|
|
В.Кулик, Т.Голобуцька, О.Голобуцький
|
6. Ідеологічна та політична самоідентифікація організованого молодіжного руху
Як вже вище зазначалося, з листопада-грудня 1990 року розпочався наступ реакції на демократичні сили в Україні. Значною мірою на собі “закручування гайок” відчув і молодіжний рух. В грудні 1990 року прокуратура порушила кримінальну справу проти активістів “окупаційного” студентського страйку у Київському університеті Д.Глущенка та Д.Мірошниченка. Їм інкримінувалося незаконне захоплення державних споруд.
Щоб захистити учасників акцій протесту О.Доній як голова Київської організації УСС оприлюднив заяву, де всю відповідальність за дії студентів в жовтні 1990 року взяв на себе. Вже 3 січня 1991 р. на його квартирі відбувся обшук, а під час одного з допитів у прокуратурі О.Доній був заарештований. По статті звинувачення він міг отримати від 3 до 5 років.
9 січня 1991 р. заступник голови Київської організації УСС Ю.Зубко у приміщенні Секретаріату НРУ провів прес-конференцію, де рішуче засудив дії прокуратури та позицію влади. В заяві, яка була розповсюджена з цього приводу, зазначалося: “Ми закликаємо всіх людей демократичних поглядів та особисто студентську молодь виступити на захист О.Донія, бо його безпідставний арешт — це прямий плювок нам всім в обличчя”1.
14 січня 1991 р. керівництво УСС (Т.Корпало, Ю.Зубко, В.Кириленко) провели ще одну прес-конференцію, на якій було присутньо багато представників преси.
Дії прокуратури не залишилися поза увагою громадськості. Так, на захист О.Донія виступили народні депутати Верховної Ради Ю.Щербак, С.Рябченко, Р.Братунь, В.Грищук, В.Черняк, В.Мартиросян. Цілий ряд політичних партій, громадських організацій виступили з обуренням проти переслідування учасників студентської акції протесту.
15 січня на своєму засіданні партком Київського університету прийняв заяву щодо арешту О.Донія, в якій зазначалося, що “притягнення студентів до кримінальної відповідальності за захоплення червоного корпусу університету не буде сприяти встановленню громадського спокою і злагоди в місті і в республіці”2. Влада намагалася запропонувати компромісний варіант вирішення цього конфлікту. Іншими словами, в обмін на звільнення з-під варти О.Донію необхідно було визнати, що своїми діями студенти порушили законодавство. О.Доній рішуче це відкинув. Хвиля протесту проти репресій набирала обертів і могла перерости в нову ще масштабнішу акцію громадської непокори. Тому 15 січня 1991 р. прокуратура звільнила О.Донія з-під арешту, а 16 січня 1991 р. кримінальна справа проти нього була закрита “в результаті зміни обставин”.
Пізніше О.Донію через депутатів І. Драча та О.Ємця було повідомлено, що це було особисте розпорядження Л.Кравчука. Слід нагадати, що після прийняття історичної “жовтневої” Постанови Верховної Ради, особисто Л. Кравчук пообіцяв студентам, що їх не притягнуть до кримінальної відповідальності. Арешт О.Донія був брутальним порушенням угоди. Цілком імовірно, що влада намагалася визначити силу молодіжного протесту під час значного занепаду масового молодіжного руху.
В січні 1991 р. керівництво Радянського Союзу вдалося до каральних акцій проти Литви, яка на той час оголосила про свою незалежність та вихід із складу СРСР. На захист литовської незалежності виступили і представники українського студентства.
У відозві Донецької організації УСС щодо подій у Литві зазначалося: “Якщо реакції вдасться сьогодні повернути собі владу у Литві, то завтра танки стоятимуть у Львові та Києві”3.
Активісти УСС сформували загін добровольців, який вирушив до Вільнюса. Серед них були М.Поліщук, В.Прядко, О.Сніжко, Є.Ніколенко, Є.Дикий, Р.Міхеєнко, С.Пащенко. Керівниками групи були Є.Дикий та Є.Ніколенко. По приїзді до Вільнюсу українських студентів особисто привітав Голова литовського парламенту В.Ландсбергіс. Є.Дикий отримав можливість виступити перед депутатами парламенту від імені УСС зі словами підтримки литовської незалежності. Три тижні загін УСС ніс варту зі зброєю в руках біля стін литовського парламенту4.
В березні 1991 р. в студентському середовищі розпочався рух за партизацію молодіжних та студентських організацій. В той же час керівництво УСС вбачало майбутнє організації в перетворенні її в політичну молодіжну партію. Ці протиріччя накопичувалися і з часом призвели до розколу.
9 та 10 березня 1991 р. в м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області відбувся ІІ з’їзд УСС. “Засадничий принцип діяльності УСС — рівне представлення регіонів України у її керівних органах, щоб уникнути жорсткої централізації і поділу на центр і периферію, мотивував обрання міста не в центрі України місцем проведення заходу”5.
З доповідями виступили голова Київської УСС О. Доній та голова секретаріату Київської УСС В. Кириленко. На з’їзді було внесено доповнення до Програмової декларації та Статуту. Також було прийнято низку резолюцій, зокрема: “Про хід виконання Постанови Верховної Ради УРСР від 17.10.90 р. про розгляд вимог голодуючих студентів”, “Про необхідність створення молодіжної політичної партії”, “Про ставлення до об’єднання студентських організацій” та звернення з нагоди референдуму 17 березня 1991 року.
У зверненні стверджувалося, що студентство має “визнати своїм обов’язком ведення невпинної агітації проти “оновленої федерації”… Залишатися в складі СРСР — значить зректися майбутнього України”6.
В резолюції з’їзду “Про хід виконання Постанови Верховної Ради УРСР від 17.10.99 р. про розгляд вимог голодуючих студентів” висловлювався рішучий протест проти невиконання головних вимог “жовтневої акції 90-го”. “Ми заявляємо про своє рішуче прагнення відстояти здобутки жовтневого голодування студентів і для захисту цих здобутків ми будемо вимушені вдатися до нових радикальних акцій студентського протесту”7.
Своє ставлення до ідеї утворення єдиної студентської організації ІІ з’їзд УСС відобразив у резолюції “Про ставлення до об’єднання студентських організацій”. В ній, зокрема, зазначалося: “Ми бачимо майбутню об’єднану організацію незалежним професійним об’єднанням студентів, яке на правах профспілки буде вести свою діяльність на теренах вузів та займатися захистом прав студентів і питаннями їх забезпечення.
Крім того, принципи побудови організації мають передбачати право крайових філій на повну самостійність у виборі методів та форм діяльності, а також необов’язковість виконання ними рішень центрального керівництва.
Ми стоїмо на тому, що вищезгадані принципи сповна відображають специфіку студентського та національно-визвольного рухів Східної та Південної України…
Крім того, мусимо зазначити, що раніше визначена дата об’єднання здається передчасною тому, що переважна більшість крайових філій УСС та Студентського братства поки що не мають хоча б мінімального матеріального і технічного забезпечення, що не дасть їм змоги зразу ж активно ввійти до політичного процесу. А це, в свою чергу, призведе лише до формального, тільки зовнішнього об’єднання, яке вже мало місце в історії студентського руху і закінчилося повним провалом”8.
Таким чином, УСС намагалося відмежуватися від створення всеукраїнської централізованої студентської структури. Однак причини цих протиріч лежать глибше, ніж проблеми матеріального забезпечення та структурної розбудови. Передовсім лідери УСС мали відмінне від прихильників нової організації уявлення про подальшу долю студентського руху. Це простежується в наступній резолюції ІІ з’їзд УСС “Про необхідність створення молодіжної політичної партії”.
В даній резолюції проголошувалося: “Ми, делегати ІІ з’їзду УСС, заявляємо про необхідність створення в найближчому майбутньому нової молодіжної політичної партії, взірцем для якої вважаємо угорську Федерацію молодих демократів (ФІДЕС)… Вже зараз спостерігаються розбіжності в інтелектуальних та практичних підходах щодо розв’язання найважливіших проблем національно-визвольного руху між “молодими” та “дорослими”. Вже зараз молодіжні організації намагаються проводити свій незалежний політичний курс, і стає зрозумілим, що втиснути молодіжний рух в межі старих підходів неможливо”9.
Таким чином, лідери УСС виступали за виокремлення студентського та молодіжного рухів в окрему політичну силу. Створення партії дало б змогу молоді стати не засобом для “дорослої” політики, а “гравцем” на “політичній шахівниці”.
На ІІ з’їзді УСС вперше були обрані керівні органи всеукраїнської структури. На пропозицію О.Донія було обрано три співголови УСС: О.Доній (Київ), Ю.Древаль (Харків), О.Барков (Дніпродзержинськ). Головою секретаріату УСС став В.Кириленко.
В той же час частина УСС та Студентського братства розпочали жваву роботу по створенню загальноукраїнської централізованої студентської організації. На чолі цього процесу стояв активіст студентської “Громади” В. Чемерис та лідери деяких осередків УСС. Ще під час лютневої зустрічі представників молодіжних організацій Києва, де брали участь СНУМ, УСС та КПМО УРП, було оголошено про незадоволення діями О.Донія. Зокрема, наголошувалося, що саме позиція О.Донія призвела до відходу з УСС м. Києва осередків в Художньому та Театральному інститутах. В самій УСС виникла група опозиціонерів на чолі з С. Роєм, які критикували “пасивність” керівництва та аморфність структури. Пізніше цілий ряд активістів регіональних структур УСС та Студентського братства виступили з критикою курсу УСС на створення політичної партії. Власне, більшість з них вже належали до партійних структур, а їх організації, по суті, являли собою молодіжні філії цих партій.
Об’єднавчий з’їзд відбувся 30–31 березня 1991 р. в Києві. На ньому було проголошено про створення Союзу українського студентства. До його складу увійшли частина Київської філії УСС, Дніпродзержинська, Вінницька, Миколаївська, Дніпропетровська та Криворізька філії УСС, Львівська, Запорізька, Івано-Франківська, Коломийська, Хмельницька, Луцька та Чернігівська філії Студентського братства, Рівненське студентське “Щире братство” та нові організації в Ужгороді та Чернівцях. Головою СУС став один з лідерів студентської “Громади” В.Чемерис. За нього проголосувало 176 делегатів, за його головного опонента В.Кириленка — 51 делегат з’їзду. Заступниками голови СУС стали І.Коцюруба та П.Шеревера. З’їзд вітали народні депутати Л.Лук’яненко та М.Горинь. Депутати закликали студентство до рішучості в досягненні виконання історичної “жовтневої” постанови.
В “Декларації про об’єднання студентських організацій України”, яку було прийнято з’їздом, проголошувалося, що нова організація “і надалі головними напрямками своєї діяльності вважає захист прав студентства та сприяння побудові незалежної Української держави. Крім того, одним з головних завдань новоствореної організації стане боротьба за якнайшвидше виконання постанови Верховної Ради УРСР від 17.10.90 р. “Про вимоги голодуючих студентів…” Для виконання цієї постанови ми готові вдатися до нових акцій студентського протесту”10. Як бачимо, СУС проголосив себе спадкоємцем УСС та Студентського братства. Дана “Декларація” майже дослівно повторює резолюцію ІІ з’їзду УСС “Про хід виконання Постанови Верховної Ради УРСР від 17.10.99 р. про розгляд вимог голодуючих студентів”. В своїй доповіді В. Чемерис заявляв, що на момент проведення установчого з’їзду СУС “кожен пункт Постанови треба буквально відвойовувати…” 11.
З’їзд прийняв Статут організації, де однією з вимог було сприяння забезпеченню політичного і економічного суверенітету України, розвиток самоврядування та автономії навчальних закладів, підвищення суспільної, політичної, культурологічної та наукової активності молоді.
У відповідності зі Статутом членство у СУС фіксоване, індивідуальне, і членом СУС може стати кожний студент чи аспірант вищого і середнього учбового закладу. При цьому членство в СУС не виключало членства в інших організаціях.
Це давало змогу ефективно співпрацювати СУС із УСС та Студентським братством. 19 квітня 1991 р. відбулася зустріч керівництва СУС з Л. Кравчуком, де знову було піднято питання про виконання Постанови від 17.10.90 р. Зустріч не мала наслідків, тому СУС та УСС вирішили вдатися до силових акцій.
Так, 23–24 квітня 1991 р. відбулася масова акція УСС та СУС спільно зі страйкуючими шахтарями Донбасу, які прибули на пікети до Києва. Це був період двомісячного шахтарського страйку (березень-квітень), коли зупинилися 80 шахт, 12 шахтобудівничих управлінь, вуглепереробні підприємства, навіть підприємства ВПК 9 областей України12. Студенти спільно з шахтарями пікетували Верховну Раду, вимагаючи виконання Постанови від 17.10.90 р., проводили пікетування вузів, мітинги та демонстрації. У “Зверненні координаційної ради СУС до студентів” стверджувалося: “Становище населення, малозабезпечених його верств, зокрема студентів швидко погіршується. Український уряд не в змозі захистити просту людину від грабіжницької політики кабінету Павлова, який вирішив звалити всі економічні труднощі на плечі народу. СУС заявляє про своє рішуче прагнення відстояти здобутки жовтневого голодування. Ми надто довго чекали. Надто довго сподівалися. Досить!”13. Більшість шахтарських та студентських акцій супроводжувалися сутичками із міліцією. На відміну від шахтарів, які частково досягли виконання своїх вимог, для студентів цей страйк закінчився безрезультатно.
Незважаючи на протиріччя між студентськими організаціями, регіональні структури УСС та СУС залишалися досить дієвими. Про це свідчить хоча б проведення 1 травня 1991 р. у Львові силами Студентського братства маніфестації та музичного фестивалю “Вивих-91”.
Установчий з’їзд СУС продемонстрував наявність розбіжностей в поглядах лідерів українського студентства. Протиріччя між керівниками УСС та СУС тієї певної межі, за якою повинен був бути розрив. Через деякий час з СУС вийшли Харківська, Черкаська та Білоцерківська філії УСС. В той же час своє незадоволення позицією керівництва УСС, яке намагалося дистанціюватися від СУС, виявили співголова УСС, голова Дніпродзержинської філії О.Барков, голова Чернівецької філії УСС О.Хавич та голова Миколаївської філії УСС В.Кіпіані. Вони зробили заяву, де вимагали скликати позачерговий з’їзд УСС, на якому мусить бути вирішена подальша доля спілки. Автори заяви вимагали припинення протистояння УСС та СУС14. 4 липня 1991 р. О.Доній заявив, що УСС вирішила залишитися окремою структурою. Подальша ж співпраця з СУС можлива на рівних засадах, як і з іншими молодіжними організаціями.
Вже 30 липня 1991 р. в інтерв’ю газеті “Молодь України” голова СУС В.Чемерис звинуватив Київську УСС в бездіяльності та розкольницькій позиції щодо об’єднання студентського руху. Крім того, коментуючи резолюцію ІІ з’їзду УСС “Про необхідність створення молодіжної політичної партії”, він зазначив, що ідея створення молодіжної партії в Україні на зразок ФІДЕС є “мертвонародженою ідеєю”. “Партія, — вважав В.Чемерис, — базується на ідеології, а молодіжної ідеології бути не може. ФІДЕС виїхала завдяки тій популярності, яку здобули студенти під час гучних акцій ще при комуністичному режимі. Але цей багаж може скоро вичерпатись. Якщо створювати нову ідеологію в загальноукраїнському масштабі, це має бути національно-демократична ідеологія, можливі варіанти: християнсько-демократична, ліберально-демократична. Але створити щось кардинально нове, я вважаю, неможливо”15.
