Вибори - 1998

Прогресивно-соціалістична партія України

Крайню ліву політичну силу, яка боротиметься за місця в українському парламенті, репрезентує Прогресивно-соціалістична партія України.
ПСПУ виникла внаслідок виходу народних депутатів Н.Вітренко та В.Марченка з Соціалістичної партії України через ідеологічні протиріччя з керівництвом СПУ та О.Морозом зокрема.
Потреба у виникненні чергової лівої партії з’явилася, на думку лідерів ПСПУ, у зв’язку з тим, що керівництво СПУ перейшло на “соціал-ліберальні позиції”, а керівництво КПУ зайняло відверто угодовську позицію. Безперечно, радикали В.Марченко та Н.Вітренко, як одні з ідеологів СПУ (зокрема, Н.Вітренко була радником О.Мороза з соціально-економічних питань), боляче сприймали відхід керівництва СПУ з марксистських позицій. “Якщо до підписання Конституційної угоди ще можна було виправдовувати О.Мороза за хибні кроки, - стверджує Н.Вітренко, - то вкрай перекручена процедура розгляду, а потім ганебний факт підписання антиконституційної “Конституційної угоди” вже виправдати соціаліста Мороза аж ніяк не може. Цією угодою була до кінця зруйнована система радянської влади в державі.”(1). Власне, з того часу антагонізм між Н.Вітренко та О.Морозом “вийшов на люди”. З’явилися перші публікації, які розкривали протиріччя між Морозом та Вітренко. Однак цілеспрямованої критики керівництва СПУ Вітренко та Марченко, принаймні в ЗМІ, не розпочали. Водночас конфлікт поглиблювався. У вересні 1995 р., коли партгрупа фракції СПУ не підтримала пропозиції Н.Вітренко та В.Марченка про перехід у жорстку опозицію, стосунки між Морозом та Вітренко-Марченком переросли в очевидний антагонізм.
О.Мороз намагався надати СПУ іміджу респектабельної політичної партії парламентського типу, в яку вигідно вкладати кошти, а “скандальна” діяльність радикалів, таких, як Н.Вітренко та В.Марченко, лише заважала йому. Отже, “антипартійну” групу Вітренко-Марченка крок за кроком усували від партійної преси та від реального впливу на партійні маси. Кульмінацією цього процесу стало засідання політради Соцпартії 3 лютого 1996 року , коли Н.Вітренко та В.Марченка виключили з партії.
Звичайно, вони не припинили свою діяльність. Одразу ж виникла ідея створення власної партії. Тим більше, що Сумська обласна організація СПУ підтримала своїх лідерів (Н.Вітренко і В.Марченко обрані до ВР у цьому регіоні). Було сформовано організаційний комітет зі створення ПСПУ. За порівняно короткий термін Н.Вітренко вдалося мобілізувати навколо себе незадоволених політикою керівництва низових активістів КПУ та СПУ. Активна позиція Н.Вітренко і В.Марченка (голодування, демарші тощо) у ВР, постійні візити до регіонів, робота з профспілковими лідерами (головами профкомів на підприємствах), радикальні заяви в ЗМІ, послідовна критика керівництва КПУ та СПУ додають ПСПУ значного авторитету. Публічна робота також дає результати. Можна стверджувати, що ПСПУ має своє місце в інформаційному полі і ефективно його використовує. Яскраві лідери надають партії значних переваг на етапі становлення, оскільки вони є тим центром тяжіння, навколо якого можна швидко мобілізувати прихильників. Розглядаючи діяльність Н.Вітренко і В.Марченка у ВР, можна відзначити декілька характерних рис:
- по-перше, це послідовність дій та заяв: ПСПУ не “грішить” угодовством з Президентом і прем’єром;
- по-друге, всі заяви чи акції ПСПУ спрямовані на ЗМІ й мають чітко визначений рекламний характер;
- по-третє, кожний крок партії та її представників у ВР підкреслює протиріччя між ПСПУ та СПУ-КПУ і є опосередкованою критикою О.Мороза.
