ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ УКРАЇНИ

ГЛАВА 2. ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ СПЕКТР СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ (О.Голобуцький, В.Кулик) 7. УЛЬТРАПРАВІ ПАРТІЇ

I. ДЕРЖАВНА САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНИ (ДСУ)

Політичне об’єднання “Державна Самостійність України” було утворене 7-8 квітня 1990 року. В Установчому з’їзді, що проходив у Львові, взяло участь 147 осіб, в тому числі 67 делегатів з інших регіонів України. З’їзд схвалив низку резолюцій та обрав Тимчасову Раду. Головою Тимчасової ради ДСУ яка складалася з 14 осіб, обрали відомого правозахисника Івана Кандибу. Почесним членом став Петро Дужий, один з лідерів Українського націоналістичного підпілля 40-50 років, редактором органу ОУН “Ідея і чин”. Інши члени Ради: М.Котик, З.Красівський, А.Лупиніс, І.Сеник, О.Царук, Д.Гусик, А.Ільченко, І.Бондар, Т.Семенюк, Т.Більчук, М.Дзюбан, Л.Жильцова (з Литви) та ін 1).
В преамбулі до програми було сказано: “Своїми ідейними натхненниками і учителями об’єднання ДСУ вважає визначних діячів українського національно-визвольного руху, таких як М. Міхновський, Д.Донцов, Є.Коновалець, С.Бандера, Р.Шухевич, Я.Стецько”2).
Восени 1990 року в об’єднанні нараховувалося біля 300 чоловік. У назві організації, її програмних документах слово “партія” було відсутнім, хоча, якщо брати до уваги її суть, то, на думку І.Кандиби, ДСУ слід розглядати як партію, що базується на ідеології ОУН.
Як З.Красівський так і І.Кандиба розглядали ДСУ як ще один щабель до відтворення ОУН в Краї.
Повернувшись в Україну в 1987 р., Красівський брав активну участь в УГС, але скоро через її “ліберально-угодовське спрямування під керівництвом М.Гориня і В.Чорновола пориває з нею та створює спільно з І.Кандибою ДСУ” 3).
Сам З.Красівський був головним ініціатором скликання установчого з’їзду об’єднання у Львові. В інтерв’ю “Нескореній нації” Красівський звинувачує політв’язнів у тому, що “не висунули звинувачення до нашого ворога, не висунули й концепції побудови УСС Держави. Наша справа вирішується не президентом, а національно-визвольною боротьбою українського народу” 4). Влада, що на той час була в Україні, визнавалася ДСУ як “окупаційна”-- це зближало ДСУ з УНП (Українська національна партія). Однак І.Кандиба вважав діяльність УНП ”компрометацією ідеї”. Через це ДСУ не увійшла до УМА і діяла окремо від УНП, УНС, УХДП і т. п. 5).
В 1991 р. З.Красівський заснував журнал “Українські проблеми”, перше число якого побачило світ ще за його життя (на сьогодні “Українськи проблеми” -- часопис КУНу ).
Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року було визначено ДСУ як “голий папірець”, а вибори президента бойкотувалися, оскільки, на їхню думку, відсутня Самостійна Українська Держава 6).Таким чином, ізолювавши себе від політичного життя України, ДСУ пережила організаційну та ідеологічну кризу.
Після смерті З.Красівського (1991 р.) до ДСУ прийшла нова генерація лідерів. В основному це члени УРП, Руху та УМА, які перейшли в ДСУ під час “ідеологічних чисток” в цих партіях. Так до ДСУ потрапили Р.Коваль та Г.Гребенюк, які поступово прийшли до керівництва організацією.
З часом виникла можливість відродження ОУН в Україні. Тому Іван Кандиба, будучи головою ДСУ, розпустив її та ввійшов до ОУНвУ, забравши при цьому часопис ДСУ “Нескорена нація”, засновником якого він був.
Однак Р.Коваль не погодився з І.Кандибою і розпочав кампанію по його дискредитації. Як контракція, 4 грудня 1993 р. в Києві В.Шлемко, член Ради ДСУ, провів четвертий Збір, на якому було присутньо 25 чоловік від 5 організацій. На зборі Шлемко оголосив себе головою ДСУ, а Р.Коваля та його прихильників “сіонистськими ставлениками”.
Одночасно 4-5 грудня 1993 року в Дніпропетровську Р.Коваль провів альтернативний четвертий Збір ДСУ, де були присутні делегати з 16 областей з 19 існуючих обласних організацій. І вже 12 лютого 1994 р. на зборах Київської Краєвої організації ДСУ було усунуто Г.Мусієнка з посади голови Київської ДСУ, а також визнано повноваження Р.Коваля як голови ДСУ.
Через деякий час ДСУ (Шлемка) зникла, частково влившись до ОУНвУ. ДСУ (Коваля) розпочала активну пропаганду своїх ідей серед населення. Протягом року ДСУ провела низку пікетів, зборів підписів, опубліковувала заяви та звернення. Така активізація діяльності призвела до поширення ідей об’єднання серед національно-радикального елементу. В інтерв’ю Р.Коваль зазначав, що ДСУ має на меті за допомогою соціальних гасел привернути до себе прихильників комуністів.
Програма ДСУ зводиться до наступного: “Не віримо т.зв. демократичній опозиції, що запопадливо виконує вказівки Заходу. Не віримо комуністам, серце яких лежить в Москві -- столиці російської імперії, імперії зла. Виступаємо за повернення до державного регулювання цін та експропріації нової буржуазії неукраїнського походження, яка збагатилася, порушуючи закони і експлуатуючи українців.
