Частина третя

В.Кулик, Т.Голобуцька, О.Голобуцький

Зародження, формування та становлення сучасного організованого молодіжного руху в Україні
1. Витоки сучасної організованої молодіжної ініціативи в Україні.
Доперебудовний період
Тривалий час в СРСР існувала однопартійна система в умовах тоталітарного режиму. Комуністична партія Радянського Союзу фактично підмінила собою всі державні органи влади і встановила тотальний контроль над усіма сферами суспільного та особистого життя громадян. Цей контроль здійснювався як політично-ідеологічними засобами, так і безпосереднім терором.
Заради справедливості слід відзначити, що за відсутності політичної конкуренції КПРС на початковому етапі свого правління домагалася значних зрушень в економіці та соціальній сфері. Так, завдяки оперативній мобілізації виробничих і людських ресурсів Радянський Союз спромігся одержати перемогу в війні і швидко відродити зруйноване господарство. Також в результаті екстенсивної економічної політики СРСР в 70–80 рр. спостерігалося економічне зростання. Проте негативні наслідки такої економічної політики не забарилися. З одного боку, відбувалася посилена переорієнтація з професійно-трудової на соціально-побутову сферу діяльності особистості, а з іншої — продовжувалося падіння престижу та привабливості практично всіх видів праці. Відбувалася стрімка соціальна диференціація, з’являлися значні елітарні групи у всіх сферах життя суспільства та у всіх регіонах. Все це призвело до збільшення соціальної напруги та росту злочинності, а також апатії та критицизму.
Поступово вичерпувалися природні ресурси. Знову звернутися до сталінської практики суспільної мобілізації було вже неможливо. Французький політолог Ж.Бодуен називає це критичною крапкою “ери прагматичних компромісів”. Спочатку відбувається внутрішній компроміс: бюрократія звільняється від культу. Цей компроміс обумовлений рефлексом колективного самозахисту радянської бюрократії з метою зміцнити свою владу. Наступним компромісом є компроміс між бюрократичним класом і народом: безумовна мобілізація народу стає неможливою, допустимим явищем стає дрібний саботаж.
“Брежнєвізм, — як стверджував Ж.Бодуен, — підносить на вершину нову соціальну угоду: правлячий клас погоджується з загниванням соціальної основи суспільства в обмін на свою матеріальну забезпеченість, він зберігає свій вплив у державі, але більше не вимагає активної вірності від своїх “підлеглих”1. Таким чином, номенклатура КПРС вихолостила саму ідею комунізму. Цінності, які раніше приймалися як аксіома, в цей період почали активно втрачати свій зміст, перетворюючись на декларативні шаблони. Виник ціннісний вакуум, який почали заповнювати різного роду ерзацами західних духовних орієнтирів.
Особливо гостро переживала цю ситуацію молодь. Вона все менше тяглася до роботи, бо продуктивність праці була низькою, а умови роботи шкідливими для здоров’я. Непривабливість професійно-трудової діяльності поглиблювалася також характерними для неї застарілими виробничими відносинами, котрі практично не залишали можливості для виявлення та врахування інтересів особистості в трудових колективах. “Споживацьке ставлення до молоді (це, вже не кажучи по афганську війну, використання її в найбільш складних, соціально непривабливих та низькооплачуваних сферах трудової діяльності), відсутність свободи вибору, ігнорування її корінних інтересів, з одного боку, а з іншого — вимога безумовного дотримання молоддю стереотипів та норм, які історично склалися, нетерпимість до вияву будь-якої самодіяльності на фоні фальшивих гасел та високих слів — все це поглибило протиріччя у взаємовідносинах поколінь”2. Соціологи вважають, що внаслідок існування в СРСР тотальної залежності молодого покоління від старших, яка в свою чергу призвела до зниження соціальної активності та зростання соціального невдоволення в молодіжному середовищі, в другій половині 70-х — середині 80-х рр. сформувалися дві протилежні тенденції: непідготовленість до праці в нових економічних умовах та орієнтація на високі стандарти споживання, які не забезпечені економічною самостійністю.
В результаті маємо світоглядні протиріччя. Соціально-утриманські настрої були досить поширеними в цей період.
Значний вплив на зростання невдоволення в молодіжному середовищі мала криза в системі освіти та виховання. Концепції освіти та виховання в радянській період формувалися на основі перебільшення ідеологічного фактора в житті суспільства. “В практиці роботи конкретних установ, що мають за мету опікуватися проблемами молоді, — вважає політолог К.Астахова, — подібні уявлення реалізовувалися у вигляді “вишколення” молодих людей згідно з певними ідеологічними тезами, без врахування їх відповідності реальному життєвому досвіду. При цьому виховний ефект вважався досягнутим, якщо об’єкт виховання демонстративно погоджувався з пропонованими ідеями і був готовий їх повторити”3.
Деформація в ідеологічних процесах до 80-х рр. зайшла так далеко, що вихователі були вимушені не помічати, що ця підтримка є здебільшого награною, а повторення зазубрених ідеологічних постулатів — ритуальним. І поряд з цим відбувався “процес все більшого відчуження молоді від цих ритуальних форм соціальної активності”4.
Організаційна та самодіяльна молодіжна ініціатива була повністю підпорядкована структурам Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді та Піонерській організації ім. Леніна. Партія розглядала комсомол як “масову безпартійну організацію, що є підрозділом КПРС, об’єднує у своїх лавах широкі верстви передової, політично грамотної трудящої молоді міста і села. ВЛКСМ має допомагати Комуністичній партії у справі виховання молоді і дітей в дусі комунізму. Співчуваючи програмі КПРС, ВЛКСМ допомагає партії і радянському урядові у виконанні великого історичного завдання — будівництва комуністичного суспільства”. Таким чином, молодіжний рух у всіх його виявах мав слугувати засобом виховання нових членів партії. Звідси логічним є твердження, що будь-яка молодіжна ініціатива, яка виходить за рамки офіційної ідеології, недопустима. Тому протягом довгого часу молодіжну самодіяльність намагалися регламентувати, вдаючись навіть до репресивних засобів.
Одначе на початку 80-х рр. ХХ століття негативні тенденції в молодіжному середовищі стали очевидними. Ця проблема виявилася не локальним інцидентом, а стійкою тенденцією, притаманною молодіжному середовищу всієї країни. Ідеологічний вакуум, фальшивість цінностей, обмеженість у виборі способів відпочинку, відсутність свободи вибору, диктат старшого покоління — все це призвело до утворення “молодіжної субкультури”, яка до середини 80-х рр. набула яскраво виражених деструктивних форм.
Таким чином, одним з витоків сучасного організованого молодіжного руху є саме неформальний рух, який виник в Україні як частині СРСР ще до початку “перебудови”. Неформальний молодіжний рух від початку носив характер протесту, і цей протест став визначальним для всього молодіжного руху в Україні загалом.
Ще наприкінці 70-х рр. в молодіжному середовищі (передовсім серед підлітків) починають виникати самодіяльні стійкі угруповання. Це були молодіжні підліткові утворення корпоративного самодіяльного типу, які створювалися за територіальними ознаками. Причини створення територіальних молодіжних угруповань полягають в самій структурі суспільства. Це комплекс факторів, який включає в себе соціальні, демографічні та ін. елементи.
Молодь, не відчуваючи приналежності до певної ієрархізованої спільності, яка характеризується певною емоційно-діловою згуртованістю, оцінювала школу, комсомол та піонерію як засоби пригнічення, а не як можливість для самоствердження та самореалізації. Відповідно в територіальних угрупованнях молодь знайшла таку спільність. Вакуум було заповнено. Однак молодіжна самодіяльність не обмежувалася територіальними угрупованнями, поведінка яких мала демонстративно асоціальний характер. Хоча це був дійсно стихійний протест молоді проти системи з її фальшивими цінностями та бюрократичною ритуальністю, соціальний потенціал та зовнішня привабливість цього протесту досить швидко вичерпали себе.
З середини 80-х рр. значної популярності серед молоді набули стійкі молодіжні самодіяльні угруповання, які виникали на основі певних музичних пристрастей. Так, в цей період виникли різноманітні групи прихильників “металевого” року, панк-року, рок-н-ролу тощо. Це були групи прихильників як однієї конкретної популярної музичної групи, так і музичного напрямку загалом. З часом музичні пристрасті учасників таких угруповань доповнювалися певними ціннісними орієнтаціями. Здебільшого погляди членів угруповань “металістів”, “панків”, “рокабілі” та інших являли собою суміш постулатів різних світоглядних концепцій, вульгаризованих та пристосованих до розуміння пересічного міського підлітка. Відмінною рисою цієї течії в молодіжному середовищі є те, що ці субкультури транс-територіальні.
Молодіжні угруповання, створені на базі музичних пристрастей, деякий час мали регіональну, соціальну та структурну специфіку. Зовнішні ознаки приналежності до угруповань різнилися відповідно до місця проживання, однак до 1987 року атрибутика подібних груп перемішується.
В молодіжному середовищі існували також неприв’язані до музики та певної території угруповання. Скажімо, “рокери” (“байкери”, мотолюбителі), фанати певних футбольних клубів, бритоголові не мали подібної прив’язки. Проте всі подібні течії мали одну спільну характерну рису — усування із молодіжного спілкування предметності і заміна її “видовищністю” форми дозвілля, яка стала виконувати в молодіжному середовищі функцію самоствердження. Зовнішня атрибутика та демонстративна асоціальна поведінка, протиставлення себе дорослому поколінню — ось головна специфіка цього молодіжного середовища.
На якісно вищому рівні розвитку перебувала молодіжна субкультура “гіппі”. Гіппі (“Система”) були продовженням “молодіжної революції” 60-х рр. Поява гіппі в СРСР припадає на початок 70-х рр. ХХ століття. Вперше довговолосі молоді люди, які визначили себе як “гіппі”, з’явилися в СРСР у Ленінграді та Москві. Переважно це були студенти престижних вузів, діти забезпечених батьків, які мали можливість отримувати із Заходу певну літературу, музичні записи тощо. Саме в інтелігентському середовищі зародився цей рух. З Ленінграда гіппі потрапили до Москви, звідти до Києва та поширився по усій країні. Спочатку тусовки гіппі мали свій окремий сленг, символіку, ідеологічні особливості тощо. Проте до середини 80-х “Система” настільки інтегрувалася в молодіжне середовище, що територіальні ознаки стерлися.
Гіппі проповідують пасивний спротив державі як механізму придушення особистості та абсолютну свободу особи, право на повну самореалізацію. Ця молодіжна субкультура не була такою агресивною як “металісти”, “панки” чи територіальні молодіжні угруповання, однак не менш небезпечними для офіційної влади. Гіппі були прихильниками гандійського принципу: не відповідати на зло насильством, а пасивно протестувати проти цього зла. У гіппі цей принцип доповнився тезою про необхідність виходу поза державу. Тобто якомога менше з нею стикатися. Відповідно робота, навчання, служба в армії, голосування на виборах тощо для гіппі недопустимі.
Гіппі виникли як вияв більш усвідомленої потреби молодого покоління чинити спротив радянській системі. Якщо територіальні молодіжні угруповання, молодіжні музичні субкультури та епатажні угруповання є відображенням стихійного протестного руху молоді, то рух гіппі — це усвідомлений протест проти держави. Крім того, гіппі об’єднували в своїх рядах вихідців з середовища інтелігенції. В той же час територіальні молодіжні угруповання, музичні субкультури та епатажні групи складалися переважно з підлітків та молодих людей — вихідців з робітничого середовища. Довгий час середній вік гіппі був відчутно вищий, ніж представників інших молодіжних субкультур.
Частина молоді усвідомлювала, що рух гіппі, незважаючи на те, що він більш прогресивний порівняно з “металістами”, “панками” чи “люберами”, все ж не вичерпує всього протесту молодого покоління. В молодіжному середовищі почалися пошуки організаційного оформлення своєї ініціативи.
Тенденція до епатажного протесту та намагання самоствердитися, відкидаючи цінності суспільства, призвела до виникнення екстремістських напрямків молодіжної самодіяльності. Так, в 1983–1985 рр. з’явилися та поширилися в масштабах всього СРСР молодіжні угруповання, які сповідували нацистські ідеї.
В той же час епатажний молодіжний протест викликав спротив в частини молоді. Виник рух т.зв. “розправно-самосудних” угруповань. Переважно до них входили вихідці з робітничих сімей, які силовими методами вели боротьбу з різними відхиленнями від ідеалів соціалізму (в їх трактуванні цих ідеалів). Об’єктами їх “фізичного впливу” були представники заможної “золотої молоді” (діти парт- та госпноменклатури), гіппі, панки, нацисти, металісти тощо.
Слід зазначити, що рух “люберів” (м. Люберці) виник значно пізніше. Проте саме “любери” стали символом протистояння між двома протестними і в той же час протилежними напрямками молодіжної активності. З одного боку, епатажний молодіжний протест проти системи, з іншого, протест проти вихолощення цінностей комунізму та несприйняття нових цінностей.
Поступово молодіжні музичні та епатажні субкультури і розправно-самосудні угруповання все тісніше інтегрувалися в напівкримінальне середовище. Протест набув збочених форм і переріс в банальні алкоголізм, наркоманію, токсикоманію та іманентний цим явищам кримінал.
Поряд з цими напрямками в молодіжному середовищі існували групи суспільно-політично активної молоді. Передусім ці молоді люди захоплювалися ідеями дисидентських груп середини 70-х рр. Найбільше їх було серед студентів гуманітарних факультетів. “Самвидав” знаходив своїх прихильників серед молоді. Однак репресії, яких зазнали члени Української гельсінкської групи стали застереженням для молодого покоління. Відкрито ставати проти системи молодь не мала змоги. Проте в молодіжному середовищі існували групи, які популяризували твори дисидентів та проповідували ідеї демократизації та політичного плюралізму. Хоча їх вплив був набагато меншим порівняно з різноманітними молодіжними субкультурами.
Досить цікавим напрямком неформальної молодіжної ініціативи в молодіжному середовищі другої половини 70-х — початку 80-х рр. є “комунарський рух”. Це неформальний педагогічний рух, заснований на експериментальних методиках, розроблених в 1957 році доцентом Ленінградського інституту педагогіки і психології ім. О. Герцена І. Івановим і впроваджених в практику спочатку в Ленінграді Ф.Шапіро (в 60-х рр. поширився на увесь СРСР). В Україні центрами комунарського руху були Київ, Харків, Одеса та Донецьк. Рух виховав декілька поколінь педагогів-ентузіастів і охоплював у час свого розквіту (середина 60-х) десятки тисяч школярів та підлітків. Пропагандистом комунарських ідей був відомий письменник і педагог Симон Соловейчик (1930–1996). В плані методології комунарський рух об’єднував елементи руху скаутів, педагогіки творчості, групової психотерапії та розвиваючої гри. В ідеологічному плані комунарський рух відстоював ідеї “раннього Маркса” та романтичного революціонізму і екзистенційного гуманізму. В 1969 році влада зрозуміла негатив, який потенційно несе в собі комунарський рух, тому комунарські школи-лабораторії були закриті в наказовому порядку. Однак комунарський рух не припинив свого існування. Протягом 70–80-х рр. існували самодіяльні педагогічні групи (з числа педагогів-ентузіастів, студентів педагогічних вузів та школярів), які продовжували підтримувати між собою активні горизонтальні зв’язки5.
В молодшому поколінні комунарського руху протягом
70-х — на початку 80-х рр. виникали напівлегальні групи, які декларували відданість ідеям романтичного революціонізму. Так, в березні 1977 року виникла група “Комбриг” (О.Мариничева, В.Хілтунен, О.Морозов, А.Фурман та ін.). Через “Комсомольскую правду” (в статтях О.Мариничевої, В.Хілтунена, О.Морозова і частково С.Соловейчика) “Комбриг” пропагував ідеї романтичного революціонізму. По суті, “Комбриг” був центром ліворадикальної опозиції в СРСР, який намагався революціонізувати молодіжне середовище. Власне, в молодіжному середовищі під впливом “Комбрига” та комунарського руху протягом 70-х — 80-х рр. виникло понад десяток різних ліворадикальних молодіжних груп (Група продовженого дня, Клуб “Антарес”, “Молодь за комунізм” тощо).