Така тактика ПСПУ найадекватніша ситуації, за якої вже існують дві потужні ліві партії, а новоутворена структура має знайти своє місце в їхній спільній політичній ніші. У виборців складається враження, що єдиними чесними політиками у ВР є Н.Вітренко та В.Марченко і лише одні вони виражають інтереси робітників. Така тактика має назву “чесного парламентаризму”. Як правило, “чесний парламентаризм” використовують опозиційні партії, намагаючись захопити плацдарм у політичному спектрі, з якого планують почати наступ з метою отримання влади. За умов, коли КПУ та СПУ ведуть “зрадницьку політику”, ПСПУ виявляється найпослідовнішою лівою партією. “Ми, молоді ще політичні “бійці”, ніколи не проходили “партійної школи”, ніколи не були функціонерами, не знали, що таке апаратні ігри”, - стверджує Н.Вітренко (2). Однак завданням ПСПУ є не лише об’єднання навколо себе лівого електорату, а й “формування національно-визвольного руху”. Ця теза виникла ще на установчому з’їзді ПСПУ. На думку Н.Вітренко, “колонізація України здійснюється такими темпами, що будь-який громадянин країни... не може не розуміти необхідності радикальної зміни влади”. Говорити про організаційні форми національно-визвольного руху поки що рано, але маємо досвід створення координаційних рад партій, місцевих відділень профспілок, громадських організацій і страйкомів, особливо дієвих під час виборів.
ПСПУ закликає до побудови національної економіки, незалежної від Росії та Заходу. «Я доводжу, що нам не потрібні російські газ та нафта, - заявляє Н.Вітренко, - нашу енергетику потрібно поднімати зовсім інакше, й показую проекти, розрахунки, - то скажіть, хто більше виступає за національний суверенітет, я чи ті, хто прокручують зараз кредити МВФ через комерційні банки, віддають ці кредити за борги Росії?» (4).
Отже, маємо цікавий випадок поєднання соціальних і національних вимог. Праві та ліві крайнощі об’єднуються. Може скластися ілюзія, що це і є довгоочікуваний націонал-демократами та центристами націонал-комунізм. Однак це знову черговий фантом. Поєднання національного та соціального в заявах ПСПУ є багато в чому штучним. Національне питання Н.Вітренко та В.Марченко розглядають крізь призму терміну “Народ України - трудящі маси”. Класична марксистська теза: “гегемон-пролетаріат і є народом”. “Народ України, а не український народ, - це всі національності, які є в республіці. Нас неможливо ділити за національністю”, - вважають лідери ПСПУ, наголошуючи при цьому, що відображають інтереси трудящих мас, які, відповідно до логіки прогресивних соціалістів, і є “народом України”. Отже, йдеться не про національну ідентичність української нації, не про модерний “хвильовізм”, у виникнення якого так свято вірять деякі центристські політики, а про специфічне трактування ПСПУ поняття “народ України” в його радянсько-патріотичному розумінні.
Розглядаючи економічну програму ПСПУ, слід виокремити декілька характерних рис:
- по-перше, ПСПУ є чи не єдиною партією лівого спектру, яка виступає за зняття податкового пресу з вітчизняного товаровиробника;
- по-друге, економічна програма партії не відповідає ультрареволюційній політичній програмі;
- по-третє, на відміну від КПУ та СПУ економічна програма Н.Вітренко отримала високі оцінки як західних, так і вітчизняних експертів.
Отже, ПСПУ вимагає радикальної зміни податкової політики, зокрема, повної комп’ютеризації фінансової системи, декларування доходів населення, впровадження обов’язкового податку на предмети розкоші та ін. Податковий прес, на думку Н.Вітренко, слід перенести з виробника товарів і рядових людей на посередників, багатих, на комерційні структури. Це загальна картина податкових пропозицій ПСПУ.
При цьому прогресивні соціалісти повністю відкидають податковий пакет, запропонований урядом та командою Пинзеника. На думку Н.Вітренко, запропонований проект “Економічний ріст-97” є програмою національної катастрофи. Запровадження програми податкової реформи Пинзеника, на думку Н.Вітренко, закінчиться черговим національним вибухом, оскільки передбачає скасування стипендій (з цього приводу ПСПУ провела навіть прес-конференцію) , пільг ветеранів, пенсіонерів, чорнобильців та ін.
Якщо ж докладно розглянути схему податкової реформи, запропонованої Н.Вітренко, то стають зрозумілими нові пріоритети партії.