ДСУ виступає проти приватизації України чужинцями.
Щоб ми вижили як нація, перевага в нашій державі повинна надаватися всьому українському: українцям неохідно надати перевагу при прийомі на роботу, соціальному забезпеченні, наданні дешевого житла, у приватизації. Під час скорочень українець звільнюється останнім.
Виступаємо проти демократичного хаосу та комуністичних порядків, за міцну національну владу, могутнє українське військо, озброєне ядерною зброєю.
Тільки національна диктатура виведе Україну з хаосу і доведе її до держави” 7).
ДСУ вимагає “України для українців”. Цікавою в цьому плані є стаття А. Щербатюка “Основи санації”, що надрукована в органі ДСУ (відтепер ОУН в Україні) “Нескорена нація”. Щербатюк пише: “В слушний момент треба вбивати не лише тіло ворога, але й найкоштовніший його скарб -- інтегруючу самовідроджувану особистість... Наївно сподіватись якогось якісного революційного стрибка в їхній моралі. Цей рід мусить відійти. Ми не можемо далі везти на собі паразитів... Встромлений в тіло України чужий етнічний уламок має бути знищений. Розправа над неповноцінними і зайвими учасниками соціальної гри повинна бути рішучою і миттєвою” 8).
На відміну від інших ультра, ДСУ має поважну теоретичну базу. Книга Р.Коваля “Підстави націократії” є теоретично опрацьованою, філософськи обгрунтованою ідеологією.
Взагалі, ідеологія ДСУ мала незвичайну еволюцію. Так, у теоретичному часописі “Напрям” В.Яворський зазначає, що євреї є союзниками українців у боротьбі з росіянами й не будуть складати великої небезпеки, якщо усунути єврейську еліту з держапарату та інших важливих сфер суспільного життя України 9).
Сам Р.Коваль в недалекому минулому писав, що євреї не є головним ворогом України. Р.Коваль навіть заявив в інтерв’ю “Молоді України”: “...Ми -- українці, тому говоримо і думаємо по-українськи, мислимо національними категоріями, продукуємо українськи ідеї. Ми хочемо, щоб в Україні домінував український капітал, щоб влада керувалася національними інтересами. Якщо це фашизм, антисемітизм чи русофобія, то вибачте, будь ласка...” 10).
Показовою є участь ДСУ в кампанії за звільнення І.Дем’янюка з ізраїльської в’язниці. ДСУ фактично стала єдиною українською організаціэю, що з таким ентузіазмом боролася за Дем’янюка. Це об’єктивно додало плюси ДСУ серед української діаспори та національно-радикальної частини населення.
ДСУ однозначно виступила на підтримку Є.Марчука як можливого наступного Президента України.
В релігійних справах ДСУ вимагає забезпечення умов для рівноправного функціонування традіційних українських церков та злиття їх надалі в єдину Українську церкву. Окрім цього, значну підтримку надає ДСУ РУНВірі і, взагалі, язичництву. Досить довгий час симпатиком ДСУ виступав відомий український емігрант П.Рубан. Окрім того, під егідою ДСУ утворено “Українську спілку підприємців-державників”, яка має на меті фінансування національних організацій. Відомість, яку ДСУ отримало в Україні та за її межами, організація має завдяки добре налагодженій пресовій службі, пресрелізи якої розповсюджуються по всіх засобах масової інформації.
Під час виборів до Верховної Ради та Президента України ДСУ висувала своїх кандидатів. На президентських виборах об’єднання підтримало Таланчука, а в парламент не потрапив жоден кандидат від ДСУ. Декілька членів ДСУ стали депутатами міських, обласних та районних рад.
Організаційною основою ДСУ є первинна організація -- осередок. Базовою ланкою ДСУ є обласна організація, що формується з районних, міських та міськрайонних організацій. Керівними органами обласної організації є: збір обласної організації; провід обласної організації; Голова (Провідник) обласної організації, його заступник. Вищим керівним органом є збір ДСУ, який обирає Провід ДСУ, Голову ДСУ, його заступника. Голова ДСУ призначає голів організацій нижчих рівнів.
Офіційний орган ДСУ -- газета “Незборима нація”.

II. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ В УКРАЇНІ (ОУНвУ) ТА ІНШІ УЛЬТРАПРАВІ УГРУПУВАННЯ

Організація Українських Нацоналістів в Україні виникла в результаті розколу, що стався в ДСУ. Почесний голова ДСУ І.Кандиба відійшов до новоствореної ОУНвУ, прихопивши партійний часопис “Нескорена нація”, засновником якого він був.
Ідея відновлення ОУН в Краї існувала в Західній Україні давно. Ще наприкінці 1989 року виникла ОУН-Крайова Частина. У своїй політичній декларації ОУН-КЧ заявила, що сповідує “офірну вірність українському ідеалові; український націоналізм...” 1). І твердо стоїть на платформі побудови УССД. Програмні документи ОУН-КЧ дуже перегукувалися з Постановами Надзвичайного Збору Українських Націоналістів серпня 1943 року. Особливо в економічних питаннях: різні форми власності з домінуючою ринковою системою господарювання.
Окрім цього з 1990 року велися переговори ініціативних груп по створенню осередків ОУН з керівництвами ОУН, як з “мельниківцями”, так і “бандерівцями”. Представники з України були присутні на зборах ОУН(б) та ОУН(м) і виражали свої інтереси.
З часом, після перенесення на Україну ОУН(б) на чолі з Славою Стецько та ОУН(м) М.Плав’юком, склався прецедент, що призвів до чергового розколу націоналістічного руху. Замість об’єднання ОУН в Україні почало діяти чотири ОУН відразу: ОУН(б) (КУН), ОУН(м), ОУН(з) (А.Камінського) та ОУНвУ.