Власне, в цьому і полягав головний конфлікт між лідерами УСС та СУС. Одні мали намір створити молодіжну партію з власною програмою дій, інші погоджувалися на роль поліпартійної “молодіжки”. Слід відзначити, що на той час значна частина молодіжних активістів належала до різноманітних партій та громадських організацій (наприклад, лідер СУС В.Чемерис був членом УХДП). Студентські організації, по суті, відігравали роль молодіжної підтримки “дорослих” політичних організацій. Переорієнтація студентського загалу на створення власної окремої політичної структури на той час була неможлива без єдності в середовищі лідерів УСС та Студентського братства. Такої єдності не було. Тому створення двох студентських організацій УСС та СУС було закономірним явищем. В 1991 році не було об’єктивних умов для виникнення молодіжної партії з власною відмінною ідеологією. Не було як самої ідеології, так і матеріально-технічних умов. Крім того, в переважній більшості молодь не достатньо усвідомлювала спільність своїх соціально-економічних та політичних інтересів.
В той же час в Україні ширився процес партутворення. Протягом другої половини 1990 — першої половини 1991 рр. виникло біля десяти нових партій. Більшість політико-ідеологічних ніш вже було зайнято. На Україні діяли структури, які репрезентували увесь ідеологічний спектр: від сталіністського “Единства” (прихильники Н. Андрєєвої з об’єднання “Єдність за марксистсько-ленінські ідеали”) до Української національної партії та Української націоналістичної спілки.
Кожна з партійних структур намагалася заручитися підтримкою молоді. Якщо раніше партії намагалися зорієнтувати на себе членів молодіжних організацій, які мали незалежний статус, то в цей період посилюється процес утворення при партіях молодіжних філій.
Після кризового стану, який спричинив конфлікт в керівництві організації, активізується діяльність КПМО УРП. Новий лідер структури О. Вірко робив наголос на конкретній роботі по залученню молоді в партію. В травні 1991 року утворилася Молодіжна організація республіканців України на Львівщині. Тому організація отримала, згідно нового Статуту, республіканський статус та закріпила за собою назву Молодіжної організації республіканців України (МОРУ). На той час МОРУ Львівщини навіть видавала свій бюлетень “Молодий республіканець”. До МОРУ перейшли деякі члени СНУМ, які дотримувалися націонал-демократичних поглядів і не підтримували лінію Київської СНУМ в особі Д.Корчинського. Поширювала свою діяльність і Молодіжна філія Руху, створена ще в 1989 році. Виникли молодіжні групи при ОСДПУ, СДПУ, ПДВУ, УХДП, УНП та інших партіях.
Кінець 1990 — перша половина 1991 рр. відзначалися загальним спадом політичної активності в суспільстві і, зокрема, в молодіжному середовищі. Це пояснювалося різким погіршенням економічної ситуації та наступом реакційних сил на націонал-демократичний рух загалом. Фактично відхід молоді від масової активності призвів до перегляду молодіжними організаціями своїх підходів до роботи з молоддю. УСС та СУС усвідомили потреби нового часу та необхідність конструктивної роботи, однак протиріччя між ними призвели до протистояння між структурами і боротьби за вплив на регіональні студентські організації.
Розкол СНУМ та поширення в його лавах прихильності до ідеології інтегрального націоналізму призвели до акцентування роботи спілки на ідеологічних пошуках та проведенню виховної і вишкільної роботи. В цей час відбувається ціла низка науково-практичних конференцій СНУМ-СУМ, зокрема, у Чернігові, Львові, Києві, Сумах, пожвавлюється видавнича діяльність.
Представники СНУМ та УНС брали участь у Х Конгресі поневолених народів в Тбілісі 23–24 лютого 1991 р. На ньому було проголошено відродження на території СРСР структур Антибільшовицького блоку народів. Цей Конгрес проілюстрував наявність в СРСР досить потужних антикомуністичних сил.
У березні 1991 року націоналістичні організації: СНУМ-СУМ, УНС, ОУМ “Спадщина”, УНП, УМА, ДСУ та УХДП виступили з рішучим протестом проти проведення референдуму 17 березня 1991 р. 16 березня у Львові СНУМ спільно з УНС та Студентським братством провели мітинг, де було присутньо понад 500 осіб. На мітингу лунали заклики зірвати всесоюзний референдум. Учасники акції під червоно-чорними знаменами колоною пройшли вулицями Львова16.
Навесні 1991 року в Харкові було створено Молодіжну лігу Харківщини, яка об’єднала молодіжні націоналістичні організації СУМ, ТУСМ ім. М. Міхновського та молодіжну патріотичну організацію “Сокіл”. 4 травня 1991 р. Молодіжна ліга Харківщини провела низку заходів під гаслом “Харків — колиска українського націоналізму”. Акція полягала у вечорах пам’яті та панахидах по М. Міхновському та діячах СВУ-СУМ, засуджених до страти сталінським режимом. Також Ліга засудила книгу Г.Снєгірьова “Набої для розстрілу” “як акт вандалізму над світлою пам’яттю члені та діячів СВУ-СУМ, як підлу спробу відняти у нашого народу героїчне минуле, представити борців за державну незалежність як звичайних випадкових жертв сталінських репресій”17.
23 травня 1991 р. Львівська СНУМ спільно з іншими молодіжними націоналістичними структурами провели заходи до 53-річниці з дня вбивства Є.Коновальця. Після панахиди відбувся мітинг та похід вулицями Львова із запаленими смолоскипами.
16 червня 1991 р. у Києві за ініціативи Київської СУМ було відзначено 100-річчя з дня народження Є.Коновальця. Після проведення науково-практичної конференції відбувся мітинг та демонстрація, в яких взяли участь понад 200 осіб18.
Взагалі необхідно відзначити, що протягом першої половини 1991 року в молодіжному середовищі спостерігався процес ідеологічного пошуку. Крім того, на частину молодих активістів, переважно молодшого віку, вплинули ідеї інтегрального націоналізму, який пропагував активізм та безкомпромісну боротьбу. Конформізм “дорослих” політиків, ідеологічна невизначеність та протиріччя в потужних студентських та молодіжних організаціях призвели до поширення націоналістичної ідеології серед значної частини активної молоді. Не останню роль в цьому процесів виявляли і діаспорні структури. Зокрема, ОУН (бандерівців), ОУН (мельниківців) та ОУН (за кордоном) протягом 1990–1991 рр. активно шукали виходи на молодіжні структури в Україні. Так, СНУМ на чолі з І. Деркачем мав тісні контакти з ОУН (бандерівцями), які сприяли розвитку організації.
Про небезпеку перенесення в Україну наявних в діаспорних політичних колах ідеологічних протиріч в молодіжному середовищі говорилося ще від заснування СУМ-СНУМ. Проте ця небезпека постала на порядок денний саме в 1991 році, коли загострилися суперечки між прихильниками демократичного та інтегрального націоналізму.
7–8 червня 1991 р. в Ноттінгемі (Великобританія) проходила VIII Делегатська Конференція ОУН (за кордоном). На ній виступив один з членів УСС, колишній співголова Конфедерації студентів України В.Піховшек. Він засудив дії націоналістичних організацій (УНС та СУМ м. Харкова) та визнав наявність ідеологічного впливу на молодіжні структури в Україні ОУН (бандерівців)19.
Відсутність реакції з боку влади на вимоги студентів виконати умови Постанови від 17.10.90 р. викликала в середовищі УСС та СУС ідею відновити акції протесту. 9 серпня 1991 р. на о. Хортиця напередодні проведення фестивалю “Червона рута” (на той час в дирекцію фестивалю входив голова Запорізької філії СУС А.Власенко) координаційна рада СУС прийняла рішення поновити голодування студентів у м. Києві 17 вересня 1991 р. Вимоги голодування залишалися незмінними: виконання умов Постанови Верховної Ради від 17.10.90 р.
3–4 серпня 1991 р. в Києві відбулася ІІ Світова конференція українських молодіжних організацій (СКУМО). В її роботі взяли участь 180 делегатів від 35 молодіжних організацій, фондів, філій політичних партій, організацій, а також представники українських молодіжних організацій діаспори. Головував на засіданнях конференції голова СНУМ І.Деркач. Конференція прийняла “Політичну резолюцію” та постанову “Про захист соціально-економічних інтересів молоді”. В “Політичній резолюції” зазначалося, що учасники конференції вважають новий союзний договір таким, що “зупинить або й взагалі унеможливить становлення української державності… У випадку схвалення Верховною Радою УРСР нового союзного договору закликаємо молодіжні організації до масових заходів громадської непокори”. Також в резолюції були окреслені головні вимоги ІІ конференції СКУМО і, зокрема:
• “прийняття Конституції України як суверенної держави;
• запровадження громадянства республіки;
• прийняття закону про партії та громадські організації, департизацію виробництва та державних інститутів;
• запровадження муніципальних форм місцевого самоврядування;
• запровадження української професійної армії;
• націоналізація незаконно нажитого майна КПРС-КПУ та ВЛКСМ-ЛКСМУ;
• прийняття Закону про вибори на багатопартійній основі.”
В постанові ІІ конференції СКУМО “Про захист соціально-економічних інтересів молоді” мова йшла про необхідність повноцінної державної молодіжної політики, спрямованої на вирішення соціально-економічних проблем та сприяння самореалізації молоді20.
Крім того, з метою подальшої координації діяльності молодіжних організацій було створено координаційну раду з 14 осіб, яку очолив І. Деркач.
Учасники конференції засудили новий союзний договір, який пропонувався союзним керівництвом. Крім того, по закінченні конференції представники СУС та СНУМ-СУМ домовилися про створення єдиного блоку молодіжних організацій для боротьби проти нового союзного договору.
Події в Москві 18–24 серпня 1991 року фактично похоронили комуністичний режим та винесли смертний вирок СРСР. Реакційні сили в керівництві КПРС вчинили спробу державного перевороту. Блокувавши Президента СРСР М. Горбачова в Форосі, група членів ЦК КПРС заявила про створення Державного комітету з надзвичайної ситуації в СРСР. Цей комітет проголосив про перехід управління країною в “ручний режим”. Фактично це означало згортання демократичних процесів та реставрацію режиму. Проти ДКНС виступили всі демократичні сили в СРСР. Голова Верховної Ради РРФСР Б. Єльцин закликав прогресивні сили столиці стати на захист демократії та захистити Верховну Раду Росії. Так, біля “білого дому” виросли барикади та розпочалося кількаденне протистояння між демократами та ДКНС.
На захист демократії виступили і політичні сили в Україні. На заклик Народної ради до стін Верховної Ради прийшли представники різних політичних та громадських організацій.
Вже 19 серпня 1991 року Київська УСС на основі статті в “Московских новостях” щодо подій у Литві було скомпоновано текст звернення до військовослужбовців (російською мовою). Ця листівка була розповсюджена вже 19 серпня на виходах із військових частин Києва. Автором листівки була студентка
І курсу романо-германського факультету Київського університету Т. Стрілець. В листівці, зокрема, говорилося: “Мы обращаемся только к тебе, к солдату, как к одному из нашего поколения. Диктатура приходит, и приносишь её ты, сидящий в танке!.. В Вильнюс, в Грузию тебя посылали они! Они тебя снова предали! А ты предаёшь нас. Ты снова пешка в грязной игре, песчинка в кремлёвском строительстве песочного замка империи”21.
Друга заява УСС, датована 19 серпня 1991 р., була розповсюджена по місту 20 серпня. Це було “Звернення УСС до Верховної Ради і народу України”. В ньому, зокрема, зазначалося: “УСС закликає Верховну Раду республіки не визнавати законними постанови цього комітету і діяти відповідно до Декларації про суверенітет. Ми закликаємо молодь і весь народ України не підкорятися наказам самочинного комітету і захистити Демократію та Незалежність, захистити своє майбутнє”22.
19 серпня 1991 р. по Харкову було розповсюджено “Звернення Молодіжної ліги Харківщини (“Сокіл”— СУМ — ТУСМ) до української молоди”. В “Зверненні” зазначалося: “Ми — майбутнє нації і від нас залежить майбутнє України. Ми мусимо стати на захист нашої незалежності. Сказати — “ні”! — самозванцям! Сьогодні або ніколи! Молодіжна ліга Харківщини закликає всю молодь до громадської непокори та протесту, чинити всілякі перешкоди машині терору! Саботуйте рішення комуністичної хунти!”23.
У Львові 19 серпня 1991 р. координаційна рада Молодіжної організації республіканців України оприлюднила “Звернення до молоді”, де, зокрема, проголошувалося: “Московські путчисти раз і назавжди довели, що словоблудні ідеї про гуманізм і демократію у їхньому розумінні — невід’ємні з диктатурою, тоталітарним ладом… Зберігаючи глибоку віру у перемогу, ми наполовину перемагаємо. Крім того, як ніколи мусимо перед своїм народом і світом продемонструвати незламність у прагненнях демократичних перетворень в Україні, у втіленні віковічної ідеї українського народу — побудови незалежної Української держави”24.
В регіонах осередки СНУМ-СУМ, Студентського братства, УСС та СУС приєднувалися до заяв протесту демократичних сил та входили до комітетів опору ДКНС.
Із “Зверненням до Верховної Ради УРСР” звернулася СУС. І ньому стверджувалося, що “СУС в найближчий час почне акції громадської непокори під вимогами:
• Визнати всі рішення так званого ГКЧП недійсними на території України.
• У випадку репресивних дій ГКЧП на території України, Верховна Рада республіки оголошує всеукраїнський страйк з відшкодуванням коштів страйкуючим з фондів України.
• Негайне припинення відрахувань Україною всіх коштів у союзний фонд”25.
Крім того, містом протягом 20–24 серпня 1991 р. було розповсюджено листівки СУС. В листівці закликалося “створювати осередки громадського опору” діям ДКНС, вести активно пропагандистську роботу26. На майдані Незалежності проходив постійнодіючий мітинг протесту, організований СУС.
Під стінами Верховної Ради представники Української міжпартійної асамблеї та УНС оголосили про створення загонів Української народної самооборони (УНСО). Рішення про їх утворення було прийняте 19 серпня 1991 р. керівництвом УМА.
22 серпня 1991 р., вже після завершення заколоту, з’явилася офіційна позиція ЛКСМУ (МДС). В заяві секретаріату ЦК ЛКСМУ (МДС) “Про політичну ситуацію в країні” зазначалося: “Керівництво ЦК ЛКСМУ (МДС) підтримує Верховну Раду України — законно обраний орган державної влади і виходить з того, що без обговорення політичної ситуації, що склалася в країні, на сесії Верховних Рад республік запровадження режиму надзвичайного стану в країні не має конституційного характеру. Ми продовжуємо діяти на підставі Конституції СРСР та УРСР”27.
Не залишилися осторонь і українські молодіжні організації в діаспорі. Ряд молодіжних українських структур на Заході виступили із заявами-протестами проти дій ДКНС. Особливо слід згадати позицію Української молодіжної асоціації, яка об’єднувала українців, які мешкали на території інших республік СРСР. З 31 березня 1991 р. рішенням Ради асоціації було створено Київську управу УМА, що включала секретаріат та інформаційну службу. Під час серпневого путчу Київська управа УМА виступила із заявою протесту проти рішень ДКНС та підтримкою захисників “білого дому” в Москві. Слід також зазначити, що з 19 по 21 серпня 1991 р. представники УМА брали активну участь в обороні Верховної Ради Росії у Москві.
Спроба партійної номенклатури врятувати свою владу завершилася остаточною її поразкою. Керівництво КПРС та її республіканських організацій було звинувачено у причетності до спроби державного перевороту. Скориставшись ситуацією повної деморалізації КПУ, Народна рада перейшла в контрнаступ. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Україну незалежною державою, а також проголосувала за департизацію армії і правоохоронних органів. Вже 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла рішення “Про тимчасове припинення діяльності КПУ”, а 30 серпня взагалі заборонила Компартію.
30 серпня 1991 р. Комуністична партія України перестала бути домінуючою силою в республіці та була усунена з політичного життя. Більшість партій рішуче виступили проти дій ДКНС. 20 серпня 1991 року республіканські страйкоми закликали до всеукраїнського страйку. До страйку закликала і Народна рада. В регіонах активісти ПДВУ, НРУ, УРП, УНДП та ін. структури розповсюджували заклики до громадянської непокори. Суспільство не сприйняло ДКНС, про що свідчить опитування громадської думки. Лише 16% киян визнали законність ДКНС, а 60% — не пов’язували з Комітетом перспективи економічного зростання, 75% взагалі негативно ставилися до ДКНС. Слід зазначити, що опитування проводилося 20–26 серпня 1991 р. і свідчить про те, що більшість громадян в невизначеній ситуації не боялися відповідати на “провокаційні запитання”28. Населення не підтримало ДКНС, що й стало однією з причин його поразки.