По-перше, на відміну від урядового пакету, який передбачає захист від податкового пресу напівдержавних великих монополістичних підприємств, проект Вітренко захищає малі та середні немонополістичні державні підприємства.
По-друге, ПСПУ свідомо пропонує “непрохідний варіант” податкового проекту, оскільки немає жодних сумнівів у тому, що ВР відхилить пропозиції Вітренко-Марченка, отже, знову маємо рекламну акцію. Реклама розрахована на так званий “червоний директорат”. Насамперед, це директори немонополістичних державних дрібних та середніх підприємств, які схильні керуватися значним “ностальгічним” ірраціоналізмом, пов’язуючи всі негаразди свого підприємства чи галузі з розвалом СРСР. Частина цих директорів традиційно орієнтується на КПУ та СПУ, однак бездіяльність останніх змушує “директорат” шукати інший об’єкт для “інвестування”. Цілком ймовірно, що за сприятливих обставин в якості такого об’єкту може виступити ПСПУ. На це, власне, й розраховує керівництво партії.
Особливо слід відзначити діяльність керівників ПСПУ з налагодження спільного комунікативного простору серед ультралівих організацій. ПСПУ стала центром тяжіння для дрібніших ультралівих структур. Так, Партія комуністів (більшовиків) України та Союз комуністів України, а також різноманітні “радянсько-патріотичні” групи переорієнтувалися на прогресивних соціалістів. Активна участь лідерів ПК(б)У та СКУ в роботі з’їзду ПСПУ підтверджують цю тезу.
На сьогодні ультраліві переживають кризу, радянський патріотизм та “сталінський догматизм” не змогли забезпечити ефективної адаптації партійних програм до національних умов України. Дрібні групи ультралівих змушені вести пошук сильнішого партнера. Ним цілком може стати ПСПУ.
Під час виборів до Верховної Ради в 1994 році ультраліві мали намір утворити спільний блок, однак через відсутність фінансів та можливостей ця ідея не була реалізована. Однак після виборів до Держдуми Росії українські ультраліві підхопили ідею створення власної політичної сили. Планувалося створення блоку “Комуністи України - за Радянський Союз”, до якого мала увійти ПК(б)У, СКУ, Рух комуністів України та ін. Окрім того починаючи з 1996 р., ПК(б)У та СКУ розпочали процес об’єднання власних структур.
У свій час лідер СКУ Т.Яброва здійснила спробу створення, або точніше - відновлення, компартії. Саме в СКУ були зосереджені активісти майбутньої відновленої КПУ за час її заборони. Проте Т.Яброва та її соратники не отримали очікуваних посад в КПУ. Тому СКУ засудив діяльність “функціонерів” з КПУ та розпочав роботу на відновлення “істинної компартії”: “КПУ, - писала Т.Яброва, - пішла на поступки при реєстрації, зафіксувала свою нову якість, не підтвердила прямий зв’язок з КПУ(КПРС), а оголосила лише, що вона правонаступниця ідей” (5). 26 листопада 1994 р. відбулася четверта відновлювальна конференція КПУ(КПРС). Таким чином СКУ перетворилася на нову партію - КПУ(КПРС). Проте слабкість низових структур та відсутність матеріальної бази не дозволили партії розбудуватись і навіть зареєструватись.
Окрім того перед об’єднавчим процесом між КПУ(КПРС) та ПК(б)У було здійснено спробу створення за російським зразком Укркомсоюзу, до якого увійшли СКУ-КПУ(КПРС), ПК(б)У, ВКПБ тощо. Однак Укркомсоюз не зміг “втриматися на плаву”. Загострилися стосунки між Т.Ябровою та лідером української філії ВКПБ (Андрєєвої) А.Маєвським, який домагався “більшовизації” СКУ.
Отже, єдиним союзником СКУ-КПУ(КПРС) виявилася ПК(б)У на чолі з С.Ояпервом. 3 вересня 1996 р. розпочався об’єднавчий процес між цими структурами.