“В 1992 Слава Стецько, ігноруючи бажання групи членів націоналістічного підпілля в Краї, утворила Конгрес Українських Націоналістів замість ОУН”. Свою відмову легалізувати ОУН Стецько пояснила елітарністю цього утворення. Тому у 1993 році М.Сливка та І.Кандиба у Львові скликали ОУН в Україні. КУН прореагував на цю акцію “легалістів” шквалом критики. В свою чергу ОУНвУ нещадно критикує “бандерівців” за їхнє угодовство з владою та зраду націоналізму.
Часописи ОУНвУ (“Нескорена нація” та “Хлібороб”) переповнені статями, що викривають “іудомасонську” загрозу. Цікавим у цьому сенсі є часопис “Хлібороб” (в свій час орган КУН, пізніше -- ОУНвУ), який виходить на Полтавщині. Як для сенсації національного масштабу, редакція “Хлібороба” виділила першу полосу для заяви, що справжнє ім’я О.Мороза -- Ісайя Морош 2).
ОУНвУ закликає до визнання того. що українці є господарями у своїй державі, назва якої -- Україна, і вони не повинні бути керовані, експлуатовані і дискриміновані чужинцями -- зайдами на своїй землі. З цього випливає, що всіх “чужинців-зайд” потрібно локалізувати 3).
До того ж, залишаючись регіональною структурою ОУНвУ немає впливу в себе в регіоні, не кажучи вже про всю Україну. Хоча ОУНвУ і зареєстрована як партія, однак помітного впливу на політичній арені не має.
Існують також маленькі групи, що сповідують інтегральний Націоналізм. Наприклад, Організація ідеалістів України, хоча ця організація, однак, уже встигла “відзначитися”. Під час відвідування з офіційним візитом міста Львова головою Кнесету Ізраїлю Шевахом Вайсом, ОІУ влаштувала несанкціонований марш-протест 4). Окрім того, ОІУ виступила ініціатором створення фронту оборони християн, до якого залучилися місцеві ОУН та ДСУ.
Активні члени ОІУ беруть участь у різноманитних акціях націонал-радикалів: “справа Дем’янюка”, пікети біля зібрань лівих сил і т.ін.
У Полтаві було оголошено про створення Націонал-Соціалістичної партії України на чолі з Олегом Шпирком. Воно користувалося в якості символіки нацистською свастікою. Партія проіснувала лише декілька місяців, хоча наробила багато галасу в пресі 5).
Також існують декілька невиличких груп, які, сповідуючи РУНВіру, звертаються в якості ідеології до інтегрального націоналізму з віддтінком антисемітизму. Зокрема, Голова ДСУ Р.Коваль згадує в своїй книжці “Про друзів, ворогів та попутників” так званий Союз Українських Націоналістів (СУН), який начебто є таємним орденом серед ультраправих. Також існують відомості про існування невеличких групок право-радикального спрямування у підпіллі.
Частина непартійних “інтегралів” зосередилась навколо таких видань, як “Слово”, “Український засів”, “За вільну україну” і т. ін.

III. СОЦІАЛ-НАЦІОНАЛІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СНПУ)

СНПУ виникла в результаті об’єднання найрадикальніших елементів національного руху Львівщини. Кістяк СНПУ складають члени та керівники Львівської варти Руху, а також ОУМ “Спадщина”, яка відрізнялась своїм інтегральним націоналізмом.
Восени 1993 року у Львові був створений Надзвичайний Комітет Порятунку Нації та Держави (НКПНД). До складу якого разом з УКРП та СНПУ увійшло Студентське Братство, де на той час до проводу ввійшли націонал-радикали. З числа членів Студентського братства були створені “народні загони”, перед якими ставилось завдання охороняти демонстрантів і не допускати провокацій під час масових заходів 21 вересня на відкритті чергової сесії Верховної Ради.
З поверненням до Львова ці загони не були розформовані, а влилися до лав СНПУ. Осторонь цих подій залишилось Студентське Братство університету “Львівська політехніка”, яке відмовилось брати участь у НКПНД.
Оцінюючи ці події, СУС (Союз Українського Студентства) виключив зі своїх лав Студентське Братство Львова. В подальшому багатьох колишніх братчиків можна було бачити на зборах СНПУ 1).
В основу своєї діяльності СНПУ ставить єдність соціального і національного. Відповідно до цього і названо партію, теоретичні підвалини якої становить праця Я.Стецька “Дві революції”. “Зараз, -- на думку Голови СНПУ Я.Андрушківа, -- розвалити державу можуть тільки важкі соціальні проблеми. А їх вирішити, як це відомо з історії інших країн світу, може тільки націоналістичний уряд, тільки йому під силу швидко вивести народ з кризи, а значить -- зміцнити віру людей у національну ідею, у свою кращу долю” 2).
“У зв’язку з перспективою масової деградації людей, цілих народів, -- говорилося під час презентації СНПУ 19 листопада 1995 р. у львівському театрі ім.М.Заньковецької, -- ми є чи не останньою надією білої раси, людства взагалі... Нам рішуче треба сепаруватися від північно-східного сусіда. І це не тільки тому, що він агресивний, може загарбати нас, а перш за все тому, що вносить у наше життя, психологію народу якості, відмінні від європейських цінностей” 3).
Програмні цілі СНПУ можна звести до кількох пунктів:
-- соціал-націоналісти виступають проти демократичних партій, які сповідують вищість права людини над правом народу;
-- ліві сили -- це п’ята колона в Україні;
-- дії уряду щодо скорочення армії неправильні;
-- у силових структурах мають бути патріоти, еліта нації і т.ін.