Особливо слід відмітити діяльність “Інтербригади імені Ернесто Че Гевари”. “Інтербригада” була створена в 1984 році в Москві по типу існуючих офіційних інтерклубів групою радянських студентів і школярів та кількома латиноамериканськими студентами лівих поглядів, які в той час навчалися в СРСР. “Інтербригада” не приховувала своєї орієнтації на ідеї “нових лівих” та активно популяризувала самвидавчі переклади ідеологічних праць лідерів партизанських рухів Латинської Америки. Автори дослідження “Ліві в Росії: від поміркованих до екстремістів” стверджують, що деякі члени цієї організації пізніше стали партизанами “Сендеро Луміносо” та Революційного руху ім. Тупака Амару (МРТА) в Перу6.
“Інтербригади” налагодили тісні контакти з Кубинським посольством і з часом монополізували процес студентського обміну між Кубою та СРСР (деякий час і з Нікарагуа). Це дало можливість поширити свою діяльність на увесь СРСР. В Україні найактивнішими були групи в Києві, Харкові та Дніпропетровську.
Загалом слід відмітити, що ліворадикальні об’єднання, які існували в молодіжному середовищі, відображали поширену на той час тенденцію ревізувати комуністичну ідеологію з метою гуманізувати її, а, з іншого боку, радикалізувати. Молодіжна ініціатива була спрямована на наповнення вихолощених офіційних цінностей реальним змістом. Тому немає нічого дивного в тому, що частина молоді бачила вихід у поверненні до романтики громадянської війни та революціонізмі “нових лівих”.
Таким чином, молодіжне середовище в УРСР, як і СРСР, було неструктурованим і являло собою багаторівневий комплекс різних течій та напрямків молодіжної ініціативи. Якщо спробувати дати визначення цьому періоду зародження молодіжного руху в Україні, то можна зазначити, що молодіжна ініціатива кінця 70-х — початку 80-х рр. вирізняється прогресуючою тенденцією до поглиблення протиріччя між офіційною організованою молодіжною ініціативою (ЛКСМУ) та молодіжною самодіяльністю. На середину 80-х рр. комсомол не мав значного впливу на молодь і не користувався авторитетом в молодіжному середовищі. Більшість активної молоді в силу тих чи інших причин була задіяна в протестаційних рухах. Між офіційною молодіжною політикою та реальними проблемами молодого покоління лежала прірва, яку не можна було знищити шляхом компромісів. Старше покоління все менше могло контролювати процес формування цінностей молоді. В молодіжному середовищі були наявні активні агресивні молодіжні субкультури, які тяжіли до перетворення в контркультуру. У свою чергу в цих молодіжних субкультурах можна виділити кілька рівнів організації. Так, до найнижчого рівня молодіжної самодіяльності належать територіальні угруповання; другий рівень — це музичні субкультури, фанати, інші епатажні групи; третій рівень — субкультура гіппі; четвертий рівень — групи молоді, які претендують на роль протоорганізацій.
Своєрідний підйом молодіжної неформальної активності відбувся в 1982 році, а пізніше (1983–1985 рр.) почався прогресуючий занепад всього спектру напрямків молодіжної самодіяльності, що виникла в другій половині 70-х рр. Зрозуміло, що фаза занепаду не була всезагальною, багато напрямків навпаки почали виявляти свою активність. Саме в цей період почали виділятися характерні риси нацистських груп, які виникали на різних рівнях організації молодіжного неформалітету.
В даний період набули поширення напівкримінальні молодіжні угруповання, які виступали в ролі “блюстителей социалистической морали”.
Відмінною рисою другої хвилі розвитку неформальної молодіжної ініціативи в “доперебудовчий” період (початок 80-х рр.) є тенденція до інтеграції контркультурних, епатажно-протестних груп “класичного неформалітету” в певне єдине молодіжне “неформальне” середовище, яке зберігає головні елементи окремішності субкультур.
Слід також зазначити, що в молодіжному середовищі у другій половині 80-х рр. виникли всі необхідні умови для розвитку широкого організованого молодіжного руху. В молодіжному середовищі вже існувала потреба в організаційному оформленні, існували інтереси, які потребували нових форм діяльності. Реалізація цих інтересів жодною мірою не могла відбутися без демократизації та відкритості суспільства.
Країна потребувала якісних змін. Консервування існуючого стану речей не влаштовувало значну частину владної еліти. В той же час у середині 80-х рр. економічні проблеми в СРСР стали ще відчутнішими. В середовищі керівництва партії та країни набула поширення ідея трансформації режиму в більш мобільну систему. Таким чином, програма “перебудови”, запропонована М.Горбачовим, являла собою об’єктивну потребу радянського суспільства. Реформації потребувала як владна еліта, яка намагалася легітимізувати своє становище, так і населення країни.
2. Виникнення сучасного організованого молодіжного руху в Україні. Період “перебудови”
Процеси реформування та демократизації в СРСР розпочалися після обрання на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова. Саме він на квітневому Пленумі ЦК КПРС в 1985 році проголосив початок політики “гласності” та “перебудови”.
Якщо спробувати періодизувати “перебудову”, то можна виділити декілька її стадій. Перша стадія була пов’язана із поверненням так званого “андропівського курсу”, який був практично звернений після приходу до влади у лютому 1984 року К.Черненка. Ця стадія розпочалася з квітневого Пленуму ЦК КПРС 1985 року. Для неї були характерні спроби різкого прискорення економічного розвитку країни за допомогою волюнтаристських та популістських рішень (“антиалкогольна кампанія” і т. ін.). Проте, незважаючи на всі очікування партійно-державного апарату, відчутних економічних змін не відбулося. Так, в заяві народних депутатів СРСР — членів Міжрегіональної групи “Про перебудову сьогодні і в найближчому майбутньому”, проголошеній на ІІ З’їзді народних депутатів СРСР, перший етап “перебудови було названо “новою відлигою”1. Наступна стадія перебудови безпосередньо пов’язана із січневим Пленумом ЦК КПРС 1987 року, де було прийняте рішення: взяти курс на демократизацію суспільства в цілому і, зокрема, внутрішньопартійного життя (“Про перебудову та кадрову політику”). Саме в цей період М. Горбачов виступає з масштабним проектом поступового переходу влади партійних структур КПРС до влади представників КПРС через систему Рад. Набирає силу рух за економічну самостійність радянських республік та регіональний госпрозрахунок. Вже на цій стадії в суспільстві з’являються лідери та політичні сили, які заявляють про відмінну від курсу Горбачова політичну орієнтацію (виступ Б. Єльцина на жовтневому Пленумі ЦК КПРС 1987 р., принципова більшовицька позиція Н.Андрєєвої, прибалтійські Народні фронти та ін).
“Перебудовчі процеси” до середини 1987 року досить слабо відчувалися на Україні, незважаючи на те, що керівництво КПУ неодноразово підтримало курс М.Горбачова. Економічно Україна була забезпечена порівняно з деякими регіонами СРСР набагато краще. Тому населення УРСР, у якого рівень матеріального добробуту був достатньо високий, довгий час не зверталося до громадсько-політичної активності.
Крім того, як вважають деякі історики, затримання перебудовчих процесів на Україні сприяла партійна номенклатура КПУ, яку очолював В.Щербицький. Так, О.Гарань стверджує, що консерватизм української партійної номенклатури був у кілька разів вищим, ніж загальносоюзної2.
Значний вплив на українське суспільство мала Чорнобильська катастрофа 1986 року, коли спільна біда об’єднала народ в єдиний організм. Неефективність дій влади, замовчування наслідків трагедії, відсутність роз’яснювальної роботи серед населення — все це викликало незадоволення в більшості громадян.
На кінець 1986 року по Україні починають виникати екологічні групи та клуби. Набуває поширення екологічна тематика, яка поступово доповнюється національними мотивами. На початку це були групи однодумців (від 3 до 10 осіб), які в рамках відкритого обговорення нової політики “гласності” та “перебудови” регулярно зустрічаються та дискутують навколо тих чи інших актуальних питань.
У Москві восени 1986 року за підтримки газети “Комсомольская правда” було створено Клуб соціальних ініціатив. По суті, це було перше неформальне політизоване об’єднання, яке зібрало в одне коло найбільш активних та авторитетних московських інтелектуалів. Вплив цього клубу на всесоюзному рівні відбувався через регулярні круглі столи, на яких обговорювалися як соціальні, так і політичні проблеми.
“Перебудова” знайшла широку підтримку серед населення СРСР та окремих республік. Після січневого Пленуму ЦК КПРС 1987 року, коли було проголошено курс на внутрішньопартійну демократизацію, широко розповсюдилася практика дискусійних клубів (особливо серед молоді). Вже наприкінці весни — на початку літа 1987 року масово поширилися дискусійні клуби, які обговорювали процес підготовки до ХХ з’їзду ВЛКСМ.
Раніше неформальні молодіжні групи не намагалися контактувати з комсомолом. Проте процес демократизації в суспільстві досягнув того рівня, який дав можливість не лише пасивно протестувати, але й відкрито протиставляти себе офіційній молодіжній організації.
Саме в 1986–1987 рр. розпочався процес зближення неформального молодіжного руху та офіціозної ВЛКСМ. Спочатку комсомольські функціонери відкидали саму наявність неформалітету в молодіжному середовищі. Так, на одному з Пленумів ЦК ВЛКСМ на початку 1987 року перший секретар ЦК В.Мироненко стверджував: “Ніякої альтернативи чи конкуренції
об’єднання молоді за інтересами не складають ніде, крім запаленої уяви людей, які це стверджують”3. Проте у 1987 році лише в Україні налічувалося 1119 дискусійних клубів4. Рух набирав все сильніших обертів і залучав до себе значну кількість активної молоді. На кінець 1987 року вплив неформальних об’єднань та дискусійних клубів стає очевидним навіть для керівництва ВЛКСМ. Значною мірою покращенню ставлення комсомолу до “неформалів” сприяли молодіжні соціалістичні клуби. Це були клуби, які репрезентували ліву опозицію комсомолу.
Переважно ці клуби складалися з молодих людей з лівою політичною орієнтацією (“нові ліві”, “троцькісти”, “бухаринці”, анархісти тощо). Більшість з них апелювала до теоретичної спадщини керівників Жовтневої революції. Вони шукали причини проблем радянського суспільства в творах репресованих більшовиків і вказували на “сталінський ухил”
в бік бюрократизації держапарату, який, на їх думку, і є першопричиною всіх наявних в СРСР економічних та політичних проблем.
В серпні 1987 року відомі активісти ліворадикального руху в СРСР Б. Кагарлицький, А. Ісаєв та О. Шубін створюють всесоюзну Федерацію соціалістичних громадських клубів. До цієї федерації приєдналося чимало лівоорієнтованих молодіжних груп. Пізніше були утворені Всесоюзний суспільно-політичний клуб та об’єднання “Демократична перебудова”.
В Україні цей рух був представлений цілим рядом молодіжних об’єднань. Так, восени 1987 року в Києві відбулося спільне засідання представників соціалістичних клубів, які репрезентували клуби: “Данко”, “Перебудова”, “Комуна”, “Червона гвоздика” та українська філія Всесоюзного суспільно-політичного клубу. В Харкові діяли аналогічні за своєю специфікою клуби “Шанс” та “Квітень”5.
Слід відзначити, що ці клуби та об’єднання сповідували соціалістичну ідеологію і не виступали з надмірно опозиційними заявами стосовно ВЛКСМ. Більше того, значна частина активістів цих клубів пішла пропагувати свої погляди в низові структури комсомолу. Власне, комсомол теж змінювався і демократизувався.
У 1986 році на XVІІ з’їзді КПРС було задекларовано, що “Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді — самодіяльна громадсько-політична організація молоді, активний помічник і резерв партії. Комсомол допомагає партії виховувати молодь у дусі комунізму, залучати її у практику будівництва нового суспільства, в управління державними і суспільними справами, формувати покоління всебічно розвинутих людей, готових до праці і захисту радянської Батьківщини”6. Це означало, що комсомол мусить опікуватися молодіжною самодіяльністю. Відповідно слід змінювати підходи та напрямки роботи з молодіжним середовищем.
В той же час інтегроване молодіжне неформальне середовище інтенсивно політизувалося. Наприклад, К.Астахова стверджує: “Спостерігається відчутне “дорослішання” молодіжного середовища та активний розвиток соціальної та політичної самодіяльності”7. Політична дискусія стає визначальною рисою розвитку молодіжного середовища на цьому етапі. Масово виникають групи молоді, які проводять історично-культурницьку, просвітницьку, екологічну та мистецьку діяльність.
Проте тиск з боку органів влади на неформальний молодіжний рух все ще зберігався. Так, влітку 1986 р. були виключені з філологічного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка п’ять першокурсників за спробу видання рукописного літературного журналу “Локіс”. Літературну самодіяльність студентів було оцінено як ідеологічну диверсію. Однак з часом влада ставала толерантнішою до молодіжної самодіяльності.
Восени 1986 року у Львові при міськкомі ЛКСМУ було створено громадську приймальню, яка розглядала пропозиції молодих активістів щодо утворення клубів за інтересами. На той час центром львівського неформалітету були клуб Спілки письменників та “тусовка” кафе “Юність”. Саме в цьому середовищі зародилася ідея культурницької молодіжної акції.
Імпульсом стала стаття в газеті “Ленінська молодь” 27 січня 1987 року, в якій пролунало звернення до молоді міста створювати групи відновлення історичних пам’ятників. Вже в лютому перші ентузіасти з колективу гідів-перекладачів БММТ “Супутник”, поліграфічного технікуму, аптекоуправління та середньої школи №90 працювали над відновленням деяких архітектурних пам’яток.
25 червня 1987 р. завідувач відділом міськкому ЛКСМУ О.Шейка звернувся зі сторінок “Ленінської молоді” до молодих львів’ян із закликом відзначити День радянської молоді працею по відновленню пам’яток міста. З цього часу і починається регулярна добровільна акція львівської молоді по відновленню Личаківського кладовища. До Клубу молодих вчених, які перші приступили до роботи, приєднувалися групи студентів, молодих робітників, службовців та ін.
У своїй роботі активісти знайшли підтримку в особі відповідального секретаря Львівського міського відділення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Л.Безпалько. Вже за перший місяць робіт було відновлено близько 80 об’єктів, серед яких надгробки на могилах страйкарів 1902 р., членів “Народної гвардії ім. І.Франка”, архітекторів З.Горголевського, Ю.Захаревича, художниці О.Кульчицької, історика А.Петрушевича, поета С.Гощинського, загалом біля 300 надгробків.
Діяльність добровольців була помічена в місцевій, київській та загальносоюзній пресі. У вересні 1987 р. був написаний колективний лист на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР, обкому КПУ та редакцій ряду провідних газет з вимогою надати Личаківському кладовищу статус історико-культурного заповідника. Влада була вимушена погодитися з вимогою ентузіастів.
Під час проведення робіт по відбудові Личаківського меморіалу активісти згуртувалися, знайшлося кілька спільних точок зору з тих чи інших політичних та громадських проблем. Тому постало питання про організаційне оформлення цієї молодіжної громадської ініціативи.
Один з учасників тих подій Т.Стецьків згадував: “Лише тоді прийшло усвідомлення, що почати треба з конкретної практичної роботи і від неї йти до загального. Так народилися “суботники” на Високому замку, а в травні 1987-го — Личаків. Тоді, йдучи відновлювати унікальні пам’ятки історії та культури, ніхто ще не знав і не міг знати тих великих наслідків справді величного почину. Ми просто йшли … Але саме з тієї першої спільної роботи, що згуртувала майбутнє ядро Товариства Лева, і почалося те джерело, яке зараз б’є повноводною рікою громадського руху”8.
19 жовтня 1987 р. в актовому залі Львівського лісотехнічного інституту відбулися установчі збори Клубу шанувальників історії та культури Товариство Лева. На зборах були присутні представники Товариства охорони пам’яток історії та культури, Львівське відділення Фонду культури, міськкому комсомолу та Об’єднання молодіжних клубів. З привітальною промовою виступив відомий львівський поет Р.Братунь.
Головне завдання товариства було плекати і поширювати національну самосвідомость, зберігати культурні та історичні пам’ятки, плекати й поширювати українську мову, розвивати та зберігати український фольклор тощо. Першим керівником товариства став завідуючий відділу міському ЛКСМУ О.Шейка. Зрозуміло, що влада сприяла діяльності організації і навіть надавала посильну допомогу.