Після заборони КПУ та проголошення незалежності України розпочався новий етап становлення політичної системи, зокрема, багатопартійності в Україні. Було ліквідовано монополію КПУ та її визначальний вплив на політичні процеси в країні. Також з розпадом СРСР було зруйновано загальносоюзні структури (профспілки, громадські об’єднання, партії), вплив московських політиків на Україну почав зменшуватися. Фактично з серпня 1991 року розпочалося формування власне української багатопартійної системи. Якщо до цього часу в республіці діяли як національні українські партії, так і загальносоюзні політичні структури (“Демократичний Союз” Ліберально — демократична партія СРСР, Конфедерація анархістів-синдикалістів тощо), то після серпня 1991 року залишилися лише українські політичні структури.
В молодіжному середовищі “серпневий путч” відзначився відходом ЛКСМУ як домінуючої сили з політичної арени. Як вже вище зазначалося, ЛКСМУ в 1990 та на початку 1991 рр. значною мірою реформувалася в бік демократизації. У більшості випадків комсомол сприяв розвитку молодіжних неформальних ініціатив на місцях. Однак в травні 1991 року ЛКСМУ (МДС) розпочинає процес згортання демократичних процесів. ЦК приймає рішення про поглиблення тісної співпраці між комсомолом та Компартією. Це фактично було підписанням смертного вироку для структури. З ЛКСМУ вийшла ціла низка регіональних демократичних спілок молоді та цілий прошарок низових активістів. Інша частина комсомольської номенклатури зосередила свою діяльність на комерційних справах. Тому подальша доля комсомолу є цілком закономірною.
21 вересня 1991 р. відбувся XXVII з’їзд ЛКСМУ (МДС), який у зв’язку з тим, що комсомол в останній час постійно не встигав за розвитком суспільних процесів на Україні, що форми його діяльності не завжди відповідали змісту програмних заяв, що спілка практично вичерпала свій потенціал як громадсько-політична організація, прийняв рішення про припинення діяльності Ленінської комуністичної спілки молоді України (Молодь за демократичний соціалізм). З’їзд проголосив себе І установчим з’їздом Спілки молодіжних організацій України. СМОУ відразу визнала себе правонаступницею комсомолу з усіма юридичними наслідками. Було оголошено перехідний період до лютого 1992 року, протягом якого всі обласні організації колишньої ЛКСМУ (МДС) повинні були визначитися у своєму ставленні до нової організації. Вже на 1 листопада 1991 р. 11 обласних організацій підтвердили своє входження до СМОУ. 16 жовтня 1991 р. СМОУ була зареєстрована як молодіжна організація Міністерством юстиції України. Головою СМОУ став В.Бутко.
Установчий з’їзд СМОУ прийняв Статут організації та Програмну заяву. Статут СМОУ проголошує цю структуру самостійною громадською організацією, метою якої є побудова незалежної Української держави та соціальний захист молоді. В Програмній заяві СМОУ було викладено загальнодемократичні принципи та оголошено про неприпустимість монополії однієї політичної партії на політичне, економічне та духовне життя суспільства. Цікаво, що на останньому з’їзді ЛКСМУ (МДС) не брали активної участі чільні керівники цієї організації, що були при владі до “серпневого заколоту”. По суті, СМОУ стала організацією, до якої приєдналися треті секретарі та різноманітні інструктори обкомів та райкомів комсомолу, які не знайшли свого місця у виконавчій владі чи у бізнесі, який тоді процвітав в комсомольському середовищі.
Таким чином, комсомол було ліквідовано. Для молодіжних структур демократичної орієнтації відкривалися широкі можливості для розвитку та поширення свого впливу на молодь України. Відразу після проголошення незалежності України СУС, СНУМ, “Пласт”, УМА та Фонд “Молода Україна” оприлюднили “Заяву молодіжних організацій”, де вимагали негайної націоналізації майна ЛКСМУ та зміни керівного складу усіх рівнів в республіці29.
Проголошення незалежності та департизаційні і деідеологізаційні заходи у вузах призвели до того, що СУС та УСС реально могли замінити комсомольські організації. Так, у Київському університеті через активну роботу УСС після перереєстрації членів ЛКСМУ серед студентів в 1990 році комсомол фактично був усунений від впливу на студентський загал. Після “серпневого заколоту” ректор університету В.Скопенко в червоному корпусі надав приміщення для УСС. Крім того, ректорат сприйняв проект УСС по створенню Студентського парламенту.
Ця ідея вже виникала в молодіжному середовищі. Так, ще в 1989 році Товариство Лева висунуло ідею про створення Молодіжного парламенту України30. Пізніше ця ідея, молодіжний парламент в рамках одного вузу була реалізована УСС в Київському університеті31.
Знайшли підтримку адміністрацій вузів і інші проекти УСС. Зокрема, ректорати Київського політехнічного інституту та Київському університету ім. Т.Шевченка повністю підтримали проект УСС з українізації вищої школи32.
Фактично УСС та СУС після проголошення державної незалежності України пішли на конструктивний діалог з адміністрацією вузів та органами виконавчої влади.
3 жовтня 1991 р. лідер СУС В.Чемерис в своїй статті в газеті “Молодь України” зазначав, що “СУС відмовляється зараз від крайніх засобів політичної боротьби, орієнтуючись лише на “парламентські” форми”33.
Однак націоналістично налаштовані молодіжні структури не підтримали курсу на конструктивну співпрацю з владою. 16 вересня 1991 р. члени Київської СУМ з гаслом “Київ — проти Москви!” виступили на вічі в м. Києві на Софіївській площі. Це гасло було сприйняте керівниками Руху як провокативне, і в результаті відбулися зіткнення між членами СУМ та охороною мітингу.
Наступною акцією Київської СУМ стало зривання вечора, присвяченого О.Солженіцину в Києві. Після цього проти активістів Київської СУМ було посилено тиск з боку правоохоронців.
В цей час в Україні розгорнулася підготовка до Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України 1 грудня 1991 р. Молодіжні організації відразу включилися в агітаційно-пропагандистську кампанію.
31 серпня — 1 вересня 1991 р. в Києві проходили науково-практична конференція “Народний рух України на шляху практичної побудови незалежної України” та чергова сесія Великої Ради Руху. В їх роботі взяли участь і представники УСС. Так, співголова УСС О.Доній підтримав висунення В. Чорновола кандидатом в Президенти України34.
13 вересня 1991 р. на конференції координаційної ради УСС в м. Києві В.Чорновола було висунуто кандидатом в Президенти від УСС. На конференції висувалися і інші кандидати. Так, голова Донецької філії УСС О.Арбузов пропонував підтримати І.Юхновського, проте його пропозиція не була підтримана35. В той же час СУС та Українська молодіжна асоціація виступили на підтримку Л.Лук’яненка як кандидата в Президенти України.
3 вересня 1991 року СУС провів антикомуністичну демонстрацію на майдані Незалежності та організував похід до Верховної Ради. До цієї події було розповсюджено листівку, де закликалося остаточно покінчити з КПУ-КПРС: “Всі ті, хто вчинив злочин проти власного народу, повинні відповісти перед законом”36. В своєму коментарі до цієї події лідер СУС В.Чемерис заявив, що в Україні зберігається можливість комуністичного реваншу, тому СУС виступає за перевибори парламенту та місцевих Рад37.
7 вересня 1991 р. в Києві на майдані Незалежності СУС провів рок-концерт “Музиканти за незалежність” (інша назва “Рок проти комунізму”). В концерті взяли участь лауреати першого та другого фестивалів “Червона рута”: групи “Кому вниз”, “Табула раса”, “Плач Єремії”, “Рутенія” та гурти “Робота ХО”, “Вій” та “Ельза”.
30 вересня 1991 р. до української молоді звернулася координаційна рада МОРУ Львівщини. У зверненні зазначалося, що молодь повинна припартизуватися і підтримати УРП в її державотворчій діяльності38. Це було ілюстрацією посилення тенденції до партизації молодіжного середовища. В інтерв’ю бюлетеню МОРУ Львівщини “Молодий республіканець” один з лідерів УРП Б.Горинь заявив, що бачить в молодіжній організації опору партії в молодіжному середовищі та механізм омолодження партійних структур. Він також зазначив, що позапартійні молодіжні організації не мають майбутнього в політиці39.
Осінь 1991 року увійшла в історію молодіжного руху святкуванням річниці акції протесту в жовтні 90-го року. 17 та 19 жовтня 1991 р. на майдані Незалежності відбувалися мітинги та концерти, в яких брали участь активісти голодування, відомі політики та музиканти. На одному з мітингів була прийнята ухвала, де зазначалося: “Утвердження справжньої, не паперової незалежності вимагає великої роботи. І першим внеском до цього буде референдум 1-го грудня. Ми закликаємо всіх громадян України сказати “ТАК” незалежній Україні, “НІ” новому Союзу. Нині центри боротьби за незалежність, проти будь-яких проявів тоталітаризму перемістились до обласних центрів України і далі — до колись тихих районних містечок. Виступи студентів разом з іншими демократичними силами завершилися перемогою в Сумах, Ужгороді, Луцьку, Запоріжжі, Кам’янці-Подільському. У Миколаєві та Чернівцях студентські акції продовжуються. Ми підтримуємо вимоги миколаївських студентів про передачу приміщень колишньої КПУ учбовим закладам. Ми підтримуємо вимоги чернівецьких студентів про відставку місцевого керівництва, яке підтримало ГКЧП. Ми вітаємо хлопців, які голодують у Конотопі з вимогою відставки прокомуністичного керівництва міськради. Ми підтримуємо журналістів стрийського телецентру “Український час”, вважаючи, що свобода слова — невід’ємне право людини. Ми вважаємо справедливою вимогу Братства Святого Андрія Первозванного про передачу Собору Святої Софії до УАПЦ. Напружена ситуація, що склалася в багатьох областях України, свідчить про те, що існуючі органи влади вже нікого не представляють і не здатні керувати економічним та політичним життям. Отже, ми вимагаємо дострокових перевиборів Парламенту України навесні 1992 року і ліквідації радянської системи влади”40.
В цей час в Чернівцях, Миколаєві та Конотопі відбувалися виступи студентів, ініційовані СУС. Активізувалися і націоналістичні молодіжні організації.
7 листопада 1991 р. на майдані Незалежності члени молодіжного революційно-патріотичного союзу “Лучи чучхе” влаштували театральну виставу, присвячену річниці “справи Хмари”. Власне, група “Лучи чучхе” виникла в середовищі Київської УСС. Серед її лідерів можна відзначити М. Поліщука (“Комісара”). “Лучи чучхе”, по суті, пародіювала та доводила до абсурду комуністичні погляди. Проголосивши себе послідовниками вчення Кім Ір Сена, ця група відверто “простьобувала” комуністичні ідеали. Це була своєрідна сатира та пародія на режим. Серед попередніх акцій “Лучи чучхе” можна пригадати символічне закопування книг М.Горбачова, хороводи навколо пам’ятника В.Леніну, виклики на ідеологічні двобої редакторів “недостатньо комуністичних” газет тощо. Подібним “політичним стьобом” займалися, починаючи з 1989 року, і в Товаристві Лева. Я.Фішер, один з лідерів товариства, видавав газету “Сальцесон”, де висміював міщанську позицію пасивного населення України.
По своєму відзначили 7 листопада члени СУМ “Сумщина”, які поклали до пам’ятника В. Леніну вінок з колючим дротом та провели несанкціонований мітинг.
В жовтні 1991 року розпочинається широка агітаційна кампанія, спрямована на референдум та президентські вибори. Націонал-демократичні сили розділилися у виборі своїх кандидатів у Президенти. Так, Рух підтримував кандидатуру В.Чорновола, УРП — свого голову Л.Лук’яненка, ліберально-демократичні структури — І.Юхновського, частина ПДВУ — В.Гриньова, УНС та УМА — Ю.Шухевича тощо. Проте жоден з кандидатів в президенти не мав достатніх можливостей, щоб перемогти представника “партії влади”. Націонал-демократичні організації закликали та агітували громадян голосувати за всіх кандидатів від опозиції, лише б проти Л.Кравчука. Молодіжні структури теж були втягнуті в цю “гру”.
Проте найголовніші зусилля молодіжні організації спрямували на агітаційно-пропагандистську кампанію, орієнтовану на референдум. У жовтні 1991 року Українська молодіжна асоціація проголосила про створення комітету “Референдум”. Як стверджував політичний координатор УМА П.Жовніренко, “метою створення комітету є надання президентській кампанії та кампанії на підтримку Акту про державну незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року цивілізованих форм”41.
В другій половині жовтня 1991 року керівництво СУС розробило план заходів по проведенню агітаційно-пропагандистської кампанії до референдуму 1 грудня 1991 р. План передбачав масовий виїзд агітаторів з числа активістів Львівського та Івано-Франківського студентських братств, Волинської, Чернівецької та Київської філій СУС до Східних областей; проведення масових акцій, концертів, мітингів, зустрічей тощо.
Акції розпочалися з другої половини листопада 1991 року. Так, члени Львівського Студентського братства були направлені для проведення агітації в Миколаїв, Херсон, Миргород, Джанкой, Сімферополь, Черкаси, Дніпропетровськ. За планом лише до Луганська мало бути направлено 60 осіб на 10 днів. Група “братчиків” в 23 особи на чолі з О.Тягнибоком провела рейд Вінниця-Первомайськ. Протягом усього часу кампанії у Вінниці перебували група активістів СБ.
Від Івано-Франківського студентського братства до Одеської області мало вирушити 40 осіб на 8 днів. Вони мали вести агітаційну роботу по всій області. До Миколаївської області були направлені активісти Київської філії СУС (40 осіб) та “братчики” зі Львова. Крім того, Миколаївська філія СУС на чолі з В.Кіпіані організувала своїх активістів для роботи в області.
В інші області України Київська філія СУС направила біля 150 осіб. Переважно це були похідні групи, які проводили агітацію протягом останніх 4–3 днів перед референдумом.
До Харкова на підтримку Харківської філії вирушила група активістів з Чернівецької спілки. Необхідно відзначити, що в Харкові та Донецьку в кампанії активну роль брали керівники місцевих філій УСС, які входили до СУС (Ю.Древаль та О.Арбузов).
На допомогу Чернігівській філії СУС виїхали представники Волинської СУС, які отримали від місцевої організації УРП кошти на придбання літератури та символіки. Чернігівська філія СУС орендувала автобус для ведення агітації в районах області.
Слід відзначити, що майже в кожній області, де СУС проводила агітаційно-пропагандистську кампанію, були орендовані автобуси для ведення агітації в районах та селах. СУС також організувала виїзд студентів Луцька, Рівного та Чернігова в районні центри з концертами для ведення агітації на низовому рівні.
Крім того, СУС організувала радіоролики на підтримку незалежності на місцевому радіо Вінницької, Чернігівської, Рівненської, Донецької, Хмельницької, Дніпропетровської, Луцької, Запорізької, Миколаївської, Харківської, Чернівецької, Одеської області та у м. Києві. В Одесі навіть двічі пройшла 30 хвилинна передача на місцевому телебаченні. По всіх містах, де були осередки СУС, відбулися мітинги напередодні референдуму. За тиждень до референдуму Миколаївська СУС провела музичний фестиваль “За тиждень до незалежності”42.
Акції СУС були підтримані структурами УРП та Руху як в центрі, так і на місцях. Їх осередки надавали посильну матеріальну та політичну допомогу.
Власне в тому, що Акт про проголошення незалежності України буде підтриманий населенням України, мало хто сумнівався. Ідея незалежності виявилася сприйнятливою для української партійної та господарської номенклатури. Влада підтримувала СУСівців і не чинила істотних перешкод.