Більшість членства СНПУ складають молоді люди з вищою освітою та студенти. Структуру партії вдало визначив її Голова -- Я.Андрушків: “Засади нашої партії -- це ніби мікромодель держави” 4).
Не дивлячись на подібність символіки СНПУ до свастики, жодної акції на підтвердження свого іміджу ця партія за останній час не провела. За виключенням, можливо, подій 21 вересня 1993 року, коли “народні загони” з’явилися під стіни Верховної Ради одягнуті в усе чорне, тим самим відрізняючись від одягнених в камуфляжі УНСОвців. Захоплення чорним кольором є своєрідною візиткою СНПУ. Студенти-члени партії одягаються в чорні “трійки” зі значками -- символами СНПУ, -- це, так би мовити, партійний однострій.
Соціал-Націоналісти брали участь у виборах до Верховної Ради, однак не отримали жодного мандату. Партія провела своїх людей лише до Львівської міськради.
СНПУ має власну газету -- “Соціал-Націоналіст”, що виходить щотижня у Львові.

IV. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АСАМБЛЕЯ-УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА САМООБОРОНА (УНА-УНСО)

Українська Національна Асамблея виникла в результаті приходу до керівних структур Української Міжпартійної Асамблеї керівників націоналістічної фракції СНУМу, пізніше -- Української Націоналістічної Спілки (УНС).
На початку свого існування Українська Міжпартійна Асамблея являла собою "альтернативу окупаційно-угодовській Верховній Раді", й ставила собі за мету об'єднання всіх національно свідомих сил для виборення державної незалежності України. Так, УМА розпочала кампанію реєстрації "громадян УНР", оскільки "закону про громадянство УНР від 1918 року ніхто не скасував". Було також проведено низку акцій, що безсумнівно сприяли поширенню національної ідеї серед населення ("громадянами УНР" стали біля 3 млн. осіб). Провідними організаціями в УМА стала Українська Національна партія на чолі з Григорієм Приходьком та Українська Національно-Демократична Партія, активну участь в діяльності УМА з самого початку брала націоналістічна фракція СНУМ та низка інших організацій. Органом УМА було проголошено незалежний часопис "Золоті ворота", який редагував Анатолій Лупиніс 1). Однак амбіції голови Української національної партії (УНП) Г.Приходька та його розкольницька політика сприяли тому, що до влади прийшли радикали. Головою УМА став багатолітній політв'язень, син Головного командира УПА Юрій Шухевич.
Нове керівництво спромоглося на більше, ніж команда Приходька. За короткий строк було перероблено статут, структуру та керівництво. Завдяки кипучій енергії молодих членів СНУМу, УМА стала життєздатною структурою. Використовуючи популярність ідей націоналізму серед національно свідомого елемента, особливо молоді, нове керівництво оголосило УМА єдиною націоналістічною організацією в Україні. Поступово націоналістічна фракція СНУМу, що перетворилася на Українську Націоналістічну Спілку, захопила всі керівні посади в УМА. Сама Асамблея перетворилася з Міжпартійної на Національну й де-факто стала партією.
19 серпня 1991 року керівництво УМА закликало створити загони оборони України від московського ГКЧП. Так виникла Українська Народна Самооборона. Відбувся об’єднання УНА як партії, УНС як "внутрішньої партії" та УНСО -- як бойових загонів. Знадобилось менше року для структуризації УНА-УНСО як впливової політичної сили. Після участі в чисельних акціях націонал-демократів, УНА-УНСО перейшла до більш "вражаючих" дій. Так, 1992 року стрільці УНСО брали участь у конфлікті в Придністровській Молдавській Республіці (ПМР) на боці слов'янського населення проти Молдови. Ця акція УНСО була неоднозначно сприйнята національними силами. Одні звинувачували УНСО в зраді на користь Росії, бо разом з УНСО на боці ПМР у військових діях брали участь російські казаки та "баркашовці". Інші стверджували, що це стратегічна помилка Шухевича та Корчинського, оскільки сильна, єдина Молдова є запорукою стабільності в цьому регіоні, й позбавляє Румунію можливості висувати вимоги щодо Буковини та Трансністрії. Сама УНА-УНСО виправдовувала свої дії захистом українського населення в Придністров'ї від молдавської агресії. До того ж перебування УНСО в ПМР викликало чисельні симпатії місцевого населення до України та створило потужнє проукраїнське лобі.
"У Придністров'ї ми захищали українців, -- зазначив заступник головного командира УНСО Віктор Мельник, -- які там становлять 70 відсотків населення. Коли там були самі лише москалі, це створювало широкий плацдарм для тиску на південь України. Провадилася шалена пропаганда: "Росіяни захищають усіх слов'ян!". Коли ми прийшли в Придністров'я, монополія на захист "усіх слов'ян" зникла. А їхні козачки швидко почали розуміти, що крім "русского духа" є ще й українська сила" 2).
Після такого "вишколу" УНСО стало помітним фактором української політики. За короткий строк УНА-УНСО зуміли знайти фінансування, розбудували чималу матеріальну базу, створили структури в більшості областей України й навіть за кордоном. Після Придністров'я УНА-УНСО розгорнуло жваву видавничу та агітаторську роботу.