Першою акцією Товариства Лева стало продовження впорядкування Личаківського кладовища. Згодом було проведено акцію по благоустрою парку Високий замок, в якій взяли участь кілька тисяч осіб. При товаристві розпочав роботу відомий театральний гурт “Не журись”. Значне пропагандистське значення мала робота гурту “Вертеп”, яка відновлювала народні традиції святкування Різдва. В структурі товариства діяли історична та екологічна секції. Саме за ініціативи товариства було розгорнуто широку діяльність по відновленню гончарного мистецтва Гавареччини. У листопаді-грудні 1987 року у Львові товариство провело кілька доброчинних концертів, а на зібрані гроші організувало виставку робіт майстрів-гончарів Гавареччини “Щоб не спинився круг гончарний …” Виставку відвідало понад 9 тисяч осіб. Ця акція повернула з небуття не лише гончарське мистецтво Гавареччини, але й стало значним популяризатором гончарства загалом. “Чорна” кераміка стала модною в містах Західної України.
З 1988 року розпочала свою діяльність екологічна секція товариства. Головними напрямками роботи було вибрано: екологічно-просвітницьку роботу, лекції, семінари; акції пасивного протесту (збір підписів, надсилання листів та звернень); акції активного протесту (мітинги, пікети, демонстрації); практична екологічна робота. Однією з перших акцій секції стала кампанія збору підписів під зверненням проти будівництва ТЕЦ-2 на вугіллі. Першою публічною акцією стала демонстрація за закриття руху приватного автотранспорту в центральній частині міста. В квітні 1988 року силами екологічної секції товариства було організовано “Зелену толоку” на Високому замку.
Особливо слід відмітити екологічну експедицію “Дністер-88”. Акція проходила протягом 100 днів по всьому руслі Дністра. Експедиція була комплексна. Крім екологів, у ній брали участь історики, етнографи, соціологи. На початку 1989 року по матеріалам експедиції було проведено науково-практичну конференцію “Екологічні проблеми басейну Дністра та роль громадськості у їх вирішенні”. До певного часу діяльність Товариства Лева толерувалася владою. Однак з часом більшість акцій товариства починають набирати політичного забарвлення.
Відверто політизованим був створений влітку (зареєстрований — восени) 1987 року Український культурологічний клуб. Серед його засновників слід відмітити С.Набоку, О.Шевченка, О.Матусевич, К.Зелінську, Л.Мілявського та інших. Слід зазначити, що до цього політизованого, майже дисидентського середовища приєдналася група представників молодіжного неформалітету. Зокрема, як згадує активіст УКК І.Альтер, неформалів приваблювала ідея політичного протесту проти радянської системи.
Однією з перших масштабних акцій УКК була організація захисту Київської Братської Школи та Києво-Могилянської Академії. 4 жовтня 1987 р. на адресу Міністерства культури УРСР, Київської міськради та Міністерства оборони УРСР активісти УКК надіслали листа протесту проти будівництва на території Києво-Могилянської Академії їдалень Військово-політичного училища.
Наступною акцією Клубу стало вшанування пам’яті В.Стуса, яке привернуло увагу широкої громадськості до проблеми свободи слова в СРСР. Значною популярністю користувалися дискусійні вечори, які збирали велику кількість молоді та студентства. Критична кампанія в пресі, влаштована владою, лише додала авторитетності УКК та притягла до національних організацій значну частину свідомої молоді.
Наприкінці 1987 року починається процес політизації студентського середовища. Акції Українського культурологічного клубу мали значний вплив на національно свідоме студентство, що потім виявилося в діяльності молодіжних організацій.
Економічні прорахунки та збої в народному господарстві, обумовлені наявністю командно-адміністративної практики управління господарством, несприйняттям частиною господарників нових економічних ідей, низьким рівнем економічної культури і т. ін., призвели в другій половині 1988 року до значного зниження матеріального добробуту. Фактично перебудова в СРСР виявлялася найбільше в гласності. Можна було вільно висловлювати свої думки. В пресі з’явилися викривальні публікації; на пересічного громадянина з прогресуючою швидкістю сунула “інформаційна лавина”. Виникли ножиці між радикалізацією громадської думки і повільним ходом економічних перетворень. Дуже швидко влада втрачає авторитет, а суспільство переповнюється негативізмом.
Загострювалися і національні протиріччя, які роками приховувалися в СРСР. Набували поширення альтернативні робітничі та профспілкові рухи. Дискусійні клуби, громадські неформальні об’єднання інтенсивно політизувалися, створювалися перші протопартії (як правило, в середовищі дисидентського руху).
На порядок денний вийшло національне питання. Вже в доповіді на січневому Пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. Горбачов зазначав, “що національною політикою на теперішньому етапі нам треба зайнятися дуже ґрунтовно. По всіх лініях — і в теорії, і на практиці, це — найпринциповіше, життєве питання нашого суспільства”9. В СРСР розпочалися процеси національного відродження, які влада не була готова контролювати. Тоталітарний режим залишив у спадок нерозв’язаними масу міжнаціональних конфліктних вузлів.
Особливо вибухонебезпечною ситуація була на Кавказі та Середній Азії, де національне питання силовими методами придушувалося протягом довгого часу. Послаблення тоталітарного режиму викликали відродження ідеї національної незалежності в прибалтійських республіках.
Цей комплекс проблем і призвів до масової стрімкої політизації населення в СРСР. Як вказують статистичні дані, протягом 1988 році в Україні виникло понад 3 тис. молодіжних неформальних об’єднань, які налічували 72 тис. осіб. Тільки в Харківській області на початку 1988 року діяло біля ста політклубів10.
В жовтні 1988 року в Москві відбулася всесоюзна зустріч політклубів. Організатором цієї акції виступав ЦК ВЛКСМ. Комсомольські функціонери мали на меті ознайомитися з ідейними течіями та методиками роботи “неформалів”. Результатом цієї зустрічі стало не лише особисте знайомство лідерів, керівників, активістів “формальних” та “неформальних” молодіжних структур, що вже саме по собі було конструктивом, але і прийняття спільних рішень. Саме на цій зустрічі була схвалена ідея, яка згодом знайшла розвиток на ХХІ з’їзді ВЛКСМ, студентському форумі, про те, що молодіжна організація не має копіювати КПРС11.
Лише за кілька місяців до зустрічі ця ідея була повністю розгромлена в ЦК КПРС та ЦК ВЛКСМ. В жовтні 1988 року вона практично лягла в основу багатьох політичних рішень. Зокрема:
• “рекомендувати пленуму ЦК ВЛКСМ вийти з пропозицією в ЦК КПРС про докорінний перегляд взаємовідносин партійних та комсомольських організацій;
• закріпити в Статуті ВЛКСМ право меншості на особливу думку при збереженні принципів демократичного централізму;
• вважати голову ЦК ВЛКСМ лідером парламентської фракції ВЛКСМ у Верховній Раді СРСР;
• забезпечити свободу дискусій всередині ВЛКСМ. Для цього видавати щомісяця дискусійний листок “Комсомольской правды”, де публікувати думки, які можуть не співпадати з позицією керівництва ЦК ВЛКСМ;
• перетворити комсомол в молодіжну комуністичну фракцію, яка складатиметься з союзів студентської, шкільної, робітничої та сільської молоді;
• виключити гриф “для службового користування” в діловодстві ВЛКСМ. Будь-яка інформація має бути доступною для кожного члена ВЛКСМ” 12.
Після цієї зустрічі вищі функціонери ВЛКСМ почали переглядати своє ставлення до неформалітету. Так, вже згадуваний нами перший секретар ЦК ВЛКСМ В.Мироненко в одному інтерв’ю напередодні святкування 70-річчя комсомолу заявив: “Потрібно сказати, що після всесоюзної зустрічі політклубів я багато в чому змінив своє ставлення до “неформалів”… Мають існувати і співіснувати комсомол та “неформали”. В такій можливості, імовірно, й виявляється особливість нинішнього моменту” 13.
Більшість комітетів комсомолу пішли на зустріч молодіжній самодіяльності і активно сприяли створенню дискусійних громадських клубів. Фактично комсомол хотів очолити рух дискусійних клубів і направити його в потрібне ідеологічне русло. Проте практика перших засідань показала, що комсомольські функціонери переважно не здатні до дискусії. Вони виявилися не готовими до відкритого діалогу. Більшість з них не могла вільно спілкуватися з молоддю, частина функціонерів ВЛКСМ була зовсім не в комсомольському віці.
Таким чином, дискусійні клуби опинилися поза впливом комсомолу. Ідеологічного керівництва не виходило. Крім того, в середовищі середньої та низової ланки ВЛКСМ виникла демократична течія, представники якої намагалися реформувати комсомол зсередини та демократизувати його структуру.
Проте, це не означало, що комсомол не був готовим до конструктивної роботи з неформальними молодіжними об’єднаннями. Масовим став процес виходу з підпілля самодіяльних рок-колективів. Деякі об’єднання взагалі перейшли “під дах” ВЛКСМ (Молодіжні житлові комплекси, рок-клуби, клуби спортивних вболівальників, різноманітні екологічні центри, історичні товариства тощо). В середовищі комсомолу виникали різноманітні самодіяльні групи та ініціативи. Так, в Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові та Києві міськкоми комсомолу виступили ініціаторами створення рок-лабораторій, організаторами концертів та фестивалів.
Паралельно почалися суттєві зміни в Комітеті молодіжних організацій СРСР, який перестав бути закритою елітарною структурою. До нього увійшли різноманітні неформальні організації та об’єднання. В ЦК ВЛКСМ були створені спеціальна комісія молодіжних ініціатив на чолі з космонавтом Ю.Атьковим, групи по роботі з неформальними об’єднаннями та по проблемам вільного часу тощо.
Відчутно реформувалася піонерська організація. Починаючи з 1986 року, піонерський актив вдається до практики комунарського руху. В 1986–1989 рр. виходять з друку теоретичні та практичні наробки пропагандиста комунарського руху С.Соловейчика14. Протягом 1988–1989 рр. в методиці виховної роботи піонерських організацій з’являються елементи скаутського руху, ділової гри, педагогіки творчості тощо.
Однак офіційні молодіжні структури не були в змозі ефективно реагувати на динаміку суспільних процесів. Відчувалися ножиці між політизацією неформального руху та реформуванням комсомолу. Це, в свою чергу, призводило до наростання протистояння між владою та “неформалами”.
В даний період на політичну арену виходять колишні дисиденти. Їх моральний авторитет сприяє поширенню демократичних, радикальних ідей. Зокрема, відчутний їх вплив у молодіжному середовищі.
У серпні 1987 року, після п’ятнадцятирічної перерви, вийшло сьоме число “Українського вісника”, редагованого відомими українськими дисидентами В.Чорноволом, М.Горинем, пізніше до них долучилися І.Гель та П.Скачок. У цьому номері було вміщено програмний документ “Відкритий лист генеральному секретареві ЦК КПРС М.Горбачову” . У вересні 1987 р. М.Горинь, В.Чорновіл, В.Берладяну, І.Гель, З.Попадюк та С.Хмара поширили заяву про створення ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління. Результатом стала обструкція, влаштована М. Гориневі та В. Чорноволу в офіційній пресі УРСР і тиск з боку КДБ. Наприкінці 1987 року ініціативна група та редакція “Українського вісника” оголосили про відродження Української гельсінкської групи. “Моральна перемога УГГ на 1987 рік, — вважає історик українського правозахисного руху Т. Батренко, — полягала в тому, що, вистоявши в умовах жорсткого тиску (як психологічного, так і фізичного), вона не лише не заявила про саморозпуск (як це зробила
1981 р. Московська група), але й не припинила своєї діяльності завдяки Закордонному представництву УГГ (М.Руденко, Н.Світлична, П.Григоренко, Л.Плющ)”15.
11 березня 1988 р. Виконавчий комітет УГГ обрав головою групи Л.Лук’яненка, який перебував на той час у засланні в Томській області. Внаслідок об’єднання зусиль УГГ, Українського культурологічного клубу (С.Набока, О.Шевченко, А.Мілявський, Є.Сверстюк) та львівського Товариства Лева з’явилася “Декларація принципів Української гельсінкської спілки”, оприлюднена 7 липня 1988 року. У цій декларації було заявлено про виникнення опозиційної режиму політичної сили. УГС наголошувала на необхідності перетворення СРСР на “конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік із наповненням поняття “Союз РСР” реальним змістом за допомогою максимальної політичної, економічної і культурної децентралізації”. Як стверджує О.Гарань, “для України на той час це були дуже радикальні вимоги. Цілий ряд положень “Декларації принципів УГС” перекликається з програмними вимогами народних рухів Прибалтики. Однак вплив УГС на суспільно-політичне життя республіки був набагато меншим”16 .
У 1988 році самодіяльні молодіжні об’єднання та політизовані групи національно свідомих громадян підпали під значний вплив діячів правозахисного руху з УГС. Так, у Львові було створено громадський комітет проведення мітингів. Найактивнішу участь ці структури взяли в екологічній демонстрації у Києві 26 квітня 1988 року та в першому політичному мітингу у Львові 13 травня 1988 року, де вперше було піднято жовто-блакитний прапор.
Напередодні проведення ХІХ Всесоюзної партійної конференції КПРС політичні пристрасті охоплюють чисельну аудиторію. Під час проведення установчих зборів Товариства української мови ім. Тараса Шевченка його учасники неодноразово вказували на недемократичність процедури виборів делегатів від партосередків КПУ на всесоюзну партійну конференцію.
На Україну поширюється і загальносоюзний демократичний рух. Ще на початку 1988 року у Москві виник Демократичний союз, який оголосив себе політичною партією. Його осередки в середині року почали утворюватися на Східній Україні (Харків, Донецьк, Луганськ та ін.) Під впливом ДС у Києві виникла Українська демократична спілка з числа членів УКК. Проте вона проіснувала недовго.
1988 р. також став роком розквіту неформального молодіжного руху в Україні. В молодіжному середовищі існували неформальні об’єднання різного рівня організації: починаючи від територіальних угруповань — закінчуючи політизованими групами. Характерною рисою цього періоду стало усвідомлення необхідності переходу до організаційного оформлення своїх інтересів та офіційного закріплення свого статусу.
Навесні 1988 р. в Київському державному університеті група студентів фізичного факультету створила студентське товариство “Громада”. За досить короткий час товариство охопило студентів інших факультетів. З самого початку свого існування “Громада” налагодила тісне співробітництво з Українською гельсінською спілкою, Українським культурологічним клубом,
українознавчим клубом “Спадщина”.
Спільно з асоціацією “Зелене милосердя”, УКК, молодіжною філією Київської організації Спілки письменників України “Громада” та “Спадщина” провели протягом 1988 року ряд акцій за відродження Києво-Могилянської Академії. Спільні програми “Громади” і УКК обумовили їх намір створити єдиний блок опозиційних до компартійної влади політичних сил. Не замикаючись на питаннях екології, мовно-культурної політики, молоді “неформали” в жовтні 1988 року приймають звернення до учасників пленуму ЦК КПУ з політичними вимогами. Зокрема, члени “Громади” вимагали від ЦК КПУ закріплення державного статусу для української мови, поширення її в усіх сферах державного й народногосподарського життя, формування українських військових з’єднань, припинення будівництва атомних станцій на українській території, впровадження республіканського госпрозрахунку і економічного суверенітету для України, усунення В. Щербицького і скасування всіх привілеїв для партійної номенклатури.
В другій половині 1988 року “Громада” виступила ініціатором бойкоту кафедри військової підготовки в Київському університеті. Адміністрація вузу частково погодилася з вимогами студентів. Наприкінці листопада бойкот військової кафедри було відновлено. На цей раз вимогою було поновлення в університеті виключених студентів В.Чемериса, В.Теличенка, В.Дивнича та Д.Корчинського і перехід відвідування лекцій на військовій кафедрі на добровільну основу.
У листопаді 1988 року члени “Громади” були серед організаторів першої санкціонованої 10-тисячної демонстрації у Києві (13 листопада 1988 р.), на якій Д.Павличко закликав громадськість до створення Народного фронту.
“Громада” налагодила контакти з представниками молодіжних організацій та національно-демократичними рухами прибалтійських республік та Вірменії. Зокрема, у вересні 1988 року представники “Громади” їздили до Єревана, щоб підтримати вірменських націонал-демократів у питанні Нагірного Карабаху 17.