Проте в молодіжному середовищі була наявна занепокоєність можливим реваншем партійної номенклатури, яка втратила реальні важелі впливу в республіці. Так, серед учнів Першого національного гуманітарного ліцею при Київському університеті ім. Т.Шевченка напередодні проведення референдуму виникла група з числа активістів Київської СУМ та демократичної частини СНУМ, які виступили за можливість різних форм спротиву владі (не виключаючи збройного) у випадку незадовільного рішення на референдумі.
Але референдум 1 грудня 1991 р. показав, що більшість громадян України підтримує її незалежність. В той же час підсумки голосування на президентських виборах проілюстрували прихильність переважної більшості громадян до виваженості та стабільності, яку на той час уособлював Голова Верховної Ради Л.Кравчук.
Політичні партії в цей час перебували в ейфорії, яка вже наприкінці 1991 року змінилася на розгубленість та кризу. Після заборони КПУ опозиційні партії та НРУ втратили образ зовнішнього та внутрішнього супротивника. Окрім того, виконавши своє програмне завдання — досягнення незалежності України, частина активістів опозиційних політичних структур відійшла від громадської діяльності. Наприкінці 1991 — на початку 1992 року спостерігалася відсутність “будь-якої значної масової підтримки населенням народжених партій, не кажучи вже про наявність соціальної опори”43.
Виявилося, що політичні партії, які існували на той час, не мають жодних перспектив, якщо не намагатимуться об’єднувати свої зусилля, не шукатимуть фінансування, власної соціальної бази та не зможуть чітко ідеологічно самоідентифікуватися.
Результати перших всенародних президентських виборів 1 грудня 1991 р. проілюстрували всю слабкість політичних партій. Всі кандидати від партій набрали лише 11% (4,5% — В.Гриньов від частини ПДВУ, КДП, ЛДПУ; 3,6% — Л.Лук’яненко від УРП; 1,7 — І.Юхновський від частини ПДВУ та 0,7% — Л.Табурянський від НПУ). В.Чорновіл як лідер Народного руху України та уособлення опозиції набрав лише 26%, програвши Голові Верховної Ради України, виразнику інтересів державної номенклатури Л.Кравчуку (54%). Політичні партії виявилися не готовими до процесу розбудови державності, до мирного співіснування та нових форм політичної діяльності. Державницька орієнтація більшості партій спрацювала проти них. Державницький пріоритет примушував партії підтримувати дії Президента та уряду, оскільки будь-які опозиційні виступи означали антидержавницьку позицію.
За цих умов політичні партії та рухи почали переглядати свої ідеологічні концепції та усвідомили необхідність пошуку власної соціальної бази та вироблення нового образу “внутрішнього” та “зовнішнього ворога”. Першими до пошуку “ворогів” звернулися радикали. Як вже зазначалося, 16 вересня 1991 р. під час мітингу в Києві члени СУМ встановили транспарант: “Київ — проти Москви!”. Отже, зовнішнього ворога було знайдено — Росія. Тоді цю ініціативу інші націонал-демократичні сили не підтримали. До такої формули вони прийшли лише в 1992 році. “Внутрішній ворог” теж з’явився лише на початку 1992 року в особі “перефарбованої” партноменклатури, яка “осіла в держапараті”.
Проте процес визначення опонентів та корекції державницької концепції не зміг забезпечити партіям соціальної бази та достатньої підтримки населення. На початку 1992 року партії в Україні являли собою нечисельні угруповання, які жодним чином не впливали на державну владу.
В молодіжному середовищі відбувалися трохи інші процеси. Молодь намагалася пройти у владу, а для цього були необхідні дострокові парламентські вибори. Після проведення референдуму СУС не відмовився від своїх вимог. А підписання Л. Кравчуком угоди про створення Співдружності незалежних держав викликало обурення в націонал-демократичному середовищі. Зокрема, 10 грудня 1991 р. УСС оприлюднила заяву, де засудила підписання Угоди про створення СНД44.
14–15 грудня 1991 р. в Києві відбувся ІІ великий збір СУМ-СНУМ. Він затвердив єдину для всіх структур в Україні назву — Спілка української молоді. Збір також ухвалив новий статут, який скасовував федеративний устрій Спілки та посилював організаційний вплив Центрального проводу на планування роботи місцевими осередками СУМ. Напередодні збору лідер СНУМ-СУМ І.Деркач в організаційному часописі зазначав, що необхідно структурно перебудувати організацію за принципом діаспорної СУМ. “Другий збір СНУМ-СУМ, — писав І.Деркач, — має прийняти єдину назву (найкраще якби це була назва СУМ), обрати голову Спілки, який має працювати на постійній роботі в організації. Дехто з розчаруванням, а деякі з радістю говорять, що вже не існує СНУМ. Ми маємо чотири міцних структури в Києві, Львові, Чернігові та Сумах, опершись на які, зможемо розбудувати нашу діяльність”45.
Новий статут фактично закріплював позиції І. Деркача і унеможливлював самостійницькі дії радикалів без санкції “центру”. Деякі активісти СУМ вважали, що до даного варіанта структурної побудови керівництво СУМ звернулося задля монополізації зв’язків із діаспорною СУМ, а, по-друге, через ідеологічну та організаційну непідконтрольність місцевих структур. Головою організації збір вдруге обрав І. Деркача, який переміг незначною більшістю голосів.
Вже 21–22 грудня 1991 р. у Львові під час проведення ІІ збору “Державної самостійності України” було оголошено заяву Івано-Франківської крайової організації СНУМ (лідер В.Цапович) про колективний вступ до ДСУ через несприйняття “угодовської позиції” голови СУМ І.Деркача46.
Навіть після ІІ збору СУМ не став єдиною організацією. Харківська СУМ та СУМ “Сумщина” залишалися в опозиції до І.Деркача і знаходилися на ідеологічній платформі інтегрального націоналізму. Київська організація СУМ на чолі з
Ю. Калениченком також тяжіла до донцовського націоналізму, про що красномовно свідчить друкована продукція організації. Взагалі націоналістична ідеологія з соціальним підтекстом ставала все більш популярною в молодіжному середовищі.
Після перетворення ЛКСМУ (МДС) в СМОУ головна маса комсомольських функціонерів перейшла до економічної діяльності. Так, на “комсомольській базі” виросли банки “Аваль” та “Приватбанк”, виникли комерційні підприємства та різноманітні СП тощо. Власне, ця база готувалася завчасно. При комсомольських структурах вже довгий час існували різного роду кооперативи, госпрозрахункові та напівкомерційні підприємства, що мали значні пільги для своєї економічної діяльності. Інша частина комсомольської номенклатури відійшла в різноманітні благодійницькі фонди. Протягом 1991 року таких структур в Україні виникло понад десяток. Наприклад, один з чільних комсомольських діячів О.Разумков в серпні 1991 року у відповідності з рішенням Кабінету Міністрів України для створення сприятливих умов та ефективного механізму розкриття інтелектуального та духовного потенціалу молодих людей утворив Український фонд міжнародного молодіжного співробітництва.
У вересні 1991 року на базі Дніпропетровського відділення Всесоюзного аерокосмічного товариства “Союз” виникло Українське молодіжне аерокосмічне об’єднання “Сузір’я” на чолі з О.Петровим. У цьому ж місяці в Києві було створено Фонд соціального захисту учнівської молоді, який очолив Ю.Кара.
В жовтні 1991 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову про створення Фонду соціальної адаптації молоді України, який очолив один з лідерів СДПУ Ю.Збітнєв. Метою фонду було фінансування державних програм соціального захисту молоді, програм молодіжних та інших громадських організацій по наданню соціальної та матеріальної допомоги молоді.
Ще в січні 1991 року у Запоріжжі на базі госпрозрахункового підприємства та організації системи платних медичних послуг було створено Південноукраїнське благодійне товариство “Молодь за милосердя”. В лютому 1991 року виник Республіканський молодіжний благодійний фонд допомоги потерпілим від аварії на ЧАЕС та реорганізувався в Українську науково-економічну фірму “Немо” Республіканський штаб будівельних загонів.
Незалежний статус зберегла Демократична спілка молоді Львівщини, яка вийшла з ЛКСМУ ще на своїй ІІ конференції в травні 1991 року після заяви ЦК ЛКСМУ про поглиблення співпраці з КПУ. На кінець 1991 року ДСМЛ являла собою “конгломерат соціальних, туристичних, підприємницьких організацій, які об’єднувалися за віком і бажанням розв’язувати молодіжні проблеми”. Наприкінці 1991 року ДСМЛ налічувала 20 тисяч членів і мала 40 звільнених працівників (12 у Львові, інші по області). На балансі організації перебували автомобілі, гаражі, готель, туристичне бюро тощо47. До ДСМЛ на правах колективних членів входили Студентський форум (Львівська Політехніка), Незалежна спілка студентів (Львівський сільськогосподарський інститут), Спілка студентів поліграфічного інституту та ряд інших. Лідером ДСМЛ був О.Шлапак, який також виступав співзасновником фонду “Молода Україна”.
Якщо зміни в Комітеті молодіжних організацій СРСР почали відбуватися ще в 1988–89 рр., то реорганізація КМО УРСР відбулася лише в 1991 році. Нова структура отримала назву Український міжнародний комітет молодіжних організацій. Того ж року підтвердили свою участь в роботі УМКМО 48 постійних та асоційованих колективних членів. Головним завданням структури було представництво українських молодіжних організацій закордоном. Голова УМКМО О.Чиж зазначав, що в рамках комітету було розроблено 5 головних цільових програм: “Молодь і ХХІ століття”, “Молодь і екологія”, “Молодь і милосердя”, “Освіта, культура, спорт, молодіжні і дитячі спеціалізовані обміни”, “Молодь і підприємництво”. У межах цих програм проводилися міжнародні консультації, семінари, “круглі столи”, створювалися підприємства для працевлаштування інвалідів, проводилися благодійні акції допомоги дітям-сиротам, творчі конкурси, навчання майбутніх менеджерів, молодих підприємців. Однак комітет був не в силах репрезентувати на міжнародному рівні всі молодіжні організації України.
У 1991 році в молодіжному середовищі яскраво простежується тенденція до посилення виховної та благодійницької роботи серед підлітків. Це було пов’язано з тим, що ніша піонерської організації була вільна. Ініціатива СПОК, започаткована в 1990 році, ще не знайшла своїх послідовників в інших областях України. Крім того, політизація суспільства та популярність ідеї націонал-демократії потребували організаційних форм національного виховання підлітків. Звідси значна популярність “Пласту” та інших національних виховних організацій.
13 квітня 1991 р. закінчився триетапний з’їзд “Пласту” (Брюховичі, Моршин, Івано-Франківськ). На ньому було прийнято Статут та кілька заяв. Найважливішою з них є “Про зовнішні зв’язки”, де йдеться про необхідність налагодження співробітництва з Міжнародним скаутським бюро та іншими скаутськими організаціями в Україні та за її межами. Наприкінці 1991 року в 30 організаціях в 13 областях України налічувалося біля 3 тисяч осіб. У Тернополі станична організація “Пласту” видавала власну газету “Цвіт України”48. Однак, починаючи з 1992 року, в середовищі керівництва “Пласту” почалися конфлікти. Група пластунів-сеньйорів на чолі з Л.Довбушем (Левандівська станиця) виступили за відродження традицій українського “Пласту” (1912–1939 рр.). Крайова пластова старшина (на той час до неї входив колишній діяч Товариства Лева та секретар Львівського міськкому ЛКСМУ з питань національного відродження І.Гринів) повела курс на зближення з світовим скаутським рухом, що передбачало відмову від ортодоксальної націоналістичної ідеології виховання, яку репрезентував Л.Довбуш. В результаті — поглибилося протистояння в “Пласті”, у подальшому утворення двох пластових організацій.
9 грудня 1991 р. було зареєстровано Дитячий фонд України, який продовжив традиції Всеукраїнського товариства “Друзі дітей” (1924 р.) та став правонаступником Українського відділення Радянського фонду ім. В. Леніна (1987 р.). Фонд розгорнув досить широку діяльність, спрямовану на посилення уваги суспільства до проблеми виховання, захисту та оздоровлення дітей. Особливо необхідно відзначити вклад ДФУ в справу допомоги дітям, що постраждали від аварії на ЧАЕС.
* * *
1991 рік був відзначений кризовими явищами як в соціально-економічному і політичному житті республіки, так і в середовищі молодіжного руху. Масові молодіжні структури знаходилися в стані пошуку нових форм та методів роботи, загострювалася ідеологічна дискусія між прихильниками поступового розвитку та революційної боротьби, вичерпувався ідеологічний багаж більшості молодіжних структур. Молодіжні організації вже не могли в короткі строки змобілізувати молодь на акції протесту. Ентузіазм 90-го почав згасати. Після здобуття незалежності та референдуму 1 грудня 1991 р. від активної діяльності в молодіжних організаціях відійшов цілий пласт молодих людей.
В той же час несподіване здобуття державної незалежності призвело до поширення ейфорії в націонал-демократичному середовищі та серед політизованого молодіжного активу. Це утруднювало тверезий аналіз ситуації та пошук нових форм і методів роботи.
7. Радикалізація молодіжного середовища та пошук нових організаційних форм роботи
В 1992 році економічна криза стала досить відчутною в Україні. На стані економіки негативно позначився ряд факторів, серед них певне місце займав і “романтизм незалежності”. Виявилося це, по-перше, у невиправданій тенденції до самоізоляції власного народного господарства від країн СНД, що було ефективно використано Росією в другому півріччі 1992 року шляхом практичного вилучення України з рубльового простору і призвело до її фактичної економічної блокади. По-друге, в намаганні уряду України керувати народним господарством як самостійною економічною структурою, тоді як воно було тісно інтегроване в економіку країн СНД. По-третє, у втраті реального управління державним сектором економіки в процесі боротьби з командно-адміністративною системою. Розпорошеність політичних сил і невизначеність тих із них, хто визначає політику, перш за все економічну, зумовили відсутність у попереднього уряду України конструктивного реформаторського курсу.
Під впливом цих та інших обставин економічне становище України значно погіршилося. Порівняно з відповідним періодом 1991 року середньодобове виробництво за січень-жовтень 1992 року знизилося на 10,4%, виробництво товарів народного споживання — на 11,2%, продовольчих товарів — на 14,5%. Скоротилося виробництво всіх основних продуктів харчування. Катастрофічним стало фінансове становище держави. Було втрачено залежність між продуктивністю праці та винагородою за неї. Продовжували зростати “ножиці” між цінами на сільськогосподарську і промислову продукцію, що підірвало і так слабкі стимули виробництва на селі. Стрімко зростали ціни. Абсолютна більшість населення втратила свої трудові заощадження. Життєвий рівень більшості людей впав, зросла кількість безробітних. Постійно поглиблювалося майнове розшарування. Для соціально незахищених прошарків населення дедалі гострішою ставала проблема фізичного виживання 1.
Специфіка означеного стану перехідного періоду, в якому перебувала Україна, не дає змоги зробити абсолютно однозначний розклад соціально-класової структури суспільства, оскільки вона була дуже динамічною і перебувала в процесі становлення. Можна говорити лише про найбільш загальні тенденції, основні елементи класової структури, пам’ятаючи, що їхні контури об’єктивно ще досить розмиті, позбавлені чітких меж. Стан суспільства, який спостерігався у 1992 році група аналітиків Національного інституту стратегічних досліджень визначила як “слабке суспільство” 2. Це поняття влучно відображає стан речей в цей період:
• “аморфність, нерозвиненість, недиференційованість соціально-класової структури;
• розмитість, недостатня визначеність класових та корпоративних інтересів;
• відсутність стійкої самосвідомості в усіх елементах соціальної структури та суспільства в цілому;
• нерозвиненість політичних та організаційних структур, які б відображали та захищали інтереси відповідних верств населення, мобілізовували їх на боротьбу за досягнення своїх цілей, тобто відсутність дійових політичних партій, їх лише формальне існування, незначна роль у політичному житті”3.