Наступним кроком УНА-УНСО для утвердження свого іміджу стала участь у конфлікті в Абзахії. "Ми дуже довго утримувалися від участі у цій війні лише тому, -- заявив Дмитро Корчинський, -- що бачили -- на протилежному боці воюють слов'яни. Слова про слов'янську єдність не є для нас пустим звуком... Росіяни, а не маріонетковий уряд Абхазії, впливали на перебіг подій. Але після того, як ВР Росії прийняла постанову щодо Севастополя, склалася така геополітична ситуація, котра примусила нас втрутитися у цей конфлікт. Стало зрозумілим, що Крим і Абхазія на випадок спалаху конфлікту на півдні України будуть двома фронтами однієї війни. І всі її військові частини, котрі задіяні в Абхазії, а це, насамперед, підрозділи Північно-Кавказького військового округу, а також найманці з усіх країн СНД -- одразу ж опиняться в Криму. По суті, це війна за узбережжя Чорного моря, і саме Росія захопила Абхазію. Москва, користуючись перемир'ям, ініціює сепаратистські процеси в Мігрелії і Аджарії, в результаті яких Грузія може втратити вихід до Чорного моря. Те ж саме спостерігаємо і в Криму, де активізувалися антиукраїнські сили. Ось чому УНСО втрутилося і підтримало уряд Грузії у боротьбі проти сепаратистів" 3).
Після відмови України на прохання Е.Шеварднадзе виступити з миротворчою місією та ввести до Грузії миротворчі сили для примирення цього конфлікту, -- продовжує голова політ-референтури УНА, -- склалась цікава ситуація, при якій на роль "блакитних шоломів" може претендувати тепер сама Росія. Україна, в результаті, віддає своє місце. Тільки подумати: агресор одночасно виступить під блакитним прапором ООН й отримає право миротворця! Безпрецедентний випадок в світовій практиці!” 4).
"Ніхто зараз так тепло не ставиться до України, як Грузія, -- продовжував А.Лупиніс, -- якби не наші хлопці, Грузія могла б спокійно звинуватити нашу офіційну владу в спільній з Росією агресії проти неї. Це правда, що наш приїзд, не дивлячись на те, що бійців УНСО там було небагато, справив величезну моральну та психологічну підтримку тим, хто воював на боці Грузії” 5).
За участь УНСО в абхазькій війні їх охрестіли "найманцями". На це звинувачення О.Вітович відповів так: "Дикі гуси" (найманці) у відповідності до міжнародної класифікації є людьми, котрих наймають для війни за встановлену плату. Стрільці УНСО її не отримували, більше того, за свої гроші купували квитки до Тбілісі, "командировочних" теж ніхто не отримує. Як правило, стрільці відправляються до Абхазії на час відпусток та канікул. Правда, не потрібно платити за харчування та ночівлю” 6).
Як стверджують учасники війни, не тільки УНСОвці, а й самі грузини, "хлопці з УНСО були мужніми та найбоєздатнішою частиною грузинської армії". Одна деталь: бій за Шрому УНСО тримала проти організованої козацької частини. "Коли ми пішли на Шрому (це було 16 липня 1993 року), ми атакували російських козаків. Коли 19-го прорвали оточення, то ми проривали вже оточення регулярних російських військ. Абхазців я там не бачив” 7). Плацдарм під Шрамою було захоплено без артилерійської підготовки. Його захопили "живою силою".
"Миротворча" місія УНСО не лишилась непоміченою, як росіянами, які розпочали антиукраїнську істерію в засобах масової інформації, так і українською владою.
4 жовтня 1993 року Президент Леонід Кравчук підкреслив, що будь-які військові чи силові формування (чи в армії, чи поза армією, пов'язані з силовим методом) мають бути заборонені законом. Заговорили про це депутати, представники політичних партій.
11 листопада Верховна Рада України прийняла Закон "Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України". У законі мова йде про відповідальність за вербування та фінансування найманців, участь у збройних конфліктах, створення незаконних військових формувань та порушення законодавства про об'єднання громадян. Віднині вербувальники до військових інцидентів мають каратися ув'язненням строком від 3 до 10 років. Самі найманці відповідно від 5 до 12 років. Створення незаконних військових формувань: для рядових членів -- від 2 до 8 років, для керівників -- 3-10 років. Однак у документі нечітко визначено поняття військових формувань. Це спричинило до повної недійовості закону. Так, за найманство могли б посадити Хемінгуея, який воював на боці Куби, якби в США було таке законодавство, як в Україні.
Преса підігрівала зацікавлення УНСО. С.Рахманін з "Киевских ведомостей", наприклад, прямо запитував, коли цей закон торкнеться "пресловутой" УНСО 8). На це представник УНСО на прес-конференції у Львові в інтерв'ю газеті "Ратуша" сказав: "Якщо УНА-УНСО розженуть, розпочнеться терор і анархія. Адже в лавах організації чимало хлопців, які брали участь у військових діях. Вони не будуть спокійно дивитися на те, що робиться нині в Україні. Сьогодні хлопці підпорядковуються наказам своїх командирів, а розпуском організації ніхто не зупинить рішучих дій” 9).
УНСОвці не перебільшували. Понад 60 чоловік було відзначено нагородою "Захисник Придністров'я", а за один бій під Шрамою 14 українців було нагороджено, 8 отримали паспорти почесних громадян Грузії. В листі до уряду та Президента України міністр з надзвичайного стану Грузії Джаба Іоселіані писав: "Мужність, стійкість, військова майсерність бійців УНСО, їхня дисципліна заслужили по всій Грузії велику повагу та довір'я до України”.
Однак пізніше О.Вітович відмовився від попередньої заяви, зазначивши, що "у випадку підпілля, УНСО утримається від радикальних дій, якщо ситуація не вийде з-під контролю” 10).