“Громада” видавала власний часопис “Дзвін” (вийшло 4 числа), де друкувалися політичні, історичні та літературні матеріали. В одному номері було вміщено інтерв’ю з В.Чорноволом про ситуацію в Україні. В рамках співпраці з УГС в листопаді 1988 р. “Громада” взяла участь в публічному обговоренні програмної платформи УГС. Цей факт отримав неоднозначну оцінку в адміністрації вузу та партійного керівництва. Відповідно — розпочалася кампанія проти “Громади” як на рівні Київського університету, так і на рівні республіканської преси. Рупором критичної кампанії стала вузівська газета “Київський університет”, яка закидала “Громаді” екстремізм, “зв’язки з націоналістичними УГС та УКК”. Як емісара ОУН в “Громаді” було виставлено Х.Фріланд, американку українського походження, яка проходила стажування в університеті. Було створено навіть альтернативну “Громаду”, яка намагалася вибити дійсну “Громаду” з її ніші. Найбільш активні члени організації під різними приводами виключалися з університету.
В результаті залишки членства “Громади” перетворилися на нове товариство “Курінь”, яке на початку 1989 року вже не мало істотного впливу на студентську аудиторію.
Студентське середовище було найбільш сприятливим для політизації та впливів національного руху. У Львові під час масових акцій студентство стало в авангарді протесту. Більше того, в акціях брали участь представники міському комсомолу.
Ще влітку 1988 року, під час масових мітингів бюро Львівського міськкому ЛКСМУ в рамках підтримки ініціативи львівської громадськості по створенню Демократичного фронту вирішило провести позачерговий пленум міськкому. Пленум, який відбувся незважаючи на тиск “згори”, визнав за доцільне участь в створенні Демократичного фронту, обрав ініціативну групу по розробці декларації та статуту майбутнього фронту. Ініціатива львівських комсомольців провалилася через пряме втручання міськкому партії. Ініціатор позачергового пленуму міськкому ЛКСМУ О.Яремчук був вимушений залишити свою посаду та піти працювати на виробництво.
4 серпня 1988 р. у Львові відбувся мітинг, який було силою розігнано. Львівський міськком партії перейшов від загравання з “неформалітетом” до “політики сили”. Це відразу відбилося на настроях молоді.
21 жовтня 1988 р., на звітно-виборчих зборах Товариства Лева у присутності першого секретаря міськкому КПРС В. Волкова, було заявлено про запрошення на наступні збори Товариства Лева представників прибалтійських Народних фронтів.
В результаті збори, які були намічені на 23 жовтня 1988 р. були зірвані владою, прибалтійські гості затримані. Цей інцидент зруйнував толерантні стосунки між Товариством Лева та львівською владою.
В липневому номері інформаційного вісника Товариства Лева за 1989 рік з’явився політичний маніфест організації. “За час, який ми діємо як Товариство Лева, — йдеться в документі, — дійшли переконання: національне відродження не обмежується відродженням національної культури навіть у ширшому тлумаченні цього слова. Порятунок Гавареччини чи яворівської іграшки, народних обрядів та традицій ще не гарантують порятунку нації, хоча й наближають його. Необхідне відродження політичне, яке базується на національній економіці”18. Фактично Товариство Лева визнало свою діяльність політичною.
Наприкінці 1988 — на початку 1989 рр. в середовищі неформальних груп та об’єднань спостерігається процес пошуку нових форм роботи з населенням. Неформалітет як явище соціальної активності перших етапів “перебудови” фактично вичерпав себе. Громадська активність потребувала нових форм організації.
Один з найактивніших діячів “неформального” руху в Росії Б. Кагарлицький писав: “Ми ясно зіштовхнулися з кризою старих організаційних форм руху, коли дискусійний клуб, тусовка, неформальна зустріч, стихійні збори виявилися можливими виявами громадської активності, а вільне слово виявилося потрібнішим за конкретні політичні пропозиції... Після ХІХ партконференції мітингові тисячі майже скрізь розсіялися і виявилося: ... організацій, структур, ідей та ресурсів для роботи в масах в них не було... Мікроорганізації, які склалися в цей час, бояться втратити своє обличчя в масовій роботі, лідери бояться втратити своє становище... В той час як резерви її зростання вичерпані!”19.
Власне, це була криза того стану, коли “неформалітет” як сутнісний, побутовий момент самодіяльного руху досягнув апогею та одночасно показав обмеженість своїх можливостей. Виникла потреба в створенні масових організованих громадсько-політичних рухах.
У регіонах набрали поширення проторухи: Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінниччині та Хмельниччині.
Звичайно, що на суспільно-політичну ситуацію в Україні випливали події, які мали місце в інших регіонах СРСР. Особливе значення для України мало виникнення в Радянському Союзі масових народних рухів. Першою спробою створення народного руху за часів перебудови був рух за возз’єднання Нагірного Карабаху з Вірменією. Він став досить потужною силою. Одначе загострення вірмено-азербайджанських відносин, арешт лідерів комітету “Карабах”, введення військового стану, землетрус, кривавий конфлікт у Сумгаїті — все це не сприяло ідеологічно-організаційному оформленню руху. Інакше події розвивалися в Прибалтиці. Після спроб відзначити річницю “пакту Молотова-Ріббентропа” в 1987 р. та річницю проголошення незалежності Естонії та Литви в лютому 1988р., в середовищі національних об’єднань виникла потреба у створенні масового організованого національного руху.
Першим Народний фронт виник в Естонії. 13 квітня 1988 р. в популярній серед естонського населення телевізійній передачі “Подумай ще” кандидат філософських наук (майбутній член правління НФЕ) Едраг Савіссар запропонував створити демократичний рух на захист перебудови — Народний фронт. Ініціатори склали декларацію майбутнього руху. За кілька днів ядро ініціативної групи з створення НФЕ було прийняте в ЦК Компартії Естонії. 17 червня 1988 року в Таллінні за ініціативою НФЕ відбувся 15-тисячний мітинг, на який було запрошено делегатів партконференції від КПЕ на чолі з секретарем ЦК КПЕ Індреком Тооме. Окрім екологічних гасел, які були для Естонії найбільш актуальними, мітинг проходив і під політичними вимогами, зокрема, збільшення економічного та національного суверенітету республіки. Після динамічної підготовчої роботи 1 жовтня 1988 р. в Міському холі відкрився 1 конгрес Народного фронту Естонії. Слідом за ним утворилися: 8 жовтня Народний фронт Латвії та 22–23 жовтня Народний фронт Литви “Саюдіс”.
За наявності різних форм та методів роботи Народних фронтів Прибалтійських республік можна виділити і ряд елементів, які їх об’єднують. По-перше, створення фронтів проходило в порівняно короткий строк і не без підтримки органів Радянської влади та Компартії. По-друге, у всіх трьох республіках НФ народилися в результаті масового невдоволення практикою керівництва життям республік, рівнем соціально-економічного розвитку, невдоволення, посиленого бажанням відчути свою суверенність та самостійність. По всій Прибалтиці НФ виявляли ініціативу, випереджаючи партійні, радянські та комсомольські органи, котрі, як правило, підтримували ідеї фронту. З часом НФ радикалізували свої політичні вимоги 20.
Ці події знайшли широкий відгук в Україні, де вже існував сприятливий ґрунт для поширення ідеї Народного фронту. “Неформальні” групи та дрібні політизовані структури (хоч і такі впливові як УГС) потребували оформлення в організований масовий рух.
Окрім того, в 1988 році спостерігалося погіршення економічного стану населення. Так 18% населення відчували зниження своїх доходів, 30% — погіршення роботи закладів медичного обслуговування, 12% були невдоволені роботою правоохоронних органів. Соціолого підкреслювали стійку тенденцію до зниження добробуту громадян та поширення соціального невдоволення. З 1988 року постійно зриваються вчасні виплати заробітної плати. Залишається розбалансованим бюджет країни по відношенню до валового національного продукту (ВНП) — 11%. Збільшується обсяг імпорту. Зрештою це призводить до зростання зовнішньої заборгованості СРСР у 1989 році до 57 млрд. доларів21. Таким чином, в Україні були наявні політичні, ідеологічні та соціальні передумови виникнення масового організованого громадсько-політичного руху, подібного до прибалтійських Народних Фронтів.
Вперше питання про створення Народного руху за перебудову в Україні виникло під час звітно-виборчих партзборів Київської організації Спілки письменників України 1 листопада 1988 р. у відповідь на критику з боку першого секретаря ЦК Компартії України В.Щербицького (жовтень 1988 р.) липневого засідання президії правління Спілки письменників, на якому давалася різка оцінка ситуації в республіці та позиції керівництва КПУ. В.Терен заявив: “Назріла потреба створити ініціативну групу письменників на підтримку перебудови. Ініціативна група мусить виробити проект спільної програми Народного руху за перебудову”22.
Звіт про збори був оприлюднений у “Літературній Україні” 17 листопада 1988 р. і став першою згадкою в пресі про ініціативу українських письменників. Вже 23 листопада 1988 р. в СПУ відбулися неофіційні збори групи письменників на чолі з П.Мовчаном та В.Тереном спільно з представниками “Спадщини”, “Громади”, НССП та ін. На зборах було створено ініціативну групу по організації Народного фронту. Цьому передував мітинг 13 листопада 1988 р., організований “Спадщиною”, “Громадою” , “Зеленим світом”, “Ноосферою”, “Зеленим милосердям”, “Небайдужими”. На мітингу Д.Павличко та деякі інші промовці закликали до створення такого фронту.
Ідея Народного руху все більше захоплювала письменництво, студентство та інтелігенцію найбільших міст України. 22 грудня 1988 р. газета “Літературна Україна” опублікувала заяву колективу Інституту літератури АН УРСР про те, що збори співробітників інституту оголошують себе ініціативною групою за створення Народного руху сприяння перебудові23. Програму Руху, написану цією ініціативною групою, було представлено 31 січня 1988 р. на загальних зборах київських письменників. Збори повністю підтримали ініціативу В.Терена,
П.Мовчана, І.Драча, В.Брюховецького та ін.
В офіційних ЗМІ розпочалася масована кампанія з дискредитації як самої ідеї Руху, так і тих, хто її відстоював. Проект Програми Народного руху за перебудову поширювався не лише через “Літературну Україну”. Інтерес до неї викликали критичні статті в “Робітничій газеті”, “Прапорі комунізму”, “Радянській Україні” тощо. Попри це в регіонах ця ідея знайшла широке коло прихильників.
Важливою підтримкою для Руху стало створення Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка, яке сприяло не лише відродженню української мови, культури, а й утвердженню політичного плюралізму, політизації українського суспільства. В роботі Товариства з часу його заснування активно брали участь молоді науковці та студенти, які стали авангардом цієї організації. 11–12 лютого 1989 р. в Києві відбулася установча конференція ТУМ, яку відкривав О.Гончар. Конференція повністю підтримала ідею створення Руху. 13 лютого 1989 р. пленум правління Київської організації Спілки письменників України ухвалив негайно опублікувати Програму Руху та розпочати розбудову структур. 16 лютого 1989 року проект Програми Народного руху України за перебудову за підписами ініціативних груп Київської організації СПУ та Інституту літератури АН УРСР було надруковано в “Літературній Україні”. У Програмі відчувається значний вплив аналогічних документів Народних фронтів Прибалтійських республік. Але на відміну від Прибалтійських програм у ньому навіть не згадувався “новий союзний договір”. Окрім того, в програмі було зазначено, що “Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві і являє собою поєднуючу ланку між перебудовчими ідеями партії та ініціативою найширших народних мас... Рух співпрацює з КПРС через комуністів, які входять до нього, проводить в життя рішення ХХVП з’їзду та ХIХ Всесоюзної конференції КПРС”. Наявність цих положень можна пояснити бажанням лідерів Руху вивести структуру з-під масованого удару. Окрім того, на думку О.Гараня, внесення цих положень свідчило, з одного боку, про неготовність Компартії України (на відміну від компартій прибалтійських республік) визнати, що вона не володіє монополією на істину, а з іншого — про порівняно меншу готовність на той час українського народу до створення масового демократичного руху24.
Також в проекті програми йшлося про перетворення СРСР у справжній союз братніх суверенних народів на основі федералізму, про політичний плюралізм, очищення від сталінських рудиментів, реабілітацію в’язнів сумління, недопустимість номенклатурних пільг. Особливим пунктом значився пріоритет мовної політики та відродження національної культури.
Але проект програми не набув широкої відомості через обмежений тираж “Літературної України” та критичну кампанію в офіційних ЗМІ, тиск з боку партійних органів. ЦК КПУ в особі В.Щербицького, Ю.Єльченка та Л.Кравчука рішуче виступив проти Руху і всіляко тиснув на представників інтелігенції. Також було штучно розіграно ситуацію, коли цілі трудові колективи нібито виступають проти “письменницької ініціативи”. Так, Президія АН УРСР оприлюднила лист, де засудила ідею створення НРУ. Інтерфронт, який виник і в Україні, провів навіть кілька акцій проти “націоналізму” та Руху.
Народний рух за перебудову невпинно поширювався. Так, до нього приєдналися київська організація Народної спілки сприяння перебудові на чолі з О.Ємцем, “Спадщина”, більшість екологічних спілок тощо. Активну участь в організації Руху взяли члени КПРС. Відомі вчені, письменники, журналісти надавали ідеї Руху своєрідної “легітимності”, тим самим залучаючи до нього широке коло людей. Прикладом може бути М.Попович, який очолив київський НРУ та тримав двобій з Л.Кравчуком в прямому ефірі на телебаченні.
Активну участь у виборах народних депутатів СРСР навесні 1989 року взяли представники національних організацій та рухівські активісти. Вперше за багато років вибори проходили на альтернативній основі. Звичайно, новий Закон про вибори містив чимало антидемократичних положень. Третина депутатів обиралася від громадських організацій. Крім того, “ефективно діяв” механізм відсіву “небажаних” кандидатів через окружні збори. Але все це не стало на заваді В.Грищуку, А.Кулікову, В.Черняку, В.Яворівському та ін. отримати депутатські мандати. Відмова у реєстрації кандидатом у депутати І.Драчу визвала цілий ряд акцій протесту на Львівщині.
Необхідно згадати про участь Товариства Лева у виборчій кампанії до Верховної Ради СРСР. Товариство включилося у виборчу кампанію в грудні 1988 року. Один з активістів Товариства Лева І. Коліушко згадував, що причинами такої політичної активності Товариства були: “По-перше, бажання використати виборчу кампанію для активізації громадсько-політичного життя Львова; по-друге використати агітаційну трибуну для поширення передових суспільно-політичних ідей; по-третє, спробувати провести прогресивну людину в народні депутати, щоб, коли вже це нам не вдасться, аргументовано доводити, що виборчий закон і адміністративно-командна система — антидемократичні”25. Товариство Лева підтримало кандидатуру поета Р. Братуся. Після масованої виборчої агітації, окружні виборчі збори не зареєстрували Р. Братуся. Це, в свою чергу, викликало новий виток кампанії. В результаті на довиборах 26 березня 1989 р. у Р. Братусь став депутатом Верховної Ради СРСР. Внаслідок цих виступів 7 травня 1989 р. у Львові виникла організація НРУ. Ця подія стала каталізатором процесу розбудови регіональних структур.
Власне, змін зазнавала і вся політична система. В першу чергу комсомольські структури, які були втягнуті в безпосередню роботу з дискусійними клубами, неформальними об’єднаннями молоді, політизованими молодіжними ініціативами тощо. Так, на розгляд XXVI конференції Львівської міської комсомольської організації (1989 рік) групою членів Товариства Лева було винесено проект “Тимчасового положення про Львівську міську організацію Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України”. В цьому документі, зокрема, зазначається, що “основний зміст діяльності Міська організація ЛКСМУ бачить в утвердженні в суспільстві загальнолюдських цінностей, в створенні на цій основі відповідних умов для всебічного розвитку людини, розкриття творчих можливостей особистості, тобто створення суспільства, де вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх”. Головне політичне завдання міської організації мало полягати у “боротьбі за утвердження суверенітету Української РСР, як правової, демократичної держави. Зміцнення та розширення повноважень Рад народних депутатів, утвердження гласності і правди як найважливіших норм життя суспільства”. Автори проекту пропонували досить демократичну внутрішню структуру та принципи побудови комсомольської організації26. Звичайно, що цей проект зазнав шаленої критики з боку обкому ЛКСМУ та міському КПУ. Проте він цікавий тим, що ілюструє настрої, які панували на той час в комсомольському середовищі.