Характерною ознакою перехідного періоду є соціальна нестабільність. Жоден клас, жодна соціальна група не почувається впевнено. Нова буржуазія поки що намагається панувати лише економічно. Політично вона ще не закріпила свого статусу, хоча її активність невпинно зростає. Апарат ідеологічної пропаганди працює в значній мірі на неї, оскільки нова буржуазія є власником чи спонсором більшості газет, журналів, видавництв тощо. Але сама ця ідеологія примітивна, розрахована на спекуляцію на споживацьких настроях населення. Бюрократія хоча і чинить спротив, але поступово переходить до неї на службу, перетворюючись на “нову бюрократію”. Робітничий клас та інтелігенція розшаровуються, поповнюючи лави дрібної буржуазії або люмпенів. Невизначеним залишається становище селян, де диференційні процеси відбуваються досить повільно; переважна маса селян являла собою сільський пролетаріат. Зростає загальне незадоволення населення економічним становищем. Таким чином, жоден елемент соціально-класової структури українського суспільства ще не досяг розвиненого стану.
Насамперед було відсутнє усвідомлення класової спорідненості, усвідомлення своїх економічних, духовних, політичних інтересів. Суспільство не мало чітких соціальних орієнтирів на майбутнє.
Нерозвиненість соціальної структури, невизначеність панівних ідей, домінуючих цілей розвитку суспільства зумовили нерозвиненість організаційних структур, які б відображали інтереси відповідних верств населення та мобілізували б його на вирішення поставлених завдань. На 1993 рік виникла проблема відсутності ефективної партійної системи, яка стала б практичною системою презентації соціальних інтересів суспільства.
Фактично в Україні в 1991–1993 рр. склалася мультипартійна система з наголосом на крайню поляризацію. “Іншими словами — справжня багатопартійність доведена до абсурду, — стверджував політолог В.Литвин. — Попри всю активність, спроби виступати від імені народу й видавати свої інтереси за загальнонаціональні... майже всі вони не в змозі визначити свою соціальну базу, свій електорат. Орієнтація значної частини партій на середні верстви не враховує теперішньої структури суспільства й придатна хіба що на перспективу”4.
В молодіжному середовищі означені процеси ще більше поглибилися. На початок 1992 року молодіжний рух не являв собою якоїсь єдиної ідеологічно спорідненої спільноти. Протиріччя між УСС та СУС фактично призвели до розколу студентського руху, процес “припартизації” молодіжних структур розпорошив молодіжну ініціативу по дрібних партійних утвореннях, поширення ідеологічної дискусії та ідей інтегрального, революційного націоналізму аж ніяк не стимулювало усвідомлення молоддю себе окремішньою політичною та соціальною силою.
Першими протиріччя між “дорослими” демократичними організаціями та молодіжними структурами помітили львівські “братчики” та молоді депутати Львівської обласної ради, які об’єдналися у фракцію “Молода Україна” (лідери Т.Кліш та І.Копестинський). Ще 21 грудня 1991 р. на IV конференції Студентського братства було ухвалено резолюцію, де вимагалася відставка Львівського облвиконкому. Аналізуючи цю резолюцію на сесії облради 23 грудня, В.Чорновіл заявив, що, на його думку, резолюція “братчиків” інспірована “антиукраїнськими силами”. Під час розмови між лідерами Студентського братства та В.Чорноволом, яка відбулася 3 січня 1992 р., “братчики” вимагали від голови облвиконкому прискорення економічних реформ. М.Іващишин заявив, що “виконком впроваджує соціалістичні методи господарювання”. Головну провину за такий стан речей в економіці області фракція “Молода Україна” та Львівське братство покладали на заступника голови облвиконкому С.Давимуку. Власне, це протистояння нічим конкретним не закінчилося, а лише поглибило протиріччя між “дорослою” націонал-демократією та молоддю.
Тому ідея створення молодими власної політичної організації на початку 1992 року стала цілком закономірним явищем. Частина політизованої молоді перебувала в пошуку альтернативної “третьої сили”, яка була б виразником її поглядів. Головне завдання цієї “третьої сили” лежало передовсім у економічній площині. Вимога прискорення економічних реформ, впровадження “шокової терапії” стала для молодіжного середовища того часу тією основою, яка на практиці відрізняла молоду політичну силу в демократичному середовищі.
Ще 2 березня 1991 р. газета “Молода Галичина” опублікувала “Звернення до молодих політиків та науковців України”, де зазначалося, що “національний рух базується на історичних традиціях та символах минулого, які часто нічого не говорять зрусифікованому жителю українського міста”5. У зверненні пропонувалося провести “круглий стіл” із проблем модернізації ідеології та практичної роботи націонал-демократичного руху. Звернення було підписане М.Батогом, І.Гринівим, І.Коліушком, Є.Болтаровичем, І.Деркачем, Т.Стецьківим, О.Донієм, М.Іващишиним, С.Лиликом, О.Шлапаком, О.Ємцем та ін.
16 березня 1991 р. на засіданні ініціативної групи Львівської ліберально-демократичної спілки було проголошено Маніфест, де обстоювалася теза “Третьої (після УНР та УРСР) Української Республіки на засадах громадянського суспільства”6. Ця ідея постала на порядку денному вже після проголошення незалежності України.
Так, 22–23 лютого 1992 р. у Львові відбулися установчі збори політичного об’єднання “Третя республіка”. Ініціаторами створення нової партії виступили колишні члени Львівського Студентського братства, Товариства Лева, Української ліберальної спілки та частина лідерів СУС. Зокрема, серед засновників партії були Т.Стецьків, І.Коліушко, М.Іващишин, М.Канафоцький, І.Копестинський, І.Марков та В.Чемерис. Збори прийняли Статут, “Програмні принципи”, Заяву і Ухвалу, присвячену організаційним заходам з розбудови партії та підготовки її І з’їзду.
Слід відмітити, що в 1990 році саме представники львівського Товариства Лева, які входили до оргкомітету зі створення Ліберально-демократичної партії (І.Гринів, Т.Стецьків, М.Канафоцький та ін.), виступили проти оформлення організації в політичну партію і проголосили створення громадського об’єднання “Українська ліберально-демократична спілка”. В 1992 році в їхньому середовищі знову виникла ідея партійної організації.
У “Програмних принципах” стверджувалося: “Європеїзація України — це утвердження її незалежності через демократично легітимізовану авторитетну і стабільну владу, репрезентовану українським парламентом, Президентом, незалежним судочинством, це — розбудова державних структур — гарантій суверенітету — армії, служби безпеки, дипломатії, фінансової системи. В цьому самоствердженні України Партія бачить підставу творення української традиції політичної культури”. “Третя республіка” виступила за “утвердження принципів приватної власності, духу вільного підприємництва, свободи особи, вільної і свідомої організації громадян. Ідеологічний та економічний крах тоталітаризму вимагає послідовного впровадження на всіх рівнях і неухильного дотримання на українському ґрунті основоположних принципів функціонування демократичних механізмів взаємодії держави і громадянського суспільства”.
В економічній сфері “Третя республіка” проголосила найбільш ефективною формою власності — приватну, в тому числі на землю, тому переважна частина національної економіки мала б бути в руках приватних власників. Важливим завданням об’єднання вважало розвиток національного економічного патріотизму, стимулювання корпоративності української економіки та її пріоритетних напрямків, до яких в першу чергу зараховувало інформаційні та інтелектомісткі. “Третя республіка” вбачала необхідність залучення до приватизації господарства України широких верств населення, тобто — створення середнього класу.
В Заяві установчих зборів політичного об’єднання “Третя республіка” зазначалося: “...Катастрофічний спад виробництва, галопуюча інфляція, помилки у введенні купонної системи, декларативний характер більшості економічних реформ не залишають місця сумнівам щодо перебування українського суспільства у стані кризи”. Тому партія вимагала негайного прийняття та впровадження Програми економічної реформи, яка включала б: негайне прийняття приватизаційних законів, проведення антиінфляційних заходів, перегляд системи та ставок оподаткування, проведення заходів з лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, прийняття парламентом державної програми із залученням та використанням допомоги й кредитів західних країн. У політичній сфері “Третя республіка” вимагала: “негайної зміни уряду, прийняття Закону про вибори на багатопартійній основі та проведення дострокових виборів до парламенту, проведення реформи судової системи, спрямованої на гарантії незалежності суддів, і утворення адміністративних судів. Окрім того, вважаємо за доцільне проведення судового процесу над КПУ-КПРС… У зовнішній політиці партія вважає за потрібне проведення цілеспрямованої підготовчої роботи для виходу із СНД найближчим часом”7.
Як бачимо, програмні принципи “Третьої республіки” значною мірою збігалися з вимогами УСС та СУС. Крім того, фракція “Молода Україна”, Львівське Студентське братство, Товариство Лева фактично стали основою партії. Проте негативні процеси, які відбувалися в молодіжному середовищі на той час, не дали змоги новоствореній структурі стати на ноги.
Крім того, лідери ліберальних та лівоцентристських сил (ПДВУ, КДП, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ та ін.), які виступали за прискорення реформування економіки України і були представниками молодого покоління політиків та бізнесменів (Конференція підприємців України, Українська ліга підприємців з іноземним капіталом, Спілка фермерів України, Укрінбанк та ін.) утворили у січні 1992 року об’єднання “Нова Україна”. У створенні нової структури взяли участь А.Білоус, Ю.Бауман, В.Гриньов, О.Ємець, А.Коваль, Ю.Збітнєв, В.Кулеба, Є.Кушнарьов, В.Лановий, С.Лилик, А.Носенко, М.Попович, Т.Стецьків, Б.Соболєв, О.Турчинов та В.Філенко. Метою об’єднання була консолідація зусиль партій соціальних і ліберальних демократичних сил та підприємницьких структур.
У першій половині 1992 року “Нова Україна” виступила з вимогами відставки уряду на чолі з В. Фокіним і підтримкою програм економічних реформ В. Ланового. З початку існування об’єднання в “Новій Україні” точилася боротьба між соціал-демократами та ліберальними демократами. На установчому з’їзді об’єднання не стільки перемогли ПДВУ, КДП та ЛДПУ, скільки стала визначальною підтримка бізнесменів. Але конфлікт не був вичерпаний.
На думку одного з лідерів УСС В.Кириленка, “Нова Україна” порівняно з “Третьою республікою” все ж була респектабельнішою силою. Більше того, остання взагалі від початку опинилася “поза грою”, так і не ставши реальною політичною силою8.
Слід також відзначити, що об’єднавчий процес у молодіжному середовищі розпочався саме з регіонального рівня. 22–23 лютого 1992 р. відбувся Форум молоді Івано-Франківської області, де було створено Лігу молодіжних об’єднань “Молода Галичина”, якій надавалося право виступати від імені молодіжних організацій області. Продовженням цієї тенденції стали аналогічні заходи в інших областях. Виникла об’єктивна потреба у створенні загальнонаціональної координуючої представницької організації.
Цікавої еволюції зазнали погляди СУС на соціально-економічні та політичні проблеми країни. Так, у січні 1992 р. голова СУС Київського університету О.Поліщук вважав, що будь-які заклики до страйку (на той час ВОСТ оголосив про передстрайковий стан) є “дестабілізацією ситуації і вигідні лише імперським силам Москви”. Голова СУС В.Чемерис з цього приводу зазначав, що “перехід до ринку неможливий без періоду падіння життєвого рівня населення, викликаного звільненням цін. Це — неминуче зло, і ми будемо поки що закликати студентів перечекати цей період”9. Аналогічні заяви на той час робили і представники деяких правих партій. Зокрема цієї лінії дотримувалася УРП, яка намагалася загравати з Президентом. Ще наприкінці 1991 року Провід УРП закликав усі державницькі сили об’єднатися навколо Президента. УРП брала активну участь у розбудові української армії, інститутів представників Президента на місцях тощо.
28–29 березня 1992 р. у Києві відбувся ІІ з’їзд СУС, який розглянув питання про поточний момент та завдання організації. Також було прийнято програмову декларацію СУС та внесено зміни до Статуту. Як зазначив у звітній доповіді голова СУС В.Чемерис, на момент проведення з’їзду СУС налічувала 2 тисячі членів у 22 областях України. В.Чемерис висловив думку, що “організація не повинна робити крен ні в бік профспілкової діяльності, ні в бік політики чи культурницьких справ, а намагатися поєднувати ці сторони своєї роботи”10.
З привітанням до з’їзду звернулися радник Президента Б.Тернопільський, голова УРП Л.Лук’яненко, міністр у справах молоді та спорту В.Борзов, представники ряду громадських організацій.
В результаті змін та доповнень, внесених до Статуту, СУС перетворилася на міжнародну організацію, до лав якої можуть вступати громадяни інших країн, що навчаються в Україні, а також студенти українського походження за кордоном. Завдяки впровадженню інституту колективного членства до СУС змогли входити на правах колективних членів молодіжні організації та клуби.
В ухваленій з’їздом програмовій декларації зазначалося, що принципи діяльності СУС є підтримування стабільності української держави; гарантії прав та свобод особи; баланс інтересів держави, суспільства та особи. При цьому організація спирається “на представників студентства, які усвідомлюють, що приватна власність та свобода особи є основними гарантами прогресу українського суспільства”11.
Однак на з’їзді так і не вдалося прийняти політичної резолюції стосовно політичної ситуації в країні. Особливу дискусію викликало питання про те, чи створювати блок з “Третьою республікою”. У своєму виступі лідер політичного об’єднання “Третя республіка” І. Копестинський наголошував, що його організація виникла саме в середовищі СУС і відображає ідеологічну орієнтацію студентської організації. Проте єдності щодо цього питання в залі не спостерігалося. Необхідно зазначити, що велика частина активу СУС на час проведення ІІ з’їзду вже належала до цілої низки націонал-демократичних партій. Також давалася взнаки орієнтація керівників СУС на поглиблення співпраці з УРП. Отже, реальної підтримки ідеї створення власної політичної сили в студентському середовищі не було. Питання про блокування з “Третьою республікою” перенесли на засідання Координаційної ради СУС, яка згодом і поховала цю ідею.
ІІ з’їзд СУС прийняв також цілу низку резолюцій з економічних питань, де вимагав створення коаліційного уряду народної довіри з наданням йому особливих повноважень, негайного початку малої приватизації, запровадження власної фінансової системи. Крім того, було прийнято резолюцію з питання реформування освіти, в якій вимагалося запровадження альтернативності навчання12.
Дискусія виникла не лише між прихильниками та опонентами “Третьої республіки”, а й серед прихильників різних релігійних конфесій. Зокрема, спостерігалося протистояння греко-католиків та православних в питаннях повернення церковних приміщень.
Головою СУС вдруге став В.Чемерис, який переміг лідера Харківської філії СУС Ю.Древаля. Таким чином, СУС поступово оформлювала свою тісну співпрацю з УРП у ролі її молодіжної підтримки.
Особливістю тогочасної ситуації було протистояння СУС та СМОУ. Точилася боротьба за власність, яку СМОУ отримала в спадок від ЛКСМУ і намагалася вберегти від націоналізації та перерозподілу. На бік СУС стала тимчасова комісія Верховної Ради України з націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ, частково Міністерство у справах молоді і спорту. Київський арбітражний суд та Вищий арбітражний суд активно сприяли відчуженню й передачі підприємствам і організаціям майна, транспортних засобів та приміщень СМОУ. Вищий арбітражний суд взагалі поставив під питання легітимність існування СМОУ як правонаступниці ЛКСМУ. В письмовому запиті арбітра Вищого арбітражного суду Д.Лілака до керівництва СМОУ вимагалося, щоб організація надала оригінали протоколів зборів усіх первинних осередків ЛКСМУ (МДС), а відтак організацій СМОУ, про створення СМОУ. Зрозуміло, що таких протоколів не існувало в природі. Отже, правонаступництво СМОУ виглядало досить непевно.