Оглядачі були схильні пояснити пасивність влади щодо УНСО тим, що УНСО об'єктивно існує як фактор. Це свого роду українські "Мхедріоні": якщо їх розпустіти, буде ще гірше, ніж було. Тому влада веде з УНА-УНСО складну гру з метою послабити вплив цієї організації на населення. Однак цікавим видається той факт, що інколи правоохоронці заарештовують кількох УНСОвців -- і це йде на користь "іміджу" останніх. Так, 12 лютого 1994 року на Лисій горі правоохоронці заарештували 24 чоловіка, з них 7 утримували понад 2 місяці. Відбувся обшук в офісі УНА-УНСО, було конфісковано безліч паперів, інструкцій, вказівок та матеріалів, що вказували на те, що УНСО є військовим формуванням. Однак подальшого ходу справі не дали.
Взагалі, політика репресій допомагає організаціям, подібним до УНА-УНСО. Це створює ореол "мучеників", борців за народну справу. Романтика революції в час "межичасся" є найбільш популярною серед молоді. Тим більше, можливість повоювати, пройти вишкіл та ще й “постраждати за націю” приваблює багатьох.
В 1994-95 рр. УНА-УНСО активно допомагає Чечні в боротьбі за свою незалежність. Російські мас-медіа стверджували, що на боці Дудаєва воює регулярна частина УНА-УНСО в складі 600 чоловік.
В Чечні воювали УНСОвці, але кількість їх не перевищувала 10-15 чоловік. Самі ж керівники УНА-УНСО не визнавали наявності своїх людей у Чечні, але й не заперечували цього. Депутат Ю.Тима, голова політичної референтури А.Лупиніс та тележурналіст Н.Чангулі привезли в Україну повний відеозвіт про звірства росіян у Чечні. Цікавим є той факт, що чеченці були на боці абхазців усього рік тому. Чеченські формування у складі Конфедерації Гірських Народів Кавказу воювала проти Грузії. Тепер УНСО спільно з чеченцями бореться з російським імперіалізмом. Це щодо зовнішньої політики УНА-УНСО.
У внутрішній політиці УНА-УНСО керується національними інтересами України", сказано в Програмі організації.
Для поширення свого впливу на робітників УНА заснувала Українську Національну Асамблею Праці та чисельні профспілкові організації.
Після неодноразових спроб впливати на Спілку Офіцерів України, УНА-УНСО створило власну Незалежну Профспілку Військовослужбовців України (НПВУ), яку очолив О.Слюсарєв. НПВУ вже провела ряд акцій і зарекомендувала себе як впливова профспілкова сила.
Фінансування УНА-УНСО залишається досить невизначеним. Самі керівники УНА стверджують, що знаходяться на “повному фінансовому самозабезпеченні", тобто існують за рахунок членських внесків, видавничої діяльності та добровільних пожертв. Однак можна стверджувати, що численні акції УНА-УНСО вимагають чималих коштів. Стверджують, що УНА-УНСО фінансується об'єднанням "Рутенія", яка є фактично “фінансовим підрозділом УНА". Велася мова про кримські джерела фінансування та міфічні "російські гроші". Чимало оглядачів схильні вважати джерелом фінансування УНА-УНСО Київський Патріархат (УПЦ КП).
Як би там не було, УНСОвці окрім організації своїх вишколів та зібрань, журтвують і на благородну справу. Так, у березні 1993 року Вінницька УНА пожуртвувала один мільйон карбованців на створення в місті безкоштовної їдальні для малозабезпечених громадян -- це в той час, як офіційна влада виділила всього 30 тисяч крб.
Гасла УНА-УНСО є простими й ефективними -- "Сила! Добробут! Порядок!". Робітникам пропонується: "Якщо в туалеті заводу не працює кондиціонер -- спали квартиру директора!"
Молоді пропонується “букова дисципліна” (за провини від 2 до 50 ударів палицею), вегетаріанство, целібат, війсковий вишкіл, “Невинних немає!”. На перший погляд, незвичне оголошення УМО “Рутенії” про “набір підлітків від 12 до 15 років до вступу у клуб рукопашного бою “Волошок” видається дивним, але подібні клуби поширені по всій Україні. На вишколах, що проходять кожного місяця, а особливо під час літніх канікул, буває біля 500 підлітків, хлопців та дівчат, які проходять відбір до лав УНСО 11).
Ідеологія УНА-УНСО є досить неординарним явищем. На початку своєї діяльності УНС сповідувала радикальний інтегральний націоналізм донцовського типу. Націоналістична фракція СНУМу мала декілька теоретичних часописів, зокрема, “Напрям” (Львів). З утворенням УНС, частина Київського СНУМу відійшла в цю організацію. Використавши структуру УМА, УНС перетворилася на “внутрішню партію”, свого роду закритий орден для вибраних. До УНС приймають лише тих, у кому керівники УНА-УНСО переконані на сто відсотків. УНА є “зовнішньою партією”. УНСО -- це штурмові загони.
Зрозумівши, що інтегральний націоналізм утратив свою привабливість ще в сорокових роках, а копіювання ідей НСДАП чи ОУН(б) є звичайним анахронізмом і, окрім політичної повільної смерті, нічого не принесе, керівники УНА-УНСО розпочали модернізацію ідеології. Старі гасла пристосовувались до нових обставин, переймався іноземний досвід. Уже тоді інтелектуальний рівень ідеологічних писань УНА-УНСО був на порядок вищий, ніж, скажімо, ДСУ, ПУН чи КУН.