З 25 травня по 9 червня 1989 р. у відбувся Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Він безперечно стимулював поширення гласності та плюралізму. Але представники демократичних сил від України не змогли ефективно скористатися трибуною з’їзду для популяризації своїх поглядів.
Політизація у суспільстві влітку 1989 року сягнула свого апогею. Поряд з цим значно погіршилася соціально-економічна ситуація в республіці. 21% населення відмічав зниження рівня своїх доходів. Зростаюча диференціація доходів була пов’язана із запровадженням нових економічних форм господарювання. Соціальна напруга підвищувалася, а це тягло за собою соціальні конфлікти. Так, лише протягом першого півріччя 1989 року у вугільній галузі відбулося 12 локальних страйків. Офіційні профспілки відреагували на це по-різному. Одні виступили проти організації страйків, інші, як наприклад, територіальний комітет профспілки вугільників у Горлівці — визнали існування страйкомів.
Загальний страйк гірників почався 15 липня 1989 р. на шахтах Макіївки. А вже 25 липня до них приєдналися шахти Донецька, Горлівки, Львівсько-Волинського басейну, Західний Донбас та ін. Загалом страйк тривав до 30 липня 1989 року27.
Цього разу на чолі страйку стали організовані страйкоми. Під час акції спостерігалася значна політизація шахтарів. До вимог підвищення заробітної плати, зміни обладнання, покращення побуту та ліквідації свавілля адміністрації додалися вимоги політичного плюралізму. Шахтарі вимагали скасувати статтю 6 Конституції та прийняти демократичне виборче законодавство. Відмічалися також контакти між страйкомами та філіями ДС, активістами НРУ. За таких умов 1 липня 1989 р. було створено Київську організацію НРУ. Ідеологічний вплив на керівництво Руху Києва отримала УГС, під впливом якої перебувала частина Координаційної ради. Розгорнулася дискусія навколо національної символіки, яка мала важливе значення для популяризації ідеї Руху. У цей час відбувається жваве обговорення нового Закону про вибори до Верховної Ради УРСР. Республіканський депутатський клуб України в складі М.Амосова, В.Грищука, С.Рябченка, В.Черняка, Ю.Щербака, В.Яворівського та ін. розробив альтернативний проект, який всіляко популяризувався.
На процес демократизації в Україні деякою мірою вплинув відхід від влади В. Щербицького, який пробув на посаді першого секретаря ЦК КПУ 18 років і був лідером консервативної частини партноменклатури. Першим секретарем 28 вересня 1989 р. став колишній другий секретар ЦК КПУ В. Івашко, який, як стверджують сучасники, не користувався значним авторитетом партапарату і був ставлеником М. Горбачова. “На зміну Щербицькому, — стверджував В.Масол, — Компартія не змогла висунути авторитетних, сміливих, масштабних лідерів. Та і не готувалися вони ні на республіканському рівні, ні на обласному”28. Консервативна частина КПУ виявилася неготова до такого повороту подій. Новий перший секретар проводив несміливу, вичікувальну політику, постійно озираючись на Кремль, чим і скористалися демократичні сили та частина реформістськи налаштованої партноменклатури.
Вибухом емоцій можна вважати Заяву ЦК КПРС “Про стан в республіках Радянської Прибалтики” від 26 серпня 1989 року, де в різких тонах охарактеризовано ситуацію в Прибалтійських республіках, які на той час вже проголосили свій суверенітет. Ряд демократичних організацій виступили із рішучою підтримкою прибалтів. Зокрема, Демократичний союз закликав через свій орган “Свободное слово” всі національно-демократичні рухи до об’єднання зусиль в боротьбі з режимом29. Українські націонал-демократи теж підтримали Народний фронт Литви, Латвії та Естонії.
У такій атмосфері відбувся Установчий з’їзд НРУ за перебудову 8–10 вересня 1989 року. З 1158 делегатів у з’їзді взяло участь 1109 делегатів, які представляли 280 тисяч членів Руху. За соціальним положенням серед учасників з’їзду переважали інженери — 329 осіб, науковців — 121 осіб, працівників освіти 130 осіб, культури 104 особи та робітників 109 осіб. Як бачимо, переважно Рух був виразником устремлінь перш за все інтелігенції, зокрема, науково-технічних працівників. З’їзд проходив досить бурхливо та відзначався радикалізмом.
На з’їзді проявилися різні погляди на мету та програму Руху. Письменники наголошували на організації Руху як політичної організації на підтримку перебудови, а представники УГС вбачали в Русі організацію, що мусить пропагувати самостійність України. В результаті в Програмі зникли будь-які згадки про “керівну роль КПРС”, і в “національному питанні” йшлося вже не тільки про національно-культурну автономію, а й про національно-територіальну; у Зверненні до народу підкреслювалося, що Рух “виступає за суверенність Української Республіки в складі Союзу РСР”. Створення НРУ важко переоцінити з точки зору процесу демократизації суспільства та формування багатопартійності в Україні. Рух став мобілізуючою силою політично активного населення, яке включилося в політичну боротьбу.
Народний рух України за перебудову виник пізніше багатьох інших Народних фронтів, що дозволило йому значною мірою врахувати як досвід попередників, так і зміни, які відбулися в політичному житті країни.
На відміну від ситуації, яка складалася навколо прибалтійських НФ, українське республіканське керівництво відмежувалося від проведення з’їзду, хоча і не надто стримувало створення Руху: 9 лютого 1990 року Рада Міністрів УРСР офіційно зареєструвала новий Рух. Однак загальної підтримки більшості населення, як це було в Прибалтиці, Рух не отримав. Найбільш яскраво його вплив виявився в Західній Україні та в Києві, в меншій мірі — в промисловій зоні УРСР: Харківській, Донецькій, Луганській, Миколаївській, Дніпропетровській та інших областях.
3. Виникнення та становлення масового організованого молодіжного руху
Ідея створення загальноукраїнської молодіжної організації виникла ще під час виборчої кампанії до Верховної Ради СРСР на початку 1989 року. В більшості вузів України існували самодіяльні неформальні політизовані групи студентства, які потребували координування своїх дій на всеукраїнському рівні. Фактично, починаючи з квітня-травня 1989 р., розпочався новий етап розвитку організованого молодіжного руху в Україні.
Ще у вересні 1988 року в середовищі львівського студентства зародилася думка про створення самостійної опозиційної студентської організації. Під час “мітингової весни” 1989 року ця ідея набула значного поширення. Були створені ініціативні групи в Київському університеті, Політехнічному інституті та Інституті прикладного та декоративного мистецтва.
25 травня 1989 р. відбулася установча конференція Львівського Студентського братства, на якій були прийняті статут, програма, звернення до студентів України та обрана керівна Рада братства. З привітальним словом перед зібранням виступили представники Руху, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Товариства Лева та Спілки українських студентів Канади. Студентське братство відразу включилося в політичну діяльність. Однією з перших акцій Студентського братства стало відкриття пам’ятника полеглим у 1914 році бійцям Українських січових стрільців у селі Олесько.
З червня по серпень 1989 року Товариство Лева організувало другу екологічну експедицію “Дністер-Львів-89”. Як і перша, ця експедиція була комплексною і мала в своєму складі молодих науковців різних фахів. Однак, на відміну від акції 1988 року, “Дністер-Львів-89” був передусім політичною акцією. Так, на катамаранах було встановлено жовто-блакитні прапори, а учасники експедиції вели жваву агітацію серед місцевого населення. В експедиції активну участь брали і члени новоствореного Студентського братства.
31 серпня 1989 р. за ініціативою осередку Студентського братства Політехнічного інституту спільно з Львівською організацією Руху було проведено перший студентський мітинг на тему “Перебудова вищої школи”. Піднімалися питання про вживання української мови у вузах, про доцільність існування “першого відділу” у вузах, “вимагалася відставка ректорів Львівського державного університету Чугайова та Львівського політехнічного інституту Гаврилюка як таких, що не відповідають своїм посадам за даних умов”1. Це був перший студентський мітинг в Україні.
Студентське братство стало найпалкішим прихильником створення Народного руху. Активісти братства брали участь у всіх акціях львівського Руху. Проте після Установчого з’їзду НРУ ставлення “братчиків” до Руху дещо змінилося. Так М. Іващишин в інтерв’ю газеті “Поступ”, коментуючи проведення з’їзду, зазначив: “Ми всі знаємо, що нам треба суверенної України, треба боротися за демократію, а приїхали сюди рішати, як боротися. За півтора дня не дали жодної відповіді”2. Лідери львівського студентства вимагали конкретної програми боротьби з існуючим режимом. Рух же не мав можливостей в силу різних причин, задовольнити всі політичні запити студентства.
Звичайно, така політична активність не подобалася львівській владі. Члени Студентського братства опинилися під жорстким тиском вузівських адміністрацій та партійної влади. Розпочалися виключення “за неуспішність” найбільш відомих активістів братства. Так, були виключені лідер Студентського братства М. Іващишин та один з активістів І.Коцюруба.
Структура Студентського братства була децентралізована. Осередки братства мали право приймати свій статут і були майже повністю автономними. Міське керівництво “братчиків” виконувало тільки координаційні дії. Така децентралізація все ж не ототожнювалася з аморфністю структури. По суті, Студентське братство являло собою певне єдине молодіжне середовище. Саме тому допускалася автономія вузівських осередків.
Лідер Студентського братства М. Іващишин пояснював причини такої побудови організації наявністю специфік у кожному окремому вузі Львова. Так в Сільськогосподарському інституті вузівська адміністрація досить прихильно ставилася до “братчиків”, а в Політехнічному інституті члени братства постійно переслідувалися. Відповідно і діяльність осередків в цих вузах будувалася за різними принципами.
3 жовтня 1989 р. студенти — члени Студентського братства університету та Політехнічного інституту взяли участь в політичному попереджувальному страйку в знак протесту проти жорстокого розгону демонстрантів 1 жовтня у Львові. Згодом більшість страйків, які мали місце у Львові, не обходилися без участі “братчиків”.
Студентське братство започаткувало видання власних друкованих органів. Зокрема, за ініціативи студентів факультету журналістики Львівського університету виходив часопис “Віко”. Він мав невеликий тираж і розходився лише серед членів організації. Більш масовою була газета “Братство”, яку поширювали навіть в інших регіонах України.
Проте студентська політична активність не обмежилася Львовом. В більшості вузів створювалися осередки різних націонал-демократичних організацій. Зокрема, Студентське братство поширилося на вузи Івано-Франківська, Тернополя та Луцька ( де вже існував осередок Товариства Лева). В Одесі створилася Українська народна асоціація “Вільна хвиля”, в Дніпродзержинську — Лівий фронт незалежного студентства тощо. Почали створюватися молодіжні групи УГС та Руху.
З літа 1989 року посилюється студентське життя і в Києві. Після розгрому в другій половині 1988 року студентської “Громади” на деякий час студентська активність завмерла. Однак вже влітку 1989 року в середовищі київського студентства виникла ідея створення загальновузівської студентської організації, яка б стала центром студентської політичної ініціативи в Києві.
В серпні 1989 року група київських студентів здійснила похід козацькими місцями від Канева до Умані. Серед організаторів акції були А.Паскаленко, Ю.Кучеренко, В.Попов, Д.Дорош, С.Дамаскін, В.Кириленко, В.Піховшек. О.Хмелевський, Д.Мороз, Т.Малишевський та М.Кошманенко. Саме під час походу виникла ідея створити незалежну студентську організацію — Українську студентську спілку. Наслідком цього походу стало створення 5 вересня 1989 р. ініціативного комітету. Учасниками першої наради були О.Хмелевський, М.Свистович, О.Доній, В.Піховшек, В.Кириленко, М.Кошманенко, В.Сокур, О.Суховій, П.Шеревера та один з лідерів “Громади” В.Чемерис. З часом ініціативний комітет УСС розширився за рахунок А.Момрика, Е.Шевельова, Б.Яременка (Київський університет), В.Уколова (Педінститут), Ю.Карги, В.Кулішенка, Д.Мороза та Ю.Зубка (Політехнічний інститут).
Таким чином, філії УСС виникли в різних вузах, що дозволило керівництву Спілки оперативно координувати свої дії та впливати на студентську аудиторію найбільших вузів столиці УРСР.
“Організаційний комітет УСС, — зазначається в досліджені О.Донія та О.Синельникова, — не мав ані жорстко формального характеру, ані формального складу. До березня 1990 року УСС не мала виборних органів. На першому етапі діяльності УСС роль тих чи інших учасників Оргкомітету залежала від ступеня їх активності. Документи, що виходили з середовища УСС, мали різні підписи: “Київська регіональна організація УСС”, “Організаційний комітет”, “Київський ініціативний комітет Української студентської спілки”, “Українська студентська спілка”, “Інформцентр Української студентської спілки”, “Київська філія УСС” тощо. Заяви УСС узгоджувалися активістами спілки без голосування”3.
Ще під час походу козацькими місцями на світ з’явився проект Декларації УСС, написаний В.Піховшеком. В Декларації, зокрема, сказано, що “УСС — політична організація, яка об’єднує прогресивне студентство України на шляху до демократії, прагне сприяти зросту національної свідомості, виступає виразником прогресивних кіл студентства України, яке домагається відновлення української державності шляхом парламентаризму”4.
Отже, УСС з самого початку свого існування задекларувала себе як політична організація. Вже у вересні 1989 року вийшла Відозва Київської філії УСС до студентської молоді, де зазначалося, що “проблеми, які хвилюють студентів, не обмежуються тільки військовими кафедрами: то і суто побутові проблеми, і питання демократизації вузівського життя та реального впливу студентів на навчальний процес”. УСС вимагала:
• “забезпечення всіх студентів стипендією на рівні прожиткового мінімуму;
• добровільності відвідування військових кафедр;
• надання студентському самоврядуванню юридичного статусу;
• автономії та екстериторіальності вузів;
• надання студентам рівного виборчого права при обранні адміністративних посад;
• надання студентам вирішального голосу при розв’язанні всіх соціально-економічних та побутових проблем, що їх торкаються;
• деідеологізації вузівської освіти та активізації церковного життя студентів;
• заборони адміністративних переслідувань студентів по політичним, релігійним або будь-яким іншим, не пов’язаним з навчанням, мотивам.
Визнаючи головним завданням вузівської освіти виховання національно свідомої, справжньої народної інтелігенції, УСС не збирається уникати активної участі в політичному житті республіки. Враховуючи це, УСС вважає за необхідне:
• досягнення суверенітету УРСР;
• перехід влади від партії до демократично обраних Рад;
• повернення засобів виробництва безпосереднім виробникам матеріальних благ; землю — селянам, заводи — робітникам;
• забезпечення справжньої свободи слова, совісті, зібрань та об’єднань”5.
17–25 вересня 1989 р. в м.Чернівці проходив Перший республіканський фестиваль української сучасної пісні і популярної музики “Червона рута”, який став справжнім святом для національно свідомого українства. Молодь взяла найактивнішу участь в його проведенні. До Чернівців виїхали делегації Студентського братства (Львова та Івано-Франківська), Товариства Лева (зі Львова та Луцька), товариства “Вертеп” (м. Тернопіль), Київської філії УСС та інших молодіжних структур.
Всього 9 організацій підписалося під організацією “Червоної рути”, а реально працювало дві — україно-канадська фірма “Кобза” і ЦК ЛКСМУ. Сценарій фестивалю було почищено, голова оргкомітету фестивалю секретар ЦК ЛКСМУ
Ю. Соколов мусив регулярно звітуватися перед вищим партійним керівництвом про хід проведення заходів, прем’єра пісні Т.Петриненка закінчилася тим, що йому заборонили виступати на заключному концерті, взагалі було заборонено шевченківську виставу Товариства Лева та концерт гурту “Не журись”, зірвано виступ тернопільського “Вертепу” — так можна коротко прокоментувати хід фестивалю. Проте ця мистецька акція зробила набагато більше, ніж страйки та демонстрації за останні півроку. Фестиваль продемонстрував національну єдність українства та його прагнення до національного відродження. Відразу осередок Студентського братства в Чернівцях зріс у кілька разів. Розпочалася розбудова молодіжних структур УГС, УНДЛ та інших національно-демократичних організацій.
