації;
-- протистояння російському великодержавному шовінізму, що є найлютішим ворогом української нації.
УСДП також стверджує, що права нації первинні. Людина поза нацією-соціально небезпечна, вона може стати вбивцею чи державним злочинцем,запроданцем, її ганьбою. В економіці УСДП виступає за впровадження ідей т. зв. українського народного капіталізму, що його заснував відомий укр. промисловець-цукрозаводчик П.Симиренко.
Ці ідеї УСДП не знайшли відгуку в селянських масах, тому УСДП залишається малочисельною і невпливовою партією.
Вся діяльність партії після проголошення незалежності України пов’язана з націонал-демократичним рухом. УСДП у 1992 році стала членом КНДС. Певне пожвавлення в УСДП відбулося у 1993-1994 роках, коли партія налагодила тісні стосунки з фермерським рухом. Так Президент Асоціації фермерів України М.Шкарбан у 1994 році став головою УСДП. Вибори УСДП провели невдало, не отримавши жодного мандату у Верховній Раді.
З відходом С.Плачинди УСДП зайняла більш помірковану позицію, що в першу чергу пояснюється появою в партії діячів фермерського руху. У 1995 р. УСДП займалась, головно, практичною допомогою фермерству. Подальше зростання партії тісно пов’язане з перспективами та розвитком фермерського руху.
Основою УСДП є первинні осередки за місцем проживання, які об’єднуються в районні та обласні осередки. Поточною роботою займаються їх Ради. З’їзд УСДП обирає Голову партії, Секретаріат, Велику Раду, яка обирає Президію, до якої входить Голова партії та інші члени партії.