13 квітня 1992 р. Фонд “Молода Україна”, молодіжна філія Руху та МОРУ звернулися до тимчасової комісії Верховної Ради України з питань націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ з вимогою включити до порядку денного сесії парламенту розгляд питання передачі майна ВЛКСМ-ЛКСМУ (МДС) на баланс нових молодіжних організацій13.
Народний депутат С.Головатий методично “бомбардував” Президента, Генеральну прокуратуру та Вищий арбітражний суд запитами про націоналізацію майна колишнього ЛКСМУ та припинення існування СМОУ як правонаступниці комсомолу. С.Головатого в цьому питанні підтримувала більшість молодіжних організацій України. Першою у цьому списку стояла СУС, яка проводила масовану кампанію в пресі проти СМОУ.
Зрозуміло, що СМОУ вимушена була оборонятися. Роблячи головний акцент у своїй діяльності на соціальних та оздоровчих програмах, СМОУ апелювала до громадськості. У відкритому листі до Президента України та Голови Верховної Ради керівництво СМОУ красномовно ставило питання: “Кому вигідне руйнування організованого молодіжного руху в особі СМОУ, що проводиться під стягом боротьби із залишками комуністичного тоталітаризму?”14. СМОУ ставила собі в заслугу оздоровлення дітей на Кубі та в Німеччині (через молодіжний Фонд допомоги потерпілим від наслідків аварії на ЧАЕС) та організацію відпочинку дітей на курортах, які належали ЛКСМУ. Власне, ця діяльність рятувала СМОУ від розформування.
Однак уже стали помітними політичні амбіції лідерів СМОУ. Так, на противагу СУС і УСС, у лютому 1992 р. 150 представників вузів з 22 областей України зібралися на ІІ Республіканську студентську конференцію, яку зорганізував Український фонд студентів (м. Бровари). Фонд оголосив себе спадкоємцем майна комсомолу у вузах. На конференції було прийнято звернення до Верховної Ради, де головними пунктами були соціально-економічна допомога студентам, освіта і професійна підготовка. УФС вимагав запровадження ефективної молодіжної політики, де пріоритетом мала бути соціальна сфера. Фонд добився прийняття Радою Міністрів України Постанови “Про заходи щодо поліпшення соціально-побутових умов студентів”, в якій передбачалося кредитування студентів, які цього потребують, створення фондів соціальної допомоги і т. п.
Конференція розглядала різні варіанти подальшого розвитку студентської структури в рамках СМОУ. Зокрема, висувалися пропозиції створити незалежну студентську спілку на базі УФС і навіть створити політичну партію.
СМОУ намагалася “грати” в політику, лобіюючи свої інтереси. Для ефективного тиску на владу була потрібна потужна політична організація. Однак лівий ухил СМОУ та пріоритет роботи в соціальній сфері не дозволили реалізувати політичний проект СМОУ.
Потреба в загальнонаціональній структурі, яка б об’єднувала всі молодіжні організації України, незалежно від політичної орієнтації, і відігравала б координуючу та представницьку роль, була на той час загальновизнана. Ще 19 квітня 1991 р. на зустрічі представників молодіжних організацій з Л.Кравчуком говорилося про необхідність створення федерації молодіжних організацій. Тоді пропозицію Голови Верховної Ради молодіжні лідери сприйняли як намагання влади повернути комсомолу монополію над молодіжною ініціативою.
Після здобуття незалежності ця потреба в єдиній структурі стала на порядок денний ще з більшою силою. Під час перебування у Франції та Швейцарії делегації Міністерства України у справах молоді і спорту, яка знайомилася з досвідом реалізації молодіжної політики цих країн, міністр В.Борзов заявив, що міжнародні молодіжні структури залюбки співробітничали б з українськими молодіжними організаціями за умови їх об’єднання в координуючий комітет.
31 березня 1992 р. відбулася нарада, яку зорганізували Міністерство України у справах молоді і спорту та Комісія Верховної Ради України у справах молоді, де були присутні представники найбільших всеукраїнських молодіжних організацій. У вступному слові міністр В.Борзов зазначив, що державні структури не претендують на лідерство у створенні єдиної молодіжної структури та інтеграції її у міжнародний молодіжний рух. “Перед зібранням, — за словами В.Борзова, — стоїть одне питання: створення представницької організації для співпраці з міжнародним рухом і розподілу державних субсидій на реалізацію молодіжних програм”15. У 1992 році кошти, що виділялися державою на потреби молоді, були досить значними, і, визнавши залежність наявності коштів від наявності організації, лідери розгорнули жваву дискусію.
Від СУМ, КУКМ та інших правих молодіжних організацій виступив лідер КУКМ В.Зварич, який наголосив, що ці організації ввійдуть до єдиної структури лише за умови, що вона матиме достатньо вільну форму — щось на зразок українського молодіжного центру, в якому всі організації матимуть статус спостерігачів.
Голова СУС В.Чемерис теж заявив, що його організація підтримає створення єдиної структури лише за гарантії, що СМОУ та інші посткомсомольські організації не зможуть “перетягати” кошти структури. Зав’язалася окрема суперечка між В.Чемерисом, Ю.Бутком та Ю.Збітнєвим, які вже досить довгий час нетерпимо ставилися один до одного. Кінець-кінцем, підтримавши ідею Міністерства, молодіжні організації заявили про двотижневе обговорення сутності майбутньої організації в своїх структурах16.
Перед цим, 30 березня 1992 р., СУС, УСС, СУМ та інші молодіжні всеукраїнські організації демократичного спрямування (загалом 11 організацій) утворили “Коаліцію недержавних незалежницьких молодіжних організацій”. Коаліція різко виступила проти того, щоб влада у виробленні державної молодіжної політики орієнтувалася на посткомсомольські структури. В першу чергу малося на увазі СМОУ.
14 квітня 1992 р. на черговому засіданні коаліції її учасники вже оголосили про свій намір створити Національний комітет українських молодіжних організацій.
16 травня 1992 р. у Вінниці за підтримки Міністерства у справах молоді і спорту та Партії демократичного відродження України відбулася установча конференція Демократичного форуму молоді України. В конференції взяли участь СМО Вінниччини, ОДМ Івано-Франківщини, Подільська спілка молоді (член СМОУ), ДСМЛ, Спілка молоді Тернопільщини, Славутицька демократична організація “Молодь Чорнобиля”, а також представники молодіжних організацій Луганської та Київської областей. Головою Демфоруму було обрано лідера ДСМЛ О.Шлапака17.
У відповіді на це 29 червня 1992 р. СУС, СУМ, КУКМ та львівський фонд “Молода Україна” окремо підписали між собою угоду про наміри створити Національний комітет українських молодіжних організацій.
Ця коаліція стала перехідним етапом до створення 14 липня 1992 р. Національного комітету українських молодіжних організацій (пізніше структура отримала назву “Український національний комітет молодіжних організацій”). В першому раунді Установчої конференції УНКМО брали участь представники 14 молодіжних організацій. До оргкомітету з проведення установчої конференції входили СУС, УСС, СУМ, КУКМ, “Пласт” та фонд “Молода Україна”. Саме представники цих організацій розробляли статут УНКМО. В ході роботи до оргкомітету приєдналися Асоціація молодіжно-житлових комплексів “Укрінтербуд”, Молодіжна морська ліга України, Українське молодіжне об’єднання “Рутенія”, Українська республіканська рада молодих учених та спеціалістів, Український фонд міжнародного співробітництва, Всеукраїнське православне братство ім. П. Могили, “Українська молодь Христові”, СМОУ, молодіжна організація СОУ “Сокіл”, Українське молодіжне аерокосмічне об’єднання “Сузір’я”.
Перед учасниками конференції виступив радник Президента М.Михальченко, який зачитав привітання від Л.Кравчука.
Обговорення Статуту почалося з суперечок щодо членства в УНКМО. Хоча УНКМО і проголосив себе відкритою структурою, проте пріоритет віддавався організаціям із загальноукраїнським статусом. Інші структури отримали лише дорадчий голос і статус спостерігача. Однак Статут все ж був схвалений і на завершення конференції її учасники підписали заяву, в якій проголошували створення УНКМО.
Напередодні установчої конференції УНКМО, 12–14 травня 1992 р., в Києві проходив не менш важливий захід — І конгрес молодих політиків України. В ньому брали участь представники більшості молодіжних організацій та політичних партій України. Саме цей конгрес поклав початок Асоціації молодих політиків та політологів. На конгресі обговорювалися різні питання політичного та соціально-економічного життя країни. По суті, цей захід мав на меті консолідувати політично активну молодь в напрямку налагодження вільного комунікативного поля в молодіжному середовищі.
Об’єднавчі тенденції простежувалися і на регіональному рівні. Так, на осінь 1992 року координаційні ради молодіжних організацій діяли в шести областях. Найдієвішими з-поміж них були Луганська та Хмельницька молодіжні координаційні ради. Окремо існувала Координаційна рада молодіжних, дитячих рухів та організацій Криму, яка була створена ще в листопаді 1991 р. за сприяння республіканського Комітету у справах молоді.
Проте відчутних зрушень у напрямку налагодження співпраці між молодіжними організаціями та державою в рамках УНКМО протягом 1992 року не відзначалося. УНКМО перебував у процесі становлення механізмів співробітництва та методів узгодження інтересів.
Власне, наявність істотних суперечностей у молодіжному середовищі проілюструвала ІІІ конференція СКУМО, яка проходила 15–16 серпня 1992 р. в Харкові. В її роботі взяли участь117 делегатів від 37 молодіжних організацій України та діаспори. Найчисельніше представництво на конференції мала СУМ.
Під час роботи конференції можна було спостерігати загострення протиріч між прихильниками “демократичного” та інтегрального націоналізму. Головна суперечка точилася навколо вироблення позиції молодіжного руху стосовно влади. Представники радикальної частини виступали за повну опозиційність до Верховної Ради, Уряду та Президента, оскільки вони “репрезентують неукраїнські інтереси”. Фактично ІІІ конференція СКУМО провалилася, так і не висунувши жодних конструктивних пропозицій.
Соціально-економічні негаразди та відсутність політичної волі в тогочасного керівництва країни сприяли поширенню в молодіжному середовищі радикальних настроїв. Значної популярності набули організації, які сповідували політичний активізм.
Під час демонстрації 1 травня 1992 р., яку зорганізували ліві організації, члени київської СУМ влаштували сутичку з демонстрантами та органами правопорядку. В результаті лідери київської СУМ були затримані.
Хоч як це дивно, на захист СУМ став ІІІ з’їзд УРП, що проходив 1–2 травня в Києві. З’їзд прийняв “Заяву з приводу антидержавних протиукраїнських акцій на першотравневій демонстрації у Києві”, де сутичку членів СУМ з міліцією названо провокацією прокомуністичних сил, спрямовану проти української державності18.
Київська СУМ від початку відзначалася значним радикалізмом. Неодноразово її активісти брали участь в руйнуванні пам’ятників В. Леніну та іншим комуністичним лідерам чи символів режиму, влаштовували сутички з міліцією під час масових акцій тощо.
У травні 1992 р. відбулося об’єднання націоналістичних молодіжних організацій Східної України. До Молодіжної ліги увійшла СУМ “Сумщина”, що посилило її вплив на увесь регіон.
Слід відзначити роботу СУМ зі святкування 50-річчя УПА. У вузах та інших навчальних закладах України пройшли науково-практичні конференції. Влітку 1992 року силами СУМ було проведено кілька масових вишкільних таборів. Зокрема, на початку серпня 1992 р. розпочав роботу вишкільно-відпочинковий табір СУМ “Червона калина” в Карпатах, в якій взяли участь члени СУМ з України та діаспори. На Закарпатті табір СУМ працював під гаслом “Захист України — священний обов’язок кожного сумівця” за участю як місцевих осередків СУМ, так і сумівців з Київщини, Сумщини, Івано-Франківщини, Харківщини, Львівщини, Миколаївщини, Кіровоградщини. В серпні 1992 р. під Черніговом розгорнув роботу перший виховний табір СУМ “Деснянська хвиля” за участю молодого та старшого покоління СУМ. Ця акція була проведена за безпосереднього сприяння Центрального Проводу СУМ.
Окрім того, 16 серпня 1992 р. в Києві голова Центральної Управи Світової СУМ Є.Чолій та голова Центрального Проводу СУМ в Україні І. Деркач підписали угоду, згідно з якою СУМ в Україні стала асоційованим членом Світової СУМ. Таким чином, завершився процес організаційного об’єднання української та діаспорної СУМ.
В той же час поглиблення співпраці між СУМ у діаспорі та СУМ в Україні мало і негативний бік. Розвиток співробітництва вимагав від керівників СУМ в Україні виваженості в рішеннях та поглядах. “Донцовський” націоналізм не міг слугувати ідеологічною базою єдиної структури. Тому ідеологічна дискусія, яка тривала в середовищі СУМ, перейшла у нову фазу. Так, чітко простежується орієнтація на інтегральний націоналізм Молодіжної ліги, Київської, Кримської та Закарпатської організацій СУМ. Наприклад, Київська організація СУМ на чолі з Ю.Калениченком з осені 1992 року виступала як “революційна фракція” СУМ.
В цей же період серед значної частини молоді міст Західної та Центральної України знаходить підтримку Українська націоналістична спілка. За короткий строк УНС вдалося захопити ключові посади в УМА і перетворити її з поліпартійного націоналістичного об’єднання на партію — Українську національну асамблею.
Ще 19 серпня 1991 р. керівники УМА закликали до силового опору ДКНС та створення загонів самооборони. Так виникла “Українська народна самооборона”. Відбулося об’єднання УНА як партії, УНС як “внутрішньої партії” та УНСО — як бойових загонів. Знадобилось менше року для структуризації УНА-УНСО як впливової політичної сили. УНА-УНСО стала відома своїм радикалізмом та нестандартним підходом до ідеологічних засад. Якщо націоналістична спільнота переважно зверталася до класиків українського націоналізму 20-х—30-х рр., то лідери УНА не надто користувалися спадщиною українського націоналізму. Заява “Крим буде українським або безлюдним” стала візитівкою організації. До УНА-УНСО пішла молодь великих міст, яка втомилася від “угодовства” та не сприймала “нафталінових” ідеологічних суперечок.
Після участі в численних акціях націонал-демократів УНА-УНСО перейшла до більш “вражаючих” дій. Так, 1992 року стрільці УНСО брали участь у збройному конфлікті у Придністровській Молдавській Республіці (ПМР) на боці слов’янського населення проти Молдови. Ця акція була неоднозначно сприйнята національними силами. Одні звинувачували УНСО в зраді на користь Росії, бо разом з УНСО на боці ПМР воювали російські козаки та члени РНЄ (“баркашовці”). Інші стверджували, що це стратегічна помилка Ю.Шухевича та Д.Корчинського, оскільки сильна, єдина Молдова є запорукою стабільності в цьому регіоні й позбавляє Румунію можливості висувати вимоги щодо Буковини та Трансністрії. Сама УНА-УНСО виправдовувала свої дії захистом українського населення в Придністров’ї від молдавської агресії. До того ж перебування УНСО в ПМР викликало симпатії місцевого населення до України та створило потужне проукраїнське лобі19.
Після такого “вишколу” УНА-УНСО стала помітним фактором української політики. За короткий строк вона зуміла знайти фінансування, розбудувала чималу матеріальну базу, створила структури в більшості регіонів України. Після Придністров’я УНА-УНСО розгорнула жваву видавничу та агітаторську роботу.
На політичну арену почала виходити створена в жовтні 1991 р. Соціал-національна партія України. Її засновниками стали активісти Варти Руху (охоронного підрозділу НРУ) та Організації української молоді “Спадщина”. В 1992 році діяльність цієї структури починає чітко виявлятися в західних регіонах країни.
У жовтні 1992 р. в Полтаві було оголошено про створення Націонал-соціалістичної партії України на чолі з О.Шпірком. У програмі партії зазначалося, що НСПУ виступає проти Руху, демократів, комуністів-інтернаціоналістів, росіян та євреїв, за націоналістичну диктатуру. Як символікою партія користувалася нацистською свастикою. НСПУ проіснувала лише кілька місяців20.