За наслідками проведення фестивалю “Червона рута” на жовтневому VII пленумі ЦК ЛКСМУ було прийнято резолюцію “Про Перший республіканський фестиваль української сучасної пісні і популярної музики «Червона рута»”. В резолюції пленуму зазначалося, що “представники ряду молодіжних об’єднань Львова, Тернополя, Івана-Франківська та інших міст намагалися використати фестивальні масові акції для політичних провокацій, неодноразово порушували громадський порядок”. Таким чином, комсомол фактично визнав свою неспроможність контролювати ситуацію в молодіжному русі. Ініціатива переходила до рук самодіяльних молодіжних та студентських організацій.
5 жовтня 1989 року за ініціативи Оргкомітету УСС у студмістечку Київського університету відбувся перший у Києві студентський мітинг. З промовами виступили активісти УСС: студент економічного факультету КДУ П.Шеревера, студент філософського факультету КДУ В. Кириленко та студент фізико-астрономічного факультету Педінституту В. Уколов. Промовці піднімали питання про розробку демократичного статуту університету, “забезпечення всіх студентів мінімумом стипендії незалежно від успішності”.
7 жовтня 1989 р. за сприянням Львівського Студентського братства відбулася інформаційна зустріч представників різних неформальних студентських об’єднань. Серед них була і група представників УСС (В.Піховшек, О.Доній, О.Хмелевський,
В.Кириленко, М.Кошманенко, Е.Шевельов). На зустрічі, зокрема, було вирішено провести в грудні 1989 року з’їзд представників неформальних студентських об’єднань, який би мав вирішити питання координації дій студентських організацій та створення загальноукраїнської студентської організації.
22 жовтня 1989 р. відбулося перше засідання оргкомітету по створенню загальноукраїнської студентської організації. На засіданні було визначено дату проведення з’їзду організації 7–9 грудня 1989 р., а місцем було обрано Київ. Представники Студентського братства та оргкомітету опрацьовували Декларацію та Статут Української студентської спілки6.
Оргкомітет УСС налагодив тісну співпрацю з представниками вже існуючих студентських організацій. Зокрема, в Київському університеті в двадцятих числах жовтня була створена Асоціація молодіжних організацій, до якої входили комсомольська організація університету, група соціал-демократів, оргкомітет “радянської секції гуманістичного інтернаціоналу”, оргкомітет УСС та студентський осередок Руху. За досить короткий час активісти УСС стали домінуючою силою в Асоціації.
В адміністраціях вузів досить пізно зрозуміли, що комсомольські організації не витримують конкуренції з новими молодіжними структурами. Протягом осені 1989 року відбувалися масові звітно-виборчі конференції та збори комсомольських організацій вузів та окремих факультетів. На порядок денний виносилося кілька питань і, зокрема, про переобрання існуючого керівництва та про саму доцільність існування комсомолу у вузах.
Так, на комсомольських зборах фізичного факультету Київського університету 27 жовтня 1989 р. було вирішено ліквідувати колишнє бюро комсомольської організації факультету, не обравши нового7.
Слід особливо відзначити участь українського студентства в роботі Всесоюзного студентського форуму, який проходив в Ленінграді в кінці жовтня — на початку листопада 1989 року. Лише у Львові представники Студентського братства в семи вузах перемогли на виборах делегатів на Всесоюзний форум. Зокрема, “братчики” отримали підтримку студентів Львівського університету, Політехнічного, Поліграфічного, Лісотехнічного, Медичного, Торгово-економічного інститутів та Інституту прикладного та декоративного мистецтва. В Києві, Луцьку, Дніпропетровську та Донецьку в склад делегацій потрапили представники УСС та ряду інших студентських демократичних об’єднань.
Напередодні проведення форуму 28–29 жовтня 1989 р. частина демократично налаштованих делегатів (у тому числі представники України) в передмісті Ленінграда м. Зеленогорську провели нараду. З метою вироблення спільного плану дій проти центрального керівництва ВЛКСМ. Висувалася також ідея створення загальносоюзної координаційної ради студентських організацій.
В Зеленогорську відбулася і окрема нарада представників демократичних студентських організацій з України. Було підтверджено курс на створення єдиної всеукраїнської студентської організації.
Київська філія УСС не обмежувалася виданням відозв та написанням декларацій. Перша міська конференція УСС відбулася 24 листопада 1989 р. в приміщенні Політехнічного інституту. Керівництво організації так і не було обране, проте було розпочато практичну роботу по підготовці Установчих зборів УСС.
Установчий з’їзд Української студентської спілки відбувся 8 та 9 грудня 1989 р. в приміщенні Київського університету. На з’їзд прибуло 167 делегатів студентських об’єднань з 13 міст України.
Перед студентами виступили лідер Народного руху І. Драч, відомий дисидент Ю.Бадзьо та один з керівників УГС М. Горинь, який в своїй промові зазначив: “Ми справді сьогодні є свідками історичного пробудження нашої молоді до активного політичного й громадського життя. Десятиріччя нашої історії — це десятиріччя приглушування нашої молодіжної енергії та сили”8.
У виступах делегатів з’їзду відразу відчулася наявність різних підходів до структурної побудови майбутньої організації. Так, один з лідерів Київської філії УСС В. Кириленко, відкриваючи з’їзд, стверджував: “Всі ми розуміємо, що час окремих розрізнених дій пройшов. Всі ми розуміємо, що тільки разом можемо взятися за вирішення тієї безлічі проблем, що маємо перед собою зараз. Більшість активного студентства доходить тієї думки, що найкращою структурою для їх розв’язання повинна стати незалежна студентська профспілка. Мабуть, в більшості з нас накопичилася певна недовіра до безрезультатних потуг офіційних студентських профкомів, бо новий студент, студент буремних часів зламу стереотипів, потребує самовтілення та самозатвердження саме через участь в неформальних новостворених організаціях, девізом яких стає безкорисливість, рівність та демократія. Зрозуміло й те, що неможливе вирішення специфічних цехових студентських проблем без серйозних змін у внутрішньому устрої суспільства. Розуміння цього обумовлює необхідність істотної політизації студентської спілки. Тому здається, що є всі підстави сподіватися, що висунувши пакет профспілкових умов та створивши певні механізми їх реалізації, механізми забезпечення прав студентства та чітко сформулювавши свою політичну платформу, наша спілка має досить істотні перспективи для свого розвитку.
В будь-якому разі самий наш з’їзд повинен відобразити факт створення хоча б більш-менш організованої опозиції до існуючих студентських профкомів та декларувати готовність свідомого студентства до боротьби за гідне існування та забезпечення своїх прав. Одночасно наш з’їзд повинен висловити свою повну солідарність з національно-демократичним рухом та маніфестувати прагнення національно свідомого студентства і надалі приймати активну участь в українському національному відродженні”9.
Власне, проти такої позиції “киян” представники Студентського братства та інших регіональних студентських громад не виступали. Головна суперечка розгорілася навколо проекту Статуту УСС, який винесла на з’їзд Київська філія УСС. Проект передбачав створення централізованої жорсткої структури, яка б могла за короткий час мобілізувати широкі кола українського студентства для проведення масштабних політичних акцій. Проект Статуту був виписаний за принципом демократичного централізму.
Проти цього виступили представники Студентського братства. Лідер “братчиків” М. Іващишин поставив у своєму виступі проблему наступним чином: “Зараз просто проблему поставлю, як нам організуватися на даний час, у даній ситуації: створювати централізовану студентську спілку чи спілку як асоціацію. Як асоціацію вже створених організацій і як асоціацію організацій, які тільки будуть створюватися. У нас, на раді Студентського братства у Львові, я зараз висловлюю думку Студентського братства Львова, що ця організація має бути асоціацією. Пояснюється, чому: ця організація існує не у всіх містах України; не те, що не у всіх — у більшості нема студентських організацій.
Якщо ми зараз створимо організацію в Києві, ми поставимо студентів у роль інфантильних дітей… Тобто вони будуть на нас дивитися і повторювати за нами; будуть чекати від нас підтримки, а самі не будуть робити. В кожному вузі, навіть у Львові, є вузи з різними проблемами. На нашу думку, УСС, який буде створений сьогодні, за даним статутом, що був запропонований Організаційним комітетом, це мертвонароджене дитя”10.
В проекті “київського” Статуту зазначалося: “ Українська студентська спілка є добровільною професійною, громадсько-політичною організацією студентів, що беруть активну участь у суспільному житті України, сприяють його демократизації, зміцненню та поглибленню громадських прав і свобод, розвитку науки і культури”. Метою УСС є:
• “захист прав та інтересів студентів;
• вирішення соціальних та побутових проблем;
• розвиток самоврядування та автономії учбових закладів;
• піднесення суспільної, політичної, культурологічної та наукової активності студентської молоді;
• виховання національно свідомої молоді і інтелігенції;
• сприяння виходу української науки на світовий рівень;
• поглиблення демократизації суспільства;
• забезпечення політичного та економічного суверенітету України”11.
В результаті гострої суперечки Українська студентська спілка таки була створена. Хоча з’їзд і не обрав керівних органів УСС та не затвердив Статуту, безперечним його успіхом стало прийняття Програмової декларації УСС, яка розглядалася на другий день з’їзду. Автором Програмової декларації був студент економічного факультету Київського університету О.Хмелевський.
Програмова декларація дещо відрізнялася від першої Декларації, автором якої був В.Піховшек. В Програмовій декларації УСС, запропонованій Установчому з’їзду було докладно виписано головні вимоги опозиційного студентства щодо функціонування навчальних закладів, органів студентського самоврядування, навчального процесу, соціально-побутових та загальнополітичних проблем. Вимагалася повна свобода внутрішньовузової кадрової політики, врядування, складання навчальних планів та програм. Для Держкомосвіти СРСР та Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР відводилися дотаційна та рекомендаційні ролі. Окрім впровадження автономії наукової та видавничої діяльності вузів, вимагалося скасування державної монополії на освіту. Рішуче не допускалося втручання в вузівське життя органів МВС та КДБ.
Особливо було виписано вимоги УСС стосовно студентського самоврядування. Зазначалося, що мають бути законодавчо закріплені права студентів визначати структуру та спосіб скликання органів студентського самоврядування, накладати вето на рішення органів керівництва учбових закладів та права на висунення альтернативних проектів рішень до їх затвердження керівництвом, право вирішення важливих питань внутрішнього життя учбових закладів шляхом загального референдуму трудового колективу та створення механізму його скликання. Програмова декларація передбачала також надання права на об’єднання студентів в спілки, секції, клуби та інші формування і їх реєстрацію учбовими закладами з наданням приміщення; надання права студентському самоврядуванню на проведення культурологічної, видавничої, фінансово-господарчої діяльності.
Стосовно навчального процесу вимагалося:
• “свободи наукових досліджень, права наукових гуртків та клубів на незалежну наукову програму;
• безцензурності наукових праць;
• усунення спецфондів з бібліотек;
• право вільного вибору студентами екзаменатора;
• права студентів на вільний вибір предметів навчання в межах діючих навчальних планів та вивчення додаткових курсів за згодою з викладачами (в тому числі з доплатою);
• усунення обов’язкового відвідування занять на військовій кафедрі та кафедрі фізичного виховання;
• викладання марксизму-ленінізму як однієї з багатьох суспільних теорій;
• право на вільну діяльність релігійних громад в учбових закладах;
• забезпечення права на навчання українською мовою в будь-якому учбовому закладі України;
• розповсюдження досягнень української науки та культури, створених діаспорою;
• запрошення на викладання українських вчених з-за кордону”.
Особливу увагу приділено в Програмовій декларації соціально-побутовим проблемам. УСС наголошувала на необхідності забезпечення кожного студента не нижче мінімального прожиткового рівня, а також диференційованих підвищень стипендії в залежності від успішності навчання та інфляційного рівня, відміни всіх видів податків зі стипендії, впровадження 50% цілорічної знижки за проїзд для студентів на усіх видах транспорту та забезпечення всіх студентів гуртожитками за необхідністю. Передовсім вимагалося скасування залежності працевлаштування студентів від влади учбових закладів та прописки. Також студенти наполягали на скасуванні примусового членства в ДНД і оперзагонах та на скасуванні чергувань студентів в гуртожитках та примусовості всіх видів фізичних робіт.
Лідери УСС усвідомлювали, що досягти виконання цих вимог можна лише за умови широкої демократизації суспільства. Тому в Програмовій декларації УСС достатньо багато уваги приділено проблемам законодавчого закріплення заборони будь-яких репресій проти діяльності опозиції, ліквідації державної монополії на засоби масової інформації та забезпечення дійсної свободи слова. УСС проголошувала необхідність плюралізму думок та рівноправності ідеологій, ліквідації державної монополії на засоби виробництва, передачі влади до демократично обраних Рад і головне — забезпечення суверенітету України12.
Також Установчий з’їзд ухвалив звернення до студентів України із закликом підтримати відозву народних депутатів СРСР Сахарова, Тихонова, Попова, Мурашова та Афанасьєва про двогодинний попереджувальний політичний страйк з вимогою включити до порядку денного II з’їзду народних депутатів СРСР обговорення ст. 6 Конституції СРСР (“Про керівну роль КПРС”, яка юридично закріплювала однопартійну систему в СРСР), законів про власність, землю та підприємництво.
Вже 11 грудня 1989 р. активісти УСС організували страйки студентів в Київському університеті, Художньому і Політехнічних інститутах та на історичному факультеті Педагогічного інституту. В університеті страйкували студенти фізичного, механіко-математичного, 2 та 4 курсів економічного та 2 курсу філологічного факультетів. Страйкувала також вся військова кафедра. Заклик до політичного страйку підтримали і деякі викладачі13.
Однак з’їзд УСС завершився створенням двох структур. Власне, Української студентської спілки, до якої увійшла більшість студентських громад та Конфедерації студентів України, в яку вступили УСС, Студентське братство та ряд інших студентських організацій, які не увійшли до УСС.
Практика подальшої роботи Конфедерації студентів України показала, що вона не здатна ефективно діяти в нових політичних умовах. Однак в рамках КСУ зав’язалися партнерські стосунки між УСС та Студентським братством, які дали змогу в недалекому майбутньому провести таку масштабну та безпрецедентну акцію, як голодування студентів у жовтні 1990 року. Студентська аудиторія швидко зрозуміла необхідність організаційного оформлення задля досягнення певної мети. Процес політизації в студентському середовищі проходив набагато динамічніше, ніж в загальній масі української молоді. Студентство (як певна соціально-професійна група) підносило як загальнодемократичні вимоги, так і вузько професійні. Наприклад: демократизація внутрішньовузівського врядування, створення системи студентського самоврядування, підвищення стипендій, облаштування гуртожитків тощо. Поряд з цим існувало розуміння того, що без загальної демократизації політичного режиму ці вимоги ніколи не будуть досягнуті. Тому студентство і йшло в політику, щоб відстоювати свої інтереси, не покладаючись на збюрократизовані офіційні структури.
Однак поряд з соціально-політичною активністю студентства в молодіжному середовищі виникли й інші не менш динамічні процеси. Політизація досягла того рівня, коли молодь вийшла з ініціативою створення суто політичної молодіжної організації.
Влітку 1989 року молоді члени Харківської філії Української гельсінської спілки оголосили про відновлення Спілки української молоді, яка фігурувала в процесі 1932 року проти так званого Союзу визволення України. Один з членів СНУМ пригадував: “Але тодішня діаспорна та частково вітчизняна історіографія вважала, що СУМ 20-х рр. — це сфабрикована органами ГПУ організація для винищення української інтелігенції так само, як і Союз визволення України”14. Тому керівництво УГС прийняло рішення про підтримку ініціативи Харківської філії, однак назва майбутньої молодіжної структури була трансформована на Спілку незалежної української молоді (СНУМ), аби відмежуватися таким чином від СУМ 20-х рр., а також від СУМ в діаспорі, яка діє як молодіжна структура ОУН (бандерівців).
Власне, ця ідея вже була на часі. Ще під час мітингової кампанії 1988 року у Львові відомий активіст І. Макар висунув ідею створення молодіжної філії при УГС. Тоді ця ідея не знайшла прихильників, однак на середину 1989 року політична ситуація вимагала від молодіжного націонал-демократичного середовища витворення єдиної молодіжної суто політичної організації. Такою організацією на той час і стала Спілка незалежної української молоді.