Однак захоплення революційністю призвело до синтезу революційних теорій з націоналізмом. Взагалі є цікавою тенденція запозичення праворадикальними організаціями ліворадикальних методів та ідей. УНСО використовує майже всі методики лівих. Так, штучне створення субкультури, потім постмодернізм, “веселість революції”, театральність, що на Заході притаманне лівим, можна зустріти в УНА-УНСО. В ясних й чітких гаслах, поєднаних з туманними писаннями Дм.Корчинського, впізнається “щось зі Сходу”.
Ні для кого не є секретом, що частина молоді, яка іде до війскових формувань такого типу, походить з неповних сімей чи мають проблеми з батьками. У “сильній” структурі вони знаходять батьківський початок, свою сім’ю. Звичайно, під цю категорію підходять не всі члени УНА-УНСО, частина з них дійсно вірить у ці ідеї. “Веселість революції”, ознаку ліворадикалів Заходу, УНА-УНСО прийняли беззастережно. Поглянемо лише на “Українські обрії” або “Черкаську Зону”. Існує навіть певний унсовський стиль у гуморі.
Політологи були здивовані проголошенням “слов’янської доктрини” УНА-УНСО. Самі УНСОвці пояснюють це тим, що раніше слов’янські народи захищала Росія, УНА-УНСО має відібрати цей привілей для України та об’єднати все слов’янство навколо Києва. Спочатку “слов’янську доктрину” сприйняли як черговий жарт на кшалт: “Вам потрібна об’єднана Європа? Ми її об’єднаємо! УНА-УНСО”. Однак з часом керівництво УНА провело декілька спільних конференцій з білоруськими та російськими націоналістами, велися також переговори з Ісламською партією Відродження. Придністров’я стало прикладом серйозності намірів УНА-УНСО щодо слов’янства. УНА-УНСО висунуло гасло Української імперії як фактора виживання слов’янської цивілізації 12). “Наші люди, -- казав Дм.Корчинський, -- звикли жити у великій державі, ми зробимо Україну великою державою, щоб народу не потрібно було міняти своїх звичок”. Тут доречно згадати слова Дм.Корчинського, сказані на теоретичній конференції УРП в 1991 році. Існує ідеологія, казав Провідник, існує програма -- і не завжди вони мають збігатися.
Незрозумілою для дослідників є діяльність УНА-УНСО в УПЦ-КП. Як відомо, УНА-УНСО була найпершою організацією, що підтримала митрополита Філарета в його намаганні усамостійнитись від Москви. Неодноразово священики УПЦ-КП освячували знамена УНСО. Капелан загону УНСО “Арго” о.Роман належав до Київського патріархату.
Православ’я було проголошено офіційною релігією УНА-УНСО. Однак для багатьох членів організації релігія була свого роду ритуалом. В УНА-УНСО взагалі багато ритуалів. “Сенс обряду, -- писав Дм.Корчинський, -- саме в тому, що він довгий (повторюваний) і незрозумілий, безсенсовий...” 13).
Київський патріархат використовував УНСО як штурмові загони для захоплення церков, приходів, майна та забезпечення безпеки своїм акціям. Згадаймо хоча б штурм Лаври у 1993 році чи похорон Патріарха у 1995 році.
Приблизно з кінця 1993 -- початку 1994 років УНА-УНСО надто захопилася ліворадикальним екстремізмом. На шпальтах її часописів з’являються статті, присвячені RAF, Червоним бригадам; Маркузе, Дебре, Негрі і т. інше. Через захоплення керівництва ідеями лівого радикалізму стався розкол між Ю.Шухевичем та командою Дм.Корчинського. Шухевич звинуватив керівництво УНА-УНСО у ревізіонізмі і нацизмі та захопленні ідеями анархізму. В свою чергу керівники Асамблеї звинуватили Шухевича у зраді і оголосили себе “організацією нового типу” 14).
Це було недалеко від правди, оскільки “доктрина дестабілізації” являє собою майже цитатник Мао Цзедуна. “Провокація, Репресія, Революція!” -- гасла, що притаманні лівим 60-тих, а зараз УНА-УНСО. “Нація існує лише в двох можливих станах: у стані війни, себто розвитку, або в стані миру, себто занепаду... Нема великої цілі і засобів досягнення її -- нема розвитку. Обмеження засобів є обмеженням розвитку... Війна є спробою увійти у сутність речей і явищ, вона є в цій спробі мистецтвом. Війсковий час був часом “великого вибуху”. Часом війни і розвитку, часом народження великих ідей і великих цивілізацій... Людство підходить до нового “військового часу” 15). Ця цитата взята не з “червоної книжечки” Мао, а з теоретичної статті О.Вітовича “Війна як спосіб буття”.
В одному теоретичному часописі УНА-УНСО можна знайти карикатуру, де зображено ідеал УНА -- хлопчик, що раніше мив машину буржуа, сидить у ній, а буржуа миє її. І це на фоні УНСОвської “національної революції”. Як бачимо, УНА-УНСО відстоює інтереси визначеного прошарку населення -- люмпену. Дмитро Корчинський гарно визначив соціальний прошарок, на який орієнтується УНА-УНСО. “Спирається і орієнтується не стільки на соціальний прошарок, як на своєрідний психологічний тип людини та молодь, яка сьогодні бажає всього і негайно” 16). Як довели події 18 липня 1995 р. під час поховання Патріарха, УНА-УНСО можуть викликати досить суттєві кризові ситуації. Відміна реєстрації УНА як партії призвела не стільки до занепаду її діяльності, скільки до активізації. Так, на останіх виборах до ВР у грудні 1995 р. УНА висунуло 9 кандидатів.