Взагалі, слід зазначити, що в другій половині 1992 року в молодіжному середовищі національно свідомої молоді промислових міст України поширилися націонал-соціалістичні настрої. Мається на увазі не нацистські, а поєднання націоналістичного світогляду з соціальними вимогами. Реанімуються соціальні доктрини, розроблені ОУН в 30-х рр. та під час війни, де наголошується на єдності національного та соціального визволення нації. Такі ідеї все ширше опановували молодіжне середовище, пропорційно погіршенню соціально-економічного становища.
В той же час націонал-демократичний рух перебував в кризовому стані. У січні 1992 р., на сесії Верховної Ради Л. Кравчук проголосив курс на консолідацію всіх політичних сил країни з метою активного державотворення. Це стало своєрідним сигналом для початку процесу “оксамитового” одержавлення партій і фактичного розколу опозиційних сил21.
Намагаючись сприяти розбудові держави, частина націонал-демократів, зокрема УРП, ДемПУ та група членів НРУ на чолі з Л.Скорик, утворили Конгрес національно-демократичних сил, що підтримав Президента. Лінія співпраці націонал-демократичного крила з номенклатурою повністю оформилася в квітні 1992 р., коли частина лідерів Руху вперше оприлюднила рішення про співпрацю з адміністрацією Л.Кравчука. Проте більша частина НРУ на чолі з В.Чорноволом оголосила про свою опозиційність. Це стало апогеєм кризи в націонал-демократичному русі.
Ця тенденція викликала спротив у радикальних елементів, які відстоювали націоналістичний вибір для УРП. Так, у травні 1992 р. на ІІІ з’їзді УРП радикальне крило на чолі з С. Хмарою вийшло з партії і заснувало власну — Українську консервативну республіканську партію (УКРП) з чітко вираженою націоналістичною ідеологією. В свою чергу, ІІІ з’їзд УРП визнав, що бажаним майбутнім ідеологічним курсом УРП є український неоконсерватизм.
КНДС виник у серпні 1992 р. і об’єднав УРП, ДемПУ, УСДП, “Просвіту”, частину НРУ (на чолі з Л.Скорик) тощо. Це була тісна коаліція на засадах виходу із СНД, унітарної держави, пріоритету національного підприємництва. КНДС заявив про свою повну підтримку Л. Кравчука.
Співголовами Конгресу стали М.Горинь (УРП), Ю.Бадзьо (ДемПУ), Л.Скорик. Головою секретаріату було обрано члена УРП, працівника Адміністрації Президента Б.Тернопільського. Коаліція також набула виразно антикомуністичного характеру.
В молодіжному середовищі КНДС підтримала СУС, яка вступила до Конгресу ще на етапі його створення. Таким чином, СУС підкреслила своє лояльне ставлення до курсу Президента Л. Кравчука.
Однак у студентському середовищі були наявні й опозиційні настрої. Це підтвердив ІІІ з’їзд УСС, який відбувся 26–27 вересня 1992 р. в Донецьку. З’їзд ухвалив політичну резолюцію, яка ілюструвала ставлення спілки до проблем політичного і суспільного життя:
“Делегати III з’їзду УСС, усвідомлюючи відповідальність сучасної доби, всю складність оперативної політичної обстановки та варіативність можливих шляхів до усталення Української Незалежності, проголошують наступне:
1. Українська студентська спілка виступає за побудову сильної повноцінної Української Держави і, з огляду на це, є опозиційною до існуючого в Україні стану речей.
2. У зв’язку з цим ми підтримуємо вимоги відставки прем’єра уряду В.Фокіна та ідею проведення референдуму про довіру Верховній Раді України.
3. Внаслідок цього УСС є учасником коаліції “Незалежній Україні — новий парламент” і візьме участь у збиранні підписів на підтримку згаданого референдуму.
4. УСС є переконаною в необхідності прискорення темпів радикальної економічної реформи і тому є співзасновником об’єднання «Нова Україна»”22.
Окрім політичної резолюції III з’їзд УСС прийняв “Резолюцію щодо питань молодіжного та студентського рухів”. Резолюція була спрямована проти СУС, яка розглядалася як неефективна структура, керована УРП та Президентом. В резолюції зазначалося:
“Делегати III з’їзду УСС вважають своїм обов’язком підтримати ті позитивні процеси, що мають місце в молодіжному русі останнім часом. Ми вітаємо утворення Українського національного комітету молодіжних організацій та конструктивну позицію тих молодіжних сил, які дали Комітетові поштовх до початку його повноцінної діяльності. Вважаємо, що УНКМО стане каталізатором позитивних процесів у молодіжному русі України та гарантом участі найширших мас української молоді у розбудові повноцінної Української Держави. Головним завданням студентського руху України вважаємо якнайшвидше проведення Конгресу студентів України, який вбачається єдиним способом розширення меж сучасного студентського руху. Констатуючи факт самодостатності окремішнього існування УСС та СУС, вважаємо за можливе поновити взаємні консультації з метою спільного проведення згаданого конгресу та координації можливих спільних дій”23.
Однак УСС потребувала організаційного реформування та зміни підходів до роботи в студентському середовищі. Новим головою Української студентської спілки на з’їзді у Донецьку було обрано В.Кириленка. Заступниками голови стали голова Київської організації УСС Ю.Зубко та голова Донецької організації УСС О.Арбузов. Головою секретаріату з’їзд обрав К.Лигуна. Членами правління стали Р.Михеєнко, П.Розенко, Ю.Юров.
Настрої учасників ІІІ з’їзду УСС можна зрозуміти, якщо проаналізувати процеси в економічному та політичному житті країни того часу. Серед населення все більше поширювалося невдоволення соціально-економічним курсом уряду. Перший страйк по тому, як Україна здобула незалежність, відбувся 1–3 вересня 1992 р. на шахтах Донбасу та Львівсько-Волинського басейну. Страйкували також залізничники та авіадиспетчери. Основні вимоги страйкарів стосувалися Генеральної тарифної угоди, де недостатньо враховувались їхні інтереси. В цей час, коли керівництво страйками зосереджувалося головно в руках НПГУ, в резолюціях лунали політичні вимоги: розпуск парламенту, посилення влади президента… Офіційні ж профспілки (ФПУ), які підтримали страйк, вимагали налагодити взаємовідносини із Росією24. В постійній передстрайковій готовності перебували структури ВОСТ та НПГУ. Країна знаходилася в затяжній системній кризі.
Загострювалися стосунки між Верховною Радою та Президентом. Протистояння гілок влади активно підтримувалося КНДС, який став виразником політики Л.Кравчука. КНДС виступав за дострокові вибори Верховної Ради та зміну уряду. Ці ж гасла взяла на озброєння і СУС.
Наприкінці вересня 1992 р. СУС разом з ВОСТ підписали спільну заяву, в якій говорилося: “Задля виконання… вимог ми об’єднуємо зусилля й розпочинаємо з жовтня цього року акції громадської непокори та спільну всеукраїнську кампанію під назвою “Вимагаємо змін”. “Зміни” виявилися традиційними: дострокові вибори до парламенту, вихід України із СНД, створення уряду народної довіри, захист внутрішнього ринку, радикальні економічні реформи, дійсна допомога потерпілим від аварії на ЧАЕС25.
На другу річницю голодування студентів СУС призначила початок акції студентського протесту. 6 жовтня 1992 р. на майдані Незалежності виросло наметове містечко протестуючих студентів. Вже 7 жовтня 1992 р. відбулася нарада в Київській міськадміністрації, присвячена акції СУС. До відома представників студентства було доведено розпорядження: “Дозволити проведення з 5 по 17 жовтня з 18 до 22 годин концертів на майдані Незалежності без перекриття руху транспорту”. Крім того, керівництву СУС представники правоохоронних органів повідомили, що не мають наміру охороняти наметове містечко і вимагають дотримання порядку26. Як бачимо, київська міська влада з прохолодою поставилася до акції.
Від початку акції протесту СУС висунула свої вже відомі вимоги. Серед них особливо наголошувалося на внесенні на розгляд сесії до 1 листопада 1992 р. проекту закону про вибори і необхідність прийняття його протягом листопада; проведенні дострокових виборів Верховної Ради до 30 березня 1993 р.; прискоренні економічних реформ та виході України із СНД. На першому етапі акції в ній брало участь близько сотні студентів з вузів Івано-Франківська, Львова, Луганська, Дніпродзержинська, Одеси, Києва.
На прохання СУС у Верховній Раді України 9 жовтня 1992 р. відбулася зустріч першого заступника Голови Верховної Ради України В.Дурдинця, заступника Голови Верховної Ради України В.Гриньова та члена президії, голови Комісії у справах молоді А.Матвієнка з групою представників СУС, яку очолив В.Чемерис.
У ході розмови керівники СУС знову виклали свої вимоги. В.Дурдинець дав розгорнуту характеристику діяльності Верховної Ради, в тому числі і першочергових питань, винесених на розгляд шостої сесії, по пунктах проаналізував виконання Постанови “Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року”. Проте, по суті, зустріч не мала конструктивного характеру.
На 12 жовтня 1992 р. в наметовому містечку налічувалося близько 200 студентів. До них приєдналися представники вузів Харкова, Умані, Запоріжжя, Чернігова, Чернівців, Тернополя, Херсона, Нової Каховки. Міністр освіти П.Таланчук дав вказівку вузівським адміністраціям не карати молодь, яка взяла участь в акції протесту.
На 13 жовтня 1992 р. СУС запланувала похід до Верховної Ради. В цей день відновлювала свою роботу сесія парламенту. Акція студентів мала супроводжуватися концертом “Рок — за демократію”.
О 8.30 13 жовтня 1992 р. група студентів спробувала заблокувати головний вхід до Верховної Ради, влаштувавши лежачий страйк. Однак міліція, за словами голови постійної Комісії Верховної Ради з питань правопорядку і боротьби із злочинністю Я.Кондратьєва, “чемно, взявши за руки і ноги, віднесла студентів у відповідне місце”27.
В цей же час інша група студентів намагалася заблокувати вхід до червоного корпусу Київського університету, агітуючи студентів приєднатися до страйку. В цьому випадку міліція застосувала силу і 16 учасників акції було затримано.
На заклик СУС до маршу на Верховну Раду приєдналися колони з Київського університету, Політехнічного, Педагогічного інститутів, Першого українського національного гуманітарного ліцею та інших навчальних закладів. На розі вулиць Грушевського та Садової колону зустріли змопівці. Відбулися сутички, в результаті яких постраждали кілька десятків студентів та 15 міліціонерів. У пресі того часу зазначалося, що сутичка не в останню чергу відбулася саме через провокативні дії УНА-УНСО, яка напередодні акції розповсюдила заяву, де загрожувала вдатися до рішучих дій28. В результаті було заарештовано І.Кононенка (Київ), К.Дудника (Одеса), М.Канафоцького (Львів) та ін.
В той же день СУС надсилає на ім’я І.Плюща заяву, де висловлює протест проти побиття та арешту студентів під час маніфестації. В заяві зазначалося: “Ми розуміємо такі дії як відмову керівництва Верховної Ради піти на цивілізований діалог з протестуючими студентами. Вимагаємо негайно:
• звільнити заарештованих студентів;
• надати слово згідно з домовленістю представнику СУС на пленарному засіданні Верховної ради 13 жовтня 1992 р.;
• поставити на поіменне голосування 13 жовтня 1992 р. запропонований студентами проект постанови Верховної ради про дострокові вибори навесні 1993 р.”29. Сутичка призвела до загострення ситуації. До студентів приєдналися нові сили. З 14 жовтня 1992 р. розпочали голодування 10 студентів, серед них голова СУС В.Чемерис. СУС закликала студентів розпочати з 15 жовтня 1992 р. всеукраїнський студентський страйк, а 16 жовтня новий марш на Верховну Раду.
16 жовтня 1992 р. страйкували Педінститут, факультети Київського університету та Політехнічного інституту. Акцію підтримали учні Першого українського національного гуманітарного ліцею. У Львові відбувся загальний студентський страйк, в якому взяли участь майже всі вузи міста. Під час маршу на Верховну Раду повторилися сутички між студентами та міліцією. На цей раз потерпілих було в кілька разів більше, ніж 13 жовтня.
Під час зустрічі представників СУС з Президентом України Л. Кравчуком студенти вимагали від глави держави сприяння в досягненні мети акції протесту. Однак Л.Кравчук не підтримав вимогу СУС про негайний вихід із СНД. В критиці ж Верховної Ради сторони знайшли спільну мову. Президент також назвав прізвище нового прем’єра.
Акція СУС проходила спільно з акціями ВОСТ, яке вимагало вирішення проблем робітництва. На спільній прес-конференції лідер СУС В.Чемерис та лідер ВОСТ О.Іващенко заявили, що продовжуватимуть акції протесту. О.Іващенко стверджував, що робітники підтримують вимоги студентів і готові до спільної боротьби. Проте відчувалася недостатня узгодженість позицій робітництва та студентів. Так, щодо подальшого страйку, лідер СУС підтвердив готовність йти до кінця, в той час як голова ВОСТ зазначив: “Не слід забувати, що страйк студентів — це одне, а страйк робітників — зовсім інше” 30.
Практика показала, що надії керівництва СУС на спільні з ВОСТ виступи, які мали привести до зміни ситуації, не виправдалися. Робітники у повній мірі студентів не підтримали. 16 жовтня 1992 р. “друге” студентське голодування закінчилося.
Від самого початку акцію студентів матеріально та політично підтримали УРП та КНДС. В інтерв’ю “Голосу України” лідер львівських “братчиків” М.Іващишин зазначив, що утримання наметового містечка протягом однієї доби обходиться в 40 тисяч карбованців. “І в ці холодні осінні дні та ночі студентам вдається виживати лише завдячуючи пожертвам УРП та деяким власним заощадженням”31.
7 жовтня 1992 р. відбулося засідання Проводу УРП. На ньому одностайно було підтримано вимоги студентів. “Визнаючи їхні вимоги справедливими, — вказувалося в протоколі засідання, — Провід відзначив, що в умовах занепаду економіки страйк завдасть нашій державі великих збитків. Ось чому Провід вирішив закликати громадян України, киян особливо, провести 13 жовтня маніфестацію на підтримку вимог студентів та трудових колективів. Якщо ж Верховна Рада не виконає цих вимог, то відповідальність за наслідки страйку лежатиме на ній”32.
Рух також підтримав вимоги студентів. Крім того, він закликав їх сповнити акцію протесту конкретним змістом у кампанії коаліції “Незалежній Україні — новий парламент” зі збирання підписів на підтримку референдуму з питання розпуску Верховної Ради.
Безрезультатність акції пояснюється відсутністю єдності в студентському середовищі. Ще 3 жовтня 1992 р. на прес-конференції лідер УСС В.Кириленко заявив, що спілка підтримує вимоги СУС, але акцію вважає спробою самореклами.
16 жовтня 1992 р. газета “Независимость” під заголовком “Ми не робимо культу з нашої акції” опублікувала розмову з головою Української студентської спілки В.Кириленком. “Ми підтримуємо політичні вимоги СУС, — зазначив голова УСС, — але були проти часу початку акції. Її треба було розпочинати або раніше, до відставки Фокіна, або пізніше — 13 жовтня, під час пленарного засідання Верховної Ради. Тоді це був би тиск на владні структури. Цей тиждень студентського сидіння — від 6 до 13 жовтня — просто працював на саморекламу лідерів СУС… Це вже зовсім окрема акція певних політичних сил, яка не має витоків у жовтні 90-го. За формою схожа, але по суті — зовсім інша”. Що ж до справжніх натхненників акції СУС, то В.Кириленко зазначив: “За СУС стоять Конгрес національно-демократичних сил (який, на мою думку і надихав акцію на майдані), а також певні сили з президентського оточення…”33.