19 серпня 1989 р. виникла Львівська обласна рада Спілки незалежної української молоді, яку очолив активіст УГС І. Деркач. Рада прийняла Програму СНУМ, в преамбулі до якої, зокрема, говорилося, що “зважаючи на те, що:
– кожна молода людина має право на сповідування будь-яких політичних ідей, а ЛКСМУ основною метою своєю ставить виховання української молоді як резерву Компартії України і прагне насаджувати саме комуністичні, а не якісь інші ідеї;
– тривалий час виховання молоді в дусі так званого атеїзму, національного нігілізму, рабської покірності і кар’єризму привели її до духовного спустошення і збайдужіння; злочинність, алкоголізм, наркоманія, проституція та інші суспільні пороки все більше підточують моральне здоров’я нації;
– тільки радикальні зміни в справі виховання молоді, залучення її до суспільного активного життя, народних традицій, релігії могли б врятувати українське суспільство від деградації, яка роз’їдає націю;
– виникла гостра потреба у створенні молодіжної організації нового типу в Україні, яка б увібрала в свій виховний арсенал найкращі народні традиції. Методи громадського та релігійного впливу.
Підтримуючи ініціативу харківської молоді, яка зорганізувала групу відродження Спілки української молоді (СУМ), ми заявляємо свою повну солідарність з цим патріотичним починанням і закликаємо молодь всіх областей України підтримати харків’ян.
В свою чергу ми пропонуємо назвати свою обласну організацію Спілкою незалежної української молоді, яка в майбутньому ввійде у склад Всеукраїнської СНУМ”15.
Програма складалася з “Основних принципів” та “Статуту”. В “Основних принципах” було викладено головні ідеологічні напрямки роботи майбутньої організації. Наприклад, в першому пункті “Принципів” зазначено, що “СНУМ — молодіжна громадсько-політична організація, яка співпрацює з прогресивними демократичними силами і прагне політичного, економічного, соціального суверенітету як перехідного етапу до повної державної незалежності”. В справі державної організації СНУМ виступала за політичний плюралізм та проти однопартійної системи і ідеологічної монополії. В “Принципах” значна увага приділена проблемі закріплення національної символіки. Четвертий пункт сформульований наступним чином: “Спілка бореться за відновлення на державному рівні національної символіки українського народу. СНУМ виховує в юнаків та дівчат глибоку повагу до синьо-жовтого прапору та герба — тризуба. Добивається визнання державним гімном України гімну “Ще не вмерла Україна”. СНУМ рішуче виступила за утвердження української мови як єдиної державної та впровадження у всіх сферах суспільного та господарчого життя республіки.
В питаннях ставлення до військового обов’язку СНУМ мала послідовно домагатися ліквідації обов’язкового військового обов’язку та створення української армії.
Достатньо уваги в “Основних принципах” приділено і питанням релігійного виховання. В пункті 10 йде мова про те, що “розцінюючи релігію як основне джерело відродження нації, СНУМ виступає за конституцією гарантоване право релігійної пропаганди. За легалізацію і відновлення національних церков України — Української католицької церкви та Української автокефальної православної церкви…”
Проте найбільш повно були виписані обов’язки СНУМівця. Так, член СНУМ мав обов’язково знати історію України, сприяти організації у вихованні молоді в дусі поваги до традицій та героїки національно-визвольної боротьби.
Програма СНУМ не оминула і проблем освіти. Зокрема, спілка виступала за демократизацію навчального процесу, за широку участь юнаків і дівчат в управлінні середніми та вищими учбовими закладами, за працевлаштування випускників цих закладів в межах України.
Від початку своєї діяльності СНУМ намагалася встановити дружні стосунки з молодіжними організаціями діаспори. Відразу було встановлено контакти з діаспорною СУМ.
Програма СНУМ є значним здобутком молодіжного руху на цьому етапі, оскільки є документальним підтвердженням процесу радикалізації молодіжного середовища. Те, що ініціатива створення молодіжної політизованої структури виникла в зрусифікованому Харкові, вказує на загальноукраїнський характер цих процесів.
В своїй програмі СНУМ виступила за досягнення державної незалежності України. Це значною мірою перегукується з програмовими документами УГС. Однак молодіжна організація мала значно більший запас радикалізму в цих питаннях.
У вересні 1989 р. І. Деркач дав інтерв’ю Українському пресовому агентству, де заявив, що СНУМ є молодіжною філією УГС. Проте було підкреслено, що УГС та СНУМ будують свої взаємовідносини на принципі автономності та взаємоповаги.
Також в цьому інтерв’ю І. Деркач спробував дати оцінку перенесення на Україну діаспорних структур. Зокрема, лідер Львівської СНУМ досить негативно прокоментував спробу відродити “Пласт” в Україні, запозичуючи досвід діаспорного “Пласту”. Також І. Деркач визнав за помилку свої власні дії на горі Маківка, коли 19 серпня 1989 р. під час установчих зборів Львівської ради СНУМ, він з групою однодумців підняв червоно-чорний прапор УПА як символ продовження національно-визвольного руху. На його думку, це була “політична помилка”, оскільки ця акція дала привід владі цькувати організацію як осередок бандерівської СУМ. І. Деркач рішуче заперечував будь-які спроби перенести на Україну діаспорні політичні суперечки. “Ми, молодь з України, повинні створити щось своє, внести якусь новизну, беручи з Заходу тільки краще, ту сильну ідеологію, компетентність тих політреферентів УПА і тих же пластунів, СУМ і ту ж організацію переносити сюди так точно один до одного не можна сьогодні. Ми візьмемо у них все найкраще, а самий політичний скелет створимо самі. Абсолютно самі. І відновлення самих назв… — це тільки клопіт від того”17.
20 вересня 1989 р. виникла Київська СНУМ. Однією з її яскравих акцій цього періоду є освячення хреста на Замковій горі на могилі студентів, які загинули під Крутами в обороні Києва від більшовиків. Хрест був встановлений членами Київської СНУМ 14 жовтня 1989 р. На той час лідером київських СНУМівців був колишній активіст “Громади” Д.Корчинський. До Київської організації СНУМ входило п’ять осередків: міжрегіональний (Шевченківський район м. Києва), Київський
університет, Політехнічний інститут, Академмістечко та Оболонь.
До травня 1990 року СНУМ-СУМ являла собою досить аморфну структуру. Протягом другої половини 1989 року осередки СНУМ виникли в Чернівцях (Спілка української молоді Буковини), Тернополі та в Івано-Франківську. Всі вони існували при регіональних філіях УГС. Раз в місяць відбувалася нарада керівників обласних організацій УГС, в рамках якої проходило і засідання керівників осередків СНУМ.
В той же час Харківська СУМ залишався при своїй думці і не змінив рішення щодо своєї назви. Харків’яни взагалі помітно відрізнялися своїм радикалізмом з-поміж тогочасного молодіжного середовища. Лідер Харківськї СУМ К.Черемський відкрито заявляв про орієнтацію своєї організації на донцовський інтегральний націоналізм. Відразу по створенню Харківської СУМ його керівництво звернулося до української діаспори через радіо “Свобода” із заявою про відновлення в Україні структури СУМ. За порівняно короткий строк СУМ вдалося розкрутитися та засвітитися в політичному середовищі свого регіону та отримати підтримку частини української національно свідомої молоді. Тому зміна назви автоматично означала істотну втрату позицій.
Проте СНУМ радикалізовувалася в геометричній прогресії. Так, 27–28 жовтня 1989 р. в Тернополі виник осередок СНУМ. І вже на конференції Тернопільської крайової організації НРУ за перебудову 2–3 грудня 1989 р. лідер місцевої СНУМ
Ю. Моргун заявляв, що членом організації може бути лише віруючий, який не є членом ВЛКСМ чи КПРС18. Націоналістичні радикальні гасла знаходили все більше послідовників в СНУМівському середовищі.
В листопаді 1989 року Львівська рада СНУМ заснувала власний друкований орган “Молодь України”. До складу редакційної колегії увійшли: відповідальний редактор — Т.Чорновіл, О.Вітович та І.Деркач. В першому числі “Молоді України” вийшла редакційна стаття Т.Чорновола, де стверджувалося, що завданням газети є “пропаганда серед молоді ідеї української незалежності… Ми бачимо свій обов’язок в тому, щоб пробудити якнайбільше молодих людей до свідомої боротьби… Вбачаємо особливу відповідальність своєї місії: відстоїмо молодь — відстоїмо Україну. Кожна найменша стаття в газеті, як і кожна щоденна акція СНУМ — все повинно ставати цеглинками у великій будові майбутньої України. З цього і випливають два основні принципи нашого видання (як зрештою СНУМ взагалі):
• тільки повна державна незалежність може стати реальним гарантом виживання та економічного, культурного і взагалі будь-якого розвитку України. Кожна ідея і кожний рух, які відводять вбік від шляху майбутньої самостійної України, нам неприйнятні;
• тільки демократичними конституційним шляхом можна йти до заповідної мети — державності і самостійності. Лише через ідеологічний та (крайній засіб) економічний тиск на тоталітарне керівництво держави, лише шляхом справедливих виборів, створенням нових законів, всенародним референдумом, різними засобами громадянської непокори. Голослівні заяви про досягнення самостійності негайно, перескакуючи довгий шлях поглиблення демократії, без підготовки відповідного економічного і політичного фундаментів — безплідна авантюра. Спроба ж наблизити день незалежності шляхом насильства і зброї може обернутися злочином проти свого народу”19.
Проте навіть в Львівської СНУМ не всі поділяли такі помірковані погляди. Значна частина СНУМівської молоді вже була захоплена героїкою УПА. Для них незалежність була потрібна негайно і без усіляких перехідних періодів. Власне, це і стало причиною розколу СНУМ в 1990 році на націоналістичну та помірковану фракції.
Слід також відмітити, що націонал-демократичний рух не вичерпував всієї гами молодіжної політичної активності на цей період. Зокрема, існували групи молодих соціал-демократів, неокомуністів, “зелених” тощо.
Окремо слід пригадати діяльність анархістських груп, які виникли на той час в Україні. Вперше анархісти вийшли на загальносоюзну політичну арену ще наприкінці 1987 року, коли студентами історичного факультету Московського державного педагогічного інституту був створений клуб “Община”. Лідерами цього об’єднання виступали представники ще “доперебудовчої” ліворадикальної молодіжної опозиції А.Ісаєв та О.Шубін. На базі цього клубу в січні 1989 року і була утворена Конфедерація анархістів-синдикалістів.
В Україні анархістські групи виникали, як правило, в середовищі субкультури гіппі. Наприклад, у Харкові наприкінці 1988 року широку діяльність розгорнули анархісти з груп “Шанс” та “Ноябрь”. Фактично протягом 1988–1989 рр. анархісти збільшили свою чисельність майже втричі та здобули прихильність харківського студентства і навіть частини робітників. 1989 рік взагалі став роком розквіту анархістського руху. З’явилася ціла низка анархістських видань (з кінця 1987 року виходив лише неперіодичний часопис “Община”, з 1989 року — “Воля”, “Черное знамя”, “Кенгуру”, “Частное лицо”, “КАС-КОР”, “Новый свет”, “Голос анархии” та Харківський “Набат”), чисельність анархістських груп зростала, їх ставало все більше, виникали нові течії та вдосконалювалася ідеологія. Проте вже в жовтні 1989 року в КАС виникла кризова ситуація. Справа в тому, що на початку КАС об’єднала представників різних напрямків анархістського руху. Якщо засновники КАС вважали себе анархо-синдикалістами (а реально — прудоністами), то анархістські групи в Дніпропетровську та Запоріжжі були, по суті, анархо-комуністами. Відповідно українські анархо-комуністи різко почали критикувати московське керівництво КАС. Харківські анархісти знаходилися осторонь ідеологічної дискусії, але більше схилялися до позиції Запорізьких анархістів, які апелювали до спадщини Н. Махна. Внаслідок загострення ідеологічних протиріч між українськими анархістами та російським центром відбувся відхід запорізької та дніпропетровської груп від КАС.
Загалом в Україні ліворадикальний молодіжний рух на 1989 рік лише зароджувався. Частина молодіжної субкультури гіппі внаслідок загальної політизації суспільства та проникнення в республіку анархістського самвидаву, який в першу чергу звертався саме до цієї категорії неформалів, починала усвідомлювати необхідність переходу від пасивного спротиву системі до політичної боротьби.
Початок 1990 року позначений значною активізацією в молодіжному русі України. Передовсім спостерігалася значна політизація і водночас радикалізація молодіжної активності. Так, лише з серпня 1989 по травень 1990 року СНУМ провела
27 масових акцій, у тому числі 23 несанкціоновані, в яких взяли участь 64 тисячі осіб20. Така активність вказує на наростання протестного потенціалу в молодіжному середовищі. Наприкінці 1989 — на початку 1990 рр. набув поширення студентський рух за деідеологізацію та демілітаризацію навчального процесу. Студенти вимагали скасування державного іспиту з історії КПРС та “марксизму-ленінізму”. Студентське братство та УСС організовують ряд страйків та акцій протесту.
Розпочинається масштабний збір підписів. Так, силами Львівського Студентського братства було зібрано понад 1500 підписів. На одному лише геологічному факультеті Київського університету під вимогою скасувати іспити з “марксизму-ленінізму” та деідеологізації навчання Київська організація УСС зібрала 90 підписів. 5 січня 1990 р. студенти 5 курсу цього ж факультету проводять страйк на підтримку вимоги про відміну заліку з “радянського права”. Згодом до цієї акції приєдналися студенти 2,3,4 курсів. Пізніше активісти УСС в Київському університеті провели пікетування військової кафедри. Ця ініціатива знайшла підтримку в студентів Харкова, Дніпропетровська та Донецька.
Більш масштабною стала акція студентського єднання, яка мала місце в лютому 1990 року. “Спочатку акція планувалася у вигляді страйку, — зазначають О.Доній та О.Синельников, — але в реальній ситуації було очевидно, що більшість міст ще не готові до радикальних дій. Тому акція отримала нейтральнішу назву, а регіональні студентські організації могли, залежно від ситуації, проводити страйки, мітинги чи виставляти пікети”21. В акції брали участь вузи Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Донецька, Києва, Львова, Харкова і Чернівців. В Києві страйкували всі найбільші учбові заклади. Біля декількох тисяч студентів університету, Політехнічного, Педагогічного, Художнього, Театрального, Інженерно-будівельного інститутів та Інституту народного господарства пікетували власні вузи. Акція продемонструвала можливість проведення масштабної всеукраїнської акції протесту.
Учасники акції висували не лише соціально-економічні гасла (стипендії, гуртожитки, диктат вузівської адміністрації), але передовсім політичні вимоги. Поліпшити умови життя студентів без докорінних змін в суспільстві, на думку активістів УСС, було неможливо. Тому серед головних вимог студентство висунуло скасування 6 статті Конституції та припинення втручання КПРС в господарство, освіту, мистецтво та науку.
Під час акції Київська організація УСС випустила листівку (автором її був О.Доній), де зазначалося: “Ми живемо в злиднях гуртожитків на умовах феодально-пропускної системи, жебракуємо на мізерну копійчину, вивчаємо різні утопічні теорії замість підготовки за фахом. Чому про нас забули? Відповідь проста: через те, що спимо. Ми не вимагаємо. Ніхто й не квапиться вирішувати наші турботи. Чекати далі — значить не дочекатись ніяких зрушень. Тільки виступивши спільно, миможемо відстояти свої права… Зараз, напередодні виборів, ми, студенти, маємо єдину нагоду вголос заявити про себе, поставити свої вимоги не тільки перед міністерствами, але й перед людьми, що незабаром складатимуть Верховну Раду України…”22.
Учасники акції студентського єднання вимагали реорганізувати КПРС за територіальною ознакою, прибравши парткоми з вузів, ліквідувати “перші відділи”, забезпечити автономію та екстериторіальність вузів і не переслідувати студентів з політичних чи релігійних мотивів та в першу чергу скасувати-таки обов’язкове вивчення “марксистсько-ленінських дисциплін”.
Саме на час проведення акції почав виходити орган Київської організації УСС “Українське студентство”, де друкувалася хроніка студентського протесту в Україні. “Українське студентство” мало обсяг 4 сторінки, вийшло 2 числа газети. Головним редактором видання був Б.Яременко, студент факультету журналістики КДУ, реально випуском займалися О.Хмелевський та О.Бебик. Оскільки на той час в Україні не було вільного доступу до копіювальної техніки, то газета друкувалася у Литві і вже звідти переправлялася до Києва. Так само у Литві на замовлення УСС виготовлялися значки з національною символікою23.