УНА-УНСО -- це значний фактор в українській політиці, і не помітити чи ігнорувати його вже не можна. “Ми не багаточисельна сила, але реальна”, -- сказав один учасник абхазської війни. Їх усього три-п’ять тисяч чоловік по всій Україні, реально діючих не більше 400 чоловік. Однак вони мають трьох депутатів у Верховній Раді України.
УНА-УНСО видає часописи “Замкова гора”, “Українські обрії”, “Голос нації”, “Черкаська зона”, “Наша Справа” та теоретичний журнал “Націоналіст”.

V. ПАРТІЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ЄДНОСТІ УКРАЇНИ (ПСЄУ)

ПСЄУ виникла в результаті об’єднання російських націоналістичних організацій, що діяли в Україні. До партії увійшли -- Українська філія “баркашовців”, Слов’янський Союз та інші. Від моменту створення ПСЄУ вела роботу на об’єднання російських патріотичних сил в Україні. Під час жовтневих подій 1993 року в Москві члени ПСЄУ захищали Білий дім і навіть були нагороджені за це т. зв. Радою національного порятунку, яку очолює С.Умалатова.
Однак, не дивлячись на це, ПСЄУ вважає себе “партією державників, які виступають проти будь-яких форм анархії, державного, правового нігілізму“.
ПСЄУ виступає за:
-- федеративно-земельний устрій України (що відображає історичні реалії) з чітким розподілом повноважень регіонів і центру;
-- право кожного громадянина на подвійне громадянство;
-- створення єдиних стратегічних сил слов’янських і традіційно зв’язанних з ними держав з колективним управлінням по принципу -- “одна країна -- один голос”.
І окрім цього, ПСЄУ визнає навіть термін “Україна-Русь”, “який означає єдність культурних й історичних коренів Русі й України. Саме “Україна-Русь” повинна стати центром об’єднання слов’янського світу”.
Також Партія виступає за єдиний інформаційний простір та економічний союз України, Росії та Бєларусі, що має означати прозорість кордонів, збереження ядерного потенціалу країн-учасниць та неприпустимість військових конфліктів між ними. Що ж до України, то має бути введена система офіційних мов, до котрих повинні бути віднесені українська, російська та інші мови з урахуванням специфіки регіонів.
В культурницькій сфері ПСЄУ виступає “за збереження і відродження традиційних слов’янських культурних цінностей, за збагачення слов’янської культури шляхом взаємодії з передовою культурою інших країн і народів, проти перетворення нашого культурного середовища на смітник покидьок світової “масової культури”.
Економічна програма партії зводиться до “справедливої народної приватизації”. Заборони “іноземним інвесторам скуповувати промисловість та землі України“, надання пільг слов’янським підприємцам, запровадження народного капіталізму зі збереженням соціальних гарантій та соціального захисту економічно вразливих прошарків населення.
“Приватизація не повинна проводитися, коли нема обов’язкової для всіх декларації про доходи і майно” 2). За допомогою цього ПСЄУ має на меті уберегти економіку України від “мафіозно-номенклатурного клану”.
Через значний соціальний ухил ПСЄУ тісно співробітничає з лівими, зокрема СПУ, а також з Громадянським Конгресом.
Підтримуючи тісні контакти з російськими правими, члени ПСЄУ поширюють їхню пресу.
ПСЄУ брала участь у відомій Слов’янській Асамблеї, що була скликана УНА-УНСО після прийняття останьою “слов’янської доктрини”. Досить цікавий альянс УНА-УНСО-ПСЄУ розпався вже через декілька місяців, оскільки бойовики ПСЄУ воювали на боці абхазців, а УНА-УНСО-грузинів в Грузинсько-Абхазьському комфлікті. Причому члени ПСЄУ входили до складу відомого “Руського легіону” (відкололися від Націонал-республіканської партії Росії Лисенка) учасників війни у Боснії на боці сербів. В цьому сенсі досить цікавим є факт створення молодіжної філії ПСЄУ -- “Дикі лебеді”, а в перспективі видання часопису з такою назвою. Часопис буде мати характер видання для професійного найманця, своєрідний аналог “Soldier of Fortune”.
В Запоріжжі місцева філія ПСЄУ, що є одночасно філією РНЄ (баркашовці), уклала союз з місцевим ЛКСМУ для видання газети “Штурм”. Газета так і не вийшла, однак союз залишився.
На останньому з’їзді ПСЄУ мова заходила навіть про існування окремої нації -- ”русичі”, що утворилося внаслідок злиття українського, російського та бєларуського народів в одну спільноту. Інтереси цієї соціокультурної групи ПСЄУ має на меті відстоювати.
Останнім часом, можливо, через активізацію ПСЄУ, партія має деякі неприємності. В першій половині жовтня 1995 року невідомі вчинили погром у штаб-квартирі ПСЄУ у Києві.
Основою ПСЄУ є первинні організації. Районні організації створюються рішенням регіональної Ради. Регіональні (обласні, республіки Крим, м.Севастополь) організації створюються членами партії за теріторіальною ознакою у відповідних регіонах.
Вищим керівним органом партії є її з’їзд. У період між з’їздами керівним органом партії є Політрада, роботу якої координує Голова партії. Координаційна Рада партії (КР) -- це допоміжний орган, що допомагає Політраді проводити в життя на місцях політику партії. КР складається з голів регіональних партійних організацій або представників, уповноважених на це регіональною організацією. Комісія партійного контролю -- головний контролюючий орган партії. Ревізійна комісія контролює правильність використання майна та грошових коштів партії:
Голова ПСЄУ -- Карпенко І.В.
Лідери: О.Бахтіяров, В.Цибулькін та ін.
ПСЄУ видає часопис “Славянское единство” та має намір видавати газету для молоді.