21 жовтня 1992 р. газета “Голос України” присвятила спеціальний “круглий стіл” темі студентських акцій 1990 року і молодіжному рухові взагалі. У засіданні взяли участь, зокрема, В.Кириленко, О.Доній, Ю.Зубко, Р.Михеєнко, О.Барков,
М.Іващишин, О.Гарань та Є.Головаха. Коментуючи існуючу політичну ситуацію, Ю.Зубко стверджував, що “Верховна Рада у нинішньому складі вичерпала себе. Звичайно, вона прийняла історичні документи. Але зараз на Верховну Раду і на Президента лягає відповідальність за економічну кризову ситуацію в державі… Звичайно, складно прогнозувати, що з обранням нового складу Верховної Ради зросте достаток. Та є хоч якась надія”.
Стосовно оцінки “другого” студентського голодування студентів лідерами жовтня 90-го, то слід згадати слова О.Донія, опубліковані в цьому ж числі “Голосу України”. “Політичні акції не повинні повторюватися, — зазначав О.Доній. — А молодь тим паче не має права дублювати будь-кого, в тому числі й саму себе. Вона повинна пропонувати щось нове, краще, прогресивніше, інтелектуальніше від того, що пропонують старші покоління. На мою думку, цьогорічна акція протесту на майдані Незалежності може зіпсувати імідж молоді, створений в жовтні 1990-го, саме тому, що це повторення пройденого”34.
“Друге” голодування студентів, по суті, не стало знаковою подією в молодіжному середовищі. Ця акція не мала такого емоційного змісту, який мав жовтень 90-го. Протистояння з тоталітарною системою і перемога над нею (хоча і тимчасова) не можуть зрівнятися з політичними іграми навколо Верховної Ради.
До поразки акції СУС призвела ціла низка психологічних, соціально-економічних та політичних факторів. По-перше, студенти не виступали окремішньою силою і не були єдиними в своїй масі. Студентський рух був розколотий. УСС відмежувалася від акції, те ж зробила Київська організація СУМ. Крім того, студенти, по суті, виявилися засобом у політичній “грі” КНДС. По-друге, робітники не підтримали студентів і не виступили спільно із СУС. По-третє, голодування 1992 року було повторенням більш вдалої акції. Це свого роду синдром “недоголодування”. В СУС була відсутня нова ідея. Акція лише призвела до прискорення “припартизації” організованого молодіжного руху.
Попри всі негативи жовтня 1992 р. він мав і позитивні наслідки. На цей етап припадає входження в організовану молодіжну ініціативу цілого прошарку молоді, яка лише опосередковано була причетна до голодування студентів 1990 року, однак відчувала приналежність до “покоління 90-го”. Ця “нова хвиля” активістів різноманітних молодіжних організацій склала кістяк більшості існуючих на сьогодні молодіжних громадсько-політичних об’єднань.
На другу половину 1992 року припадає активізація процесу “припартизації” молодіжних організацій. Так, в жовтні 1992 р. відбувся установчий з’їзд Української соціал-демократичної молоді, яка задекларувала себе молодіжним крилом СДПУ. Слід зазначити, що кістяк організації молодих соціал-демократів складали колишні члени УСС. При ОСДПУ також виник оргкомітет зі створення молодіжної партійної філії. Розгорнула широку діяльність МОРУ Львівщини. СУС, як вище зазначалося, стала фактично молодіжним крилом КНДС.
В цікавій ситуації перебувала УСС, яка, будучи колективним членом НРУ, увійшла до об’єднання “Нова Україна”. Потрібно зазначити, що погляди активу УСС на переважну більшість суспільно-політичних проблем збігалися з баченням цих проблем тим крилом НРУ, яке очолював В. Чорновіл. Тому не дивно, що УСС стала асоційованим членом Руху, про що свідчить лист від Секретаріату Народного руху за підписом голови Секретаріату М.Бойчишина: “Секретаріат Народного руху України засвідчує, що станом на 1.12.1992 року Ваша організація є зареєстрована асоційованим членом Народного руху України”35.
З огляду на це цікавою є ухвала IV Всеукраїнських зборів НРУ “Про підтримку молодіжного руху” від 6 грудня 1992 р. Відповідно до цієї ухвали завданням крайових і територіальних осередків Руху стає ініціювання процесу творення місцевих молодіжних об’єднань патріотичного спрямування, надання їм усебічної організаційної, методичної та матеріальної допомоги36. Фактично Рух розпочинав створювати власну молодіжну організацію. Не останню роль в цьому процесі відігравала і УСС, яка мала розгалужену організаційну мережу та достатній кадровий потенціал.
23 грудня 1992 р. в Кончі-Заспі УСС, УСДМ та Асоціація молодих українських політиків та політологів провели установчу конференцію Молодіжного альянсу “Нової України”. На конференції були присутні 56 делегатів. Конференція прийняла резолюцію “Про політичну ситуацію в Україні”, де вимагала від фракції “Нової України” в парламенті терміново винести на сесію Верховної Ради проект закону про вибори на засадах змішаної виборчої системи. Учасники конференції висловили також своє занепокоєння посиленням радикально-націоналістичних та прокомуністично-реваншистських сил. У 1992 році відбулася конференція українських націоналістів, яка оголосила про відродження Організації українських націоналістів (“бандерівців”) в Україні. Конференція схвалила Маніфест, в якому підтверджувалася ідея створення політичної сили — виразника ідеології ОУН. В задекларованому конференцією “молодечому напрямі” діяльності майбутньої націоналістичної партії зазначалося, що пріоритет у співпраці надаватиметься СУМ та іншим спортивно-патріотичним організаціям націоналістичного характеру.
У другій половині 1992 року економічна криза увійшла в чергову фазу. Економічні показники знизилися майже втричі, зростала інфляція. Почалися проблеми з виплатою зарплатні. Це викликало посилення ностальгійних настроїв у населення Східної та Центральної України. На порядок денний стало питання відродження лівих сил.
Ще 26 жовтня 1991 р. у Києві виникла Соціалістична партія України, яка об’єднала прихильників забороненої КПУ (лідер О.Мороз). Соціалісти відразу оголосили себе не відродженою Компартією, а партією, яка взяла все позитивне від КПУ-КПРС та є, по суті, новою політичною силою. В 1992 році вплив СПУ на українське суспільство почав зростати. Перша всеукраїнська загальнопартійна конференція СПУ 13–14 червня 1992 р. прийняла програму надзвичайних заходів зі стабілізації ситуації та виходу з кризи, де зокрема передбачалося введення карткової системи, державне регулювання цін, а також “відновлення політичного, економічного та військового союзу братніх народів”37.
На це гасло відразу відгукнувся значний прошарок населення, охоплений ностальгійними настроями, а вдалий підбір економічних вимог віднайшов для СПУ соціальну базу у вигляді малозабезпеченого населення (робітники, інтелігенція, тощо). “... Тут і складається виграшна для нас ситуація, — писав голова СПУ О.Мороз, — якщо не зволікатимемо. Бо економіка — наша сфера. Це умова соціального захисту і соціальної справедливості — опора наших лозунгів та мети. Це наша соціальна база, наші кадри”38.
Невдовзі, у лютому 1992 р., на основі Селянської спілки України, яка об’єднувала голів колгоспів, відбувся установчий з’їзд Селянської партії України (СелПУ) (лідер О.Довгань). Серед організаторів партії був колишній секретар ЦК КПУ з питань АПК І.Мозговий. Попри декларацію рівності всіх форм власності та господарювання, визначення необхідності приватизації, СелПУ стала виразником інтересів перш за все керівників колгоспів та радгоспів, тому негативно ставилася до питання приватизації землі, перетворення її на товар. Для досягнення своєї мети СелПУ в квітні 1992 р. виступила ініціатором створення широкої лівої коаліції “Трудова Україна”, але ця пропозиція не була зреалізована.
Після заборони КПУ переважна більшість її колишніх членів відійшла від комуністичних ідей, частина перейшла до СПУ, більш радикальні партійці об’єдналися в Союз комуністів України. Але з посиленням економічної кризи та поширенням ностальгійних настроїв частина комуністів , що входили до СПУ та СКУ, розпочали кампанію з реабілітації КПУ-КПРС. На кінець 1992 року — початок 1993 року вже активно діяли пункти перереєстрації членів КПУ та збору підписів за відновлення КПУ.
Зрозуміло, що поряд з виникненням лівих політичних партій постало питання про створення молодіжних організацій лівого спрямування. В деяких регіонах комсомольські організації зберегли свою відданість лівим поглядам. Так, на Львівщині протягом усього періоду після проголошення незалежності продовжувала діяти Львівська обласна комсомольська організація (лідери Ю.Фєколкін та А.Черніков). Функціонувала також відроджена в 1992 році Донецька організація ЛКСМУ (В.Савін).
Ще 27 серпня 1992 р. В. Чорновіл підписав розпорядження про припинення діяльності Львівської обласної комсомольської організації. В розпорядженні зазначалося, що таке рішення прийнято “у зв’язку з виявленими фактами причетності Львівської обласної організації ЛКСМУ (МДС) як молодіжної компартійної структури до антидержавного заколоту 19–21 серпня 1991 року”. Однак повноважна комісія облради жодного з цих фактів так і не виявила. Згодом голова Львівського міськвиконкому В.Шпіцер обґрунтовував заборону комсомолу в області тим, що ЛКСМУ (МДС) під час “серпневого заколоту” займала вичікувальну позицію39. Проте це не могло бути юридичним обґрунтуванням. Тому в жовтні 1991 р. на своїй конференції Львівська обласна комсомольська організація (ЛОКО) оголосила себе громадською організацією. За деякий час львівські комсомольці налагодили зв’язок з СПУ. З листопада 1992 р. в м. Боярка діяв оргкомітет з відновлення ЛКСМУ, який перебував під ідеологічним впливом радикальних комуністичних груп.
В листопаді 1992 р. на ІІ з’їзді СПУ було прийнято резолюцію, де підтримувалася ініціатива ЛОКО та Донецької організації ЛКСМУ про проведення відновлювального з’їзду ЛКСМУ. Розпочалася робота зі створення структур на місцях. Слід відзначити, що СМОУ досить прохолодно поставилося до цієї ініціативи. Тому комсомольські організації створювалися, не орієнтуючись у своїй переважній більшості на базу радянського комсомолу.
В 1991 році відбувся розрив між ліворадикалами та загальнодемократичним рухом. До серпневого заколоту 1991 року анархісти та інші ліворадикальні групи перебували в опозиції до офіційної влади. Одні з них вважали її тоталітарною, інші — недостатньо комуністичною. Тому ліворадикальне середовище виступало в одному руслі з демократичним рухом проти комуністичної влади. Можна пригадати спільні заяви КАУ та групи В.Гриньова, участь анархістів у голодуванні студентів тощо. Але в 1991 році відбувся поворот, який призвів до відходу лівих радикалів від демократичних сил та до значної радикалізації анархістського середовища.
Ще восени 1991 року виключені за радикалізм з КАС Є.Бузикошвілі, Д.Костенко і В.Дам’є утворили Ініціативу революційних анархістів (ІРЕАН), що вже вказувало на протиріччя між КАС та радикальними групами, які виступали з революційними вимогами. Проте головним фактором радикалізації “ліваків” стала “справа О.Родіонова та О.Кузнєцова”. Під час мітингу, зорганізованого Демократичним союзом 12 березня 1991 р. в Москві перед будинком КДБ були затримані троє учасників цієї акції — двоє московських анархістів О.Родіонов, О.Кузнєцов та громадянин Угорщини І.Зіхерман. Останній під тиском дав свідчення проти анархістів, після чого виїхав на батьківщину. Суд кілька разів переносився, і лише 10 лютого 1992 р. О.Родіонова та О.Кузнєцова було засуджено на три роки позбавлення волі. Протягом усього часу перебування їх під арештом анархісти Росії та України проводили акції протесту. Лише під тиском громадськості 24 квітня 1992 р. рішенням Московського міського суду О.Родіонов та О.Кузнєцов були звільнені.
Можна сміливо стверджувати, що “справа Родіонова-Кузнєцова” змінила обличчя російського та українського анархізму. По-перше, під час акцій на захист О.Родіонова та О.Кузнєцова всі анархісти остаточно усвідомили себе представниками позасистемної опозиції, а по-друге, анархісти вперше перейшли до тактики самостійної систематичної непокори владі і відкритого спротиву законові. “Справа Родіонова-Кузнєцова” відіграла непропорційно велику роль в радикалізації анархістів головним чином через дії правоохоронців40.
Це стає помітно на прикладі українських анархістів, які
внаслідок занепаду активності Харківської КАУ потрапили під ідеологічний вплив російських анархістів ІРЕАН. Так, в Донецьку діяв осередок Асоціації руху анархістів (І.Король, Т.Носач та ін.), який регулярно спільно з російськими анархістами проводив акції протесту. В Запоріжжі продовжував свою діяльність гурток анархокомуністів (В.Шаман, С.Козуб та ін.). Найпомітнішою спільною українсько-російською акцією анархістів стала кампанія проти звільнення з роботи анархіста О.Дубровського, який організував у листопаді 1992 р. страйк на Дніпропетровському енерговузлі. 23 листопада 1992 р. ІРЕАН та ФРАН організували пікетування посольства України в Москві. Українські анархісти проводили акції протесту по всій країні.
Відносно автономною була група Ю.Анисимова, який у Житомирі видавав бюлетень “Нестор” (існував також Інформаційний центр “Нестор”). В Черкасах діяла група анархомістиків М.Озимова. Цілий ряд анархістських груп в Україні видавав власні бюлетені та інформаційні листки.
Кінець 1992 року був позначений низкою цікавих подій в молодіжному середовищі. По-перше, прокуратура Печерського району Києва викликала на розмову учасників жовтневої студентської акції. Подібні розмови відбулися за дорученням Печерської прокуратури у відповідних інстанціях інших областей. Справа не дійшла до свого логічного завершення, оскільки попри кризу СУС залишалася досить дієвою структурою.
Це проілюстрували акції в Луганську та Одесі. Так, студенти музичного та педагогічного факультетів Луганського педагогічного інституту в грудні 1992 р. оголосили передстрайковий стан через невиплату у повному обсязі стипендій. Страйком погрожував почати страйк навіть в умовах екзаменаційної сесії. З 26 грудня 1992 р. на Одещині були скасовані пільги для проїзду студентів у автобусах міжміського сполучення. Представник СУС “Вільна хвиля” К.Дудник подав представникові Президента петицію протесту студентів. З цього приводу відбулася телефонна розмова між прем’єром Л.Кучмою та керівництвом Одеської області. Прем’єр пообіцяв віднайти кошти для студентів41.
26 грудня 1992 р. у Львові відбулася звітно-виборча конференція Львівського Студентського братства. Конференцію привітав телеграмою віце-прем’єр В.Пинзеник. На конференції було прийнято ряд змін до Статуту організації. Відповідно до чинного законодавства Студентське братство відтепер стало громадською організацією, хоча в Декларації про цілі і принципи діяльності було зазначено, що “братчики” і надалі братимуть активну участь у політиці. В Декларації окреслювалися головні напрямки діяльності братства.
Також було прийнято резолюції “Про ядерний статус України” (в ній “братчики” виступали проти одностороннього ядерного роззброєння України), “Про політичну ситуацію на Україні” (де ставилася вимога заборонити діяльність антиукраїнських організацій). В третій резолюції “братчики” висловлювали своє занепокоєння демографічною ситуацією в Україні.
Головою Студентського братства на повторний строк було обрано О.Тягнибока, а О.Васильціва — головою правління.
Як зазначали оглядачі СУС-інформу А.Білоус та В.Скоропад, Студентське братство успішно подолало кризову ситуацію в організації. Після фактичного провалу фестивалю “Вивих-92” (який зорганізовувався львівським Клубом творчої молоді) “братчики” були вимушені реабілітовуватися перед студентською громадою. Конференція продемонструвала, що перехідний період від масової студентської організації до громадського об’єднання Студентське братство подолало42.
Проблема пристосування молодіжних організацій до нових соціально-економічних та політичних умов торкалася на той час більшості молодіжних структур. Здатність віднайти власну нішу в молодіжному середовищі і визначала подальшу долю організації.
Ваши отклики
Назад на Главную страницу
|