Після виникнення ПСПУ, СКУ-КПУ(КПРС) та ПК(б)У активно підтримали Н.Вітренко. Обминаючи питання ідеологічних розбіжностей (а вони є величезними) ультраліві акцентують увагу на критиці ПСПУ лінії СПУ та КПУ. Ніша ультралівих може були захоплена лише в союзі з сильним партнером, якою є партія Н.Вітренко. СКУ-КПУ(КПРС) та ПК(б)У є занадто слабкими, щоб здійснити стрибок ліворуч й обійти більш аморфну КПУ, а ПСПУ є цілковито оптимальним союзником.
Власне про те, що ПСПУ та СКУ-КПУ(КПРС), ПК(б)У будуть блокуватися на наступних виборах, можна говорити як про доконаний факт. Лідери ультралівих цього й не приховують.
Наступним союзником ПСПУ може стати радикальне крило КПУ та Всеукраїнський союз робітників. ВСР, що створювався за підтримкою КПУ та як сателіт Компартії, виявився самостійною політичною силою, яка має власні політичні інтереси. Перебування ВСР під патронажем КПУ пояснюється небажанням активістів Союзу розколювати лівий рух. Однак саме ВСР пропагує ідею “якісного стрибка вліво”. Цьому сприяє індивідуальна позиція деяких депутатів-комуністів (В.Моісеєнка, В.Терещука та ін). Наприклад, на І з’їзі ПСПУ народний депутат Моісеєнко виступав з привітанням не як член ЦК КПУ, а як член виконкому ВСР. Також спостерігається координація дій між ПСПУ та ВСР, особливо під час масових акцій.
З симпатією до ПСПУ ставляться і деякі народні депутати - члени інших фракцій (Моцпан та ін.), які підтримують ініціативи лідерів ПСПУ у ВР.
Висувається також припущення про можливе блокування ПСПУ з Громадянським конгресом України або його низовими структурами (що найреальніше), та Партією слов`янської єдності України (6). Таке блокування надасть ПСПУ підтримку ностальгуючих елементів східної України.
Отже, підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що на противагу керівництву КПУ та СПУ, які намагаються спрямувати свої партії в лоно європейської соціал-демократії, дехто почав активно задумуватися про стрибок ліворуч, щоб обійти довго розхитувану і аморфнішу КПУ й тим самим захопити її спонсорів та електорат. Саме таку нішу й планує зайняти ПСПУ (7). Зараз неможливо спрогнозувати результат “стрибка вліво”, який здійснюють прогресивні соціалісти. Зазначимо лише, що Прогресивно-соціалістична партія мобільніша, ніж Компартія, менше бюрократизована й догматизована. Партія висуває оригінальні, якісно нові ідеї та здійснює вдалі тактичні маневри.
Окрім того ПСПУ, на думку Дм. Джангірова, може спертися на нетрадиційний для лівих електорат, стати своєрідною “партією протесту”, яка б захищала людей, відкинутих системою (8).
До “мінусів” ПСПУ можна занести таке:
- ПСПУ є черговим прикладом лідерської партії, де вся структура партії та політичні рішення залежать від лідера;
- партія не має розбудованої структури та дієздатних регіональних організацій;
- не має ні аналітичної структури (її функції виконують голова та заступник голови партії), ні тієї директивної ланки, якої забагато в КПУ та СПУ, власних іміджмейкерів;
- прогресивні соціалісти утримують свої позиції не за рахунок структур та масового членства, а за рахунок місця в інформаційному просторі та діяльності народних депутатів - членів партії у ВР.
Отже, перспективи ПСПУ та її союзників на наступних виборах до парламенту виглядатимуть таким чином: відсоток отриманих голосів буде замалий для формування власної фракції або створення нового центру тяжіння у майбутній ВР. Найменше, на що може розраховувати ПСПУ, - це кілька депутатських місць за рахунок мажоритарних округів і “головний біль” для лідерів КПУ та СПУ-СелПУ. Все ж прогресивні соціалісти, безперечно, є помітним фактором у передвиборчому марафоні. За сприятливих обставин цілком ймовірно, що ПСПУ та її союзники отримають радикальну частину електорату КПУ та СПУ-СелПУ і перетнуть 5-відсотковий бар’єр. Провести ж якусь кількість кандидатів в депутати по партійному списку для ПСПУ можливо лише за умови погіршення соціально-економічного стану в країні та втрати ініціативи з боку КПУ та СПУ-СелПУ.


Ваши отклики

Назад на Главную страницу



Hosted by uCoz