В першому числі видання з’явилися вимоги учасників акції студентського єднання. Студенти вимагали:
• “Скасувати обов’язкове вивчення марксистсько-ленінських дисциплін.
• Забезпечити всіх студентів стипендією не нижче прожиткового рівня.
• Скасувати всі види податків з стипендії, заробітків студентів та студентських кооперативів.
• Забезпечити всіх студентів гуртожитками за необхідністю шляхом прискорення будівництва, виселення з студентських гуртожитків всіх осіб, що не мають відношення до студентства.
• Прийняти демократичні статути учбових закладів, що забезпечать студентам рівні з викладачами та співробітниками права у виборах ректорів, деканів, рад учбових закладів, які надали б право вирішального голосу при вирішенні студентських проблем.
• Забезпечити справжню добровільність навчання на військовій кафедрі цивільної оборони.
• Забезпечити автономію та екстериторіальність учбових закладів, ліквідувати перші відділи (КДБ).
• Припинити переслідування студентів по політичним та релігійним мотивах. Заборонити будь-яке переслідування студентів за участь в політичних та громадських організаціях, страйках, демонстраціях та інших акціях протесту.
• Поліпшити умови життя студентів без докорінних змін в суспільстві неможливо. Тому ми домагаємось скасування 6-ї статті Конституції, припинення втручання КПРС в господарство, освіту, мистецтво, науку.
• Необхідною умовою щодо цього є реорганізація КПРС за територіальною, а не за виробничою ознакою. В галузі освіти це означає скасування парткомів в учбових закладах.
• Створити вузівські комітети об’єднаних молодіжних організацій, в які увійдуть складовими частинами комітети комсомолу, Спілки незалежної української молоді, Української студентської спілки та інші”24.
Страйк носив попереджувальний характер, про що організатори акції неодноразово наголошували. Звичайно, акція було належно оцінена органами влади. Представників від УСС було запрошено на переговори в Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР; в деяких вузах Києва студенти отримали гарантовану стипендію; декілька вузів відмінили іспити з історії КПРС та наукового комунізму; ще в декількох була скорочена кількість годин з медичної підготовки. Однак акція мала і негативні результати.
Страйк завершився всекиївським студентським мітингом 21 лютого біля пам’ятника Тарасу Шевченку, навпроти червоного корпусу Київського університету, в якому взяли участь студенти страйкуючих вузів Києва. З промовами виступили
О.Доній, В.Кириленко, В.Чемерис та інші. В своїх виступах вони підсумували здобутки першої загальноукраїнської акції студентської єдності. Виступали представники Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР, викладачі.
Однак мітинг завершився арештом В.Чемериса, секретаря Київської краєвої ради Руху. Його було звинувачено в організації несанкціонованих студентських мітингів. Того ж вечора В.Чемериса було засуджено до 15 діб ув’язнення. Протестуючи проти брутальних дій міліції, у в’язниці В.Чемерис оголосив голодування.
22 лютого членами УСС на адресу прокурора м. Києва В. Шевченка було надіслано протест з вимогою звільнити В.Чемериса, в іншому разі УСС залишала за собою право на проведення акцій протесту.
Акція протесту проти арешту В.Чемериса відбулася 23 лютого 1990 р. — група студентів та активістів УСС пікетували будинок Київської міської ради. “Живий ланцюг із активістів УСС з жовто-блакитним прапором та плакатами став на сходах будинку Міської ради. Також несанкціоновано”25.
Протистояння між УСС та владою завершилося арештом студентів ще шістьох київських вузів. УСС відповіла заявою з протестом, в якій розцінила вчинок влади як спробу зупинити незалежний демократичний студентський рух в Україні.
Відразу після арештів активісти УСС почали збирати підписи під закликом про звільнення засуджених за пікетування будинку Київської міськради. Серія відозв, що розійшлися містом і Україною “з подачі” УСС, мали на меті не тільки зібрати підписи в підтримку арештованих, але й просто детальніше поінформувати про події студентського страйку та його наслідків. Фактично ця справа додала значної популярності активістам УСС та структурі загалом. Студентів підтримали всі демократичні організації та громадські об’єднання.
23–25 лютого 1990 р. у Львові проходив ІІ з’їзд Конфедерації студентів України, на який було делеговано 138 представників з 33 вузів від 18 міст України. В зв’язку з арештами студентів у Києві більша частина представників УСС не змогла прибути на з’їзд. Проте Конфедерація повністю підтримала київських студентів в їх боротьбі.
Першого березня на заклик Конфедерації студентів України та відповідно до рішення її ІІ з’їзду страйкувало студентство західних регіонів України. Причиною страйку були арешти у Києві. “Наша сила в єдності”, — заявляли студенти Тернополя, де страйкувала молодь відразу декількох вузів — ТДПІ (80% студентів), Інституту народного господарства (60%) та Політехнічного інституту (70%)26. У Львові страйк почався з 1 березня і продовжувався до 4 березня 1990 р. включно. За звільнення заарештованих студентів висловився і ректор Київського університету В.Скопенко. Апогеєм акцій протесту стало спільне пікетування УСС та Студентського братства Київської міськради 6 березня, в якому брали участь понад 250 студентів.
6 березня 1990 р. голова Київського міського суду Г.Бутенко офіційно повідомив про дострокове звільнення заарештованих студентів, що було розцінене студентськими активістами як перемога студентської єдності і солідарності. Однак вимоги страйкарів так і не були виконані у повному обсязі. Українська студентська спілка, не зважаючи на репресивні заходи влади стосовно її активістів, не відступила від своїх вимог.
В результаті акції студентського єднання в багатьох вузах України адміністрація пообіцяла студентам гарантовану стипендію розміром 60 крб. з першого вересня 1990 року. Таку ж обіцянку повторив на загальноміському студентському мітингу у Києві і представник Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР. У газеті “Комсомольская правда” за 25 березня 1990 р. стверджувалося, що “серія студентських страйків, які пройшли на Україні в кінці лютого, примусила мінвуз республіки прийняти рішення, якого студенти добивалися протягом останніх п’яти років. У всіх вузах стипендії підвищені до 60 крб.”27.
Однак вже наприкінці березня 1990 року сектором інформації Ради Міністрів УРСР розповсюджена заява, де повідомлення “Комсомольской правды” називають ляпсусом і дезінформацією, а підвищення стипендій може бути не раніше 1.09.91 р.
Відповідно до цього спростування 16 квітня 1990 р. Київська організація УСС заявила, що “в разі невиконання Мінвузом республіки та адміністраціями вузів обіцянок щодо підвищення стипендії студентам до 60 крб. вже з 1.09.90 р., УСС залишає за собою право в вересні — жовтні цього року організувати масові акції протесту, в тому числі і проведення Всеукраїнського студентського страйку”28.
Акція студентського єднання та репресії, яких зазнали активісти УСС допомогли усвідомити необхідність зміцнення структури організації. Так, на Київській міській конференції Української студентської спілки, що була проведена в березні 1990 р., вперше були обрані керівні органи Київської організації УСС. На пропозицію В.Піховшека головою Київської міської організації УСС обрали Олеся Донія, студента ІV курсу історичного факультету КДУ. Заступником голови на пропозицію О.Донія був обраний Р.Стратійчук, студент Художнього інституту. Окремо слід пригадати акцію УСС на підтримку Литви. “Трагічні події у Литві, — відзначається в дослідженні О.Донія та О.Синельникова, — що так прямо екстраполювалися на Україну та її боротьбу за незалежність, завжди викликали прямий і безпосередній відгук серед студентської молоді і активістів Української студентської спілки”29. Студенти філософського факультету Київського університету написали “Відкритий лист до Президента Радянського Союзу” (23.03.90 р.), де вимагали від керівництва СРСР визнати незалежність Литовської республіки та розпочати з нею рівноправні переговори30.
Широку роботу в 1990 році розгорнула і Спілка незалежної української молоді. 27 січня 1990 р. в Києві відбулася нарада представників СУМ-СНУМівських осередків Донецька, Житомира, Києва, Львова, Рівного, Тернополя, Хмельницького та Черкас. Учасники наради зазначали, що осередки СУМ-СНУМ виникають по Україні автономно і структурно є незалежними один від одного. Тому, щоб під час об’єднання їх в одну організацію не виникло принципових розбіжностей в програмових засадах, було вирішено прийняти основоположні принципи, на ґрунті яких вони проводитимуть свою роботу. Відповідно було прийнято резолюцію, яка окреслювала головні ідеологічні принципи діяльності СУМ-СНУМ.
Зокрема, в резолюції зазначалося, що “СУМ-СНУМ бореться за побудову Української самостійної Соборної Держави… Першим ворогом українського народу, як і всіх поневолених народів останньої імперії — є КПРС.
Беручи до уваги те, що КПРС не є одним із необхідних механізмів суспільно-господарського життя, що вона таким чином може посідати своє виняткове становище в суспільстві й підтримувати високий рівень життя свого апарату тільки шляхом прямого визиску та перманентного узурпування влади, котру вона може здійснювати тільки за допомогою свого репресивного апарату через наповненість всіх державних структур своїми членами та через розумову пасивність великої частини населення, СУМ-СНУМ вважає, що політичною тактикою опозиції мусить бути витіснення членів КПРС і “безпартійних комуністів” з усіх суспільно-господарських структур, насамперед з Рад усіх рівнів, а також — підтримка стихійних опозиційних настроїв населення.
Виходячи з цього СУМ-СНУМ на виборах керується гаслом “Ради без комуністів!” і відмовляється підтримувати на виборах угодовців, вважаючи, що угодовська демагогія вигідна передовсім КПРС…”31.
Таким чином, СУМ-СНУМ заявив про свою радикальну опозиційність до існуючого політичного режиму. Фактично перемогла позиція націоналістичної частини організації. В цьому плані позицію радикальної частини СНУМ ілюструє стаття лідера Київського СНУМ Д.Корчинського “Гасла моменту”. В ній він обґрунтовує з притаманним йому цинізмом гасло “Ради без комуністів!” “Ми спостерігаємо, — писав Д.Корчинський, — дивовижне явище: уявлення і зденаціоналізованої, і рухівської інтелігенції часто-густо відстають за адекватністю від настроїв та інстинктів обивательського міського та селянського середовища… Антикомуністичні інстинкти нині дуже поширені серед народу. Багато хто розуміє, що “до ручки нас довели комуністи”… Не треба їхати до Львова, поспілкуйтесь з робітниками інтернаціональної Одеси. “Скільки можна годувати Москву”, — почуєте ви в половині випадків… Але рухівський інтелігент не проста людина. Він — політик і знає, що говорити за самостійність — це екстремізм, який може посварити нас із здоровими силами в партії, крім того — народ це не розуміє… Якщо людина розуміє, що в усьому винні комуністи, що всі ми не матимем ковбаси доти, доки Україна не матиме самостійности, — то це наша людина… Ради без комуністів! Хай живе українська самостійна соборна ковбаса! — такі гасла сьогодення”32.
В цей час в Україні розгорталася виборча кампанія по виборах депутатів Верховної Ради УРСР. Більшість молодіжних організацій та політичних структур взяли найактивнішу участь в цій кампанії.
Позицію СУМ-СНУМ підтримала Генеральна рада Української народно-демократичної ліги. В її зверненні зокрема йшлося про те, що “будь-яка спроба зробити Ради органом, механізмом реального народовладдя має починатися з подолання ленінсько-сталінської тези, з демонтажу партійної зверхности над Радами, зі здійснення першої і необхідної умови народовладдя: Ради — без комуністів!”33.
Власне, між УНДЛ та СУМ-СНУМ не існувало як такого політично оформленого блоку, проте ці організації проводили постійні консультації та вели спільну агітаційно-пропагандистську кампанію.
У виборах брали участь майже всі існуючи політичні угруповання в Україні. За винятком Української національної партії, яка вважала неучасть в них запереченням “колоніального становища України”. “Програма УНП, — зазначав лідер Партії Г.Приходько, — не визнає законності існування УРСР та її законів”34.
Рух виступив масштабною командою і використовував всі наявні форми та засоби агітації. Було оголошено про блок Руху з усіма демократичними силами, у тому числі і з представниками демократичної частини КПУ. Активну пропагандистську кампанію проводила і УГС, яка не в останню чергу спиралася на підтримку СНУМ-СУМівських осередків.
По 450 виборчих округах УРСР було висунуто 3653 осіб, з них лише 164 (4,5%) — молодь віком до 30 років. Молодь була не готова взяти в них участь, висунувши власну команду. Це обумовлювалося об’єктивними політичними та соціально-економічними причинами. Крім того, молодіжне середовище було ідеологічно роз’єднаним.
Представники молодіжних організацій підтримували Рух, УГС та інші загальнодемократичні організації. Власну команду на виборах до Верховної Ради УРСР намагалися висунули СУМ-СНУМ, Студентське братство та Товариство Лева.
“Левенята” вже мали досвід виборчої кампанії під час виборів делегатів на Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Саме тоді членам Товариства Лева вдалося перемогти спротив “системи”, делегатом з’їзду став висуванець товариства, львівський поет Р. Братусь.
Цього разу “левенята” висували цілу команду, яка мала досить “засвічених” молодих політиків і найголовніше — власну програму. Зокрема, за депутатський мандат боролися І.Коліушко, І.Гринів, Т.Стецьків, С.Кривенко — ці імена були відомі далеко за межами Львівської області. “Програма членів Товариства Лева на виборах у парламент України” являла собою ґрунтовно розроблений документ. В ній зазначалося, що під суверенітетом України “левенята” розуміли передовсім економічну незалежність республіки, прийняття закону про громадянство республіки, першість республіканського законодавства над союзним, служба громадян України тільки в республіканських військових формуваннях. В економічній сфері в Програмі проголошувалася рівноправність усіх форм власності та господарювання; децентралізація економіки; поступовий перехід до вільного ринку засобів виробництва; надання селянам права самим обирати форму господарювання на землі та передати її у довічне користування з правом передачі у спадок. Товариство Лева рішуче виступало за повноту влади Рад, ліквідацію 6 статті Конституції, багатопартійну систему, гарантоване право на національно-культурну автономію, ліквідацію цензури, розпуск КДБ та гуманізацію кримінального законодавства. Крім того, визнати політику сталінського режиму на Західній Україні геноцидом та зняти всі заборони щодо повернення на Батьківщину депортованих народів35.
Власне, Програма Товариства Лева перегукується з аналогічними програмами інших демократичних організацій, зокрема, Руху та УГС. Проте необхідно враховувати одну суттєву особливість виборчої кампанії товариства: “левенята” йшли на вибори окремою командою з власною програмою та напрацьованим багажем безпосередньої політичної, економічної, культурницької роботи. Мабуть, саме тому кандидати від Товариства Лева і потрапили до Верховної Ради.
Власний список висувала і СНУМ. Проте до Верховної Ради потрапив лише голова Львівської організації І.Деркач. Більш успішною для СУМ-СНУМ стала виборча кампанія до рад місцевого рівня. Так, до Львівської обласної ради був обраний один з лідерів Львівського СНУМ О.Вітович, а до Львівської міськради потрапили А.Соколов та І.Шкарпінець.
Київська організація УСС також активно брала участь в виборчій кампанії. Студенти підтримали кандидатів в депутати О.Шевченка та Ю.Бадзя. Можна пригадати акцію протесту УСС проти оприлюдненого в “Радянській Україні” (5.04.90 р.) “прохання” Бюро ЦК ЛКСМУ до Мандатної комісії Верховної Ради УРСР не підтверджувати повноваження депутата О.Шевченка, якого висувала конференція Київського університету. В заяві з цього приводу, яку оприлюднила Київська організація УСС зазначалося: “УСС має всі підстави вважати, що народний депутат УРСР користується широкою підтримкою серед молоді, особливо студентської, серед якої більшість комсомольці. Тому ми вважаємо, що “прохання” ЦК ЛКСМУ не відображає поглядів абсолютної більшості комсомольців, отже є неправомірним, оскільки виходить за рамки компетенції цього органу. Більше того, це ображає людську гідність комсомольців-студентів, оскільки ставить під сумнів їх право і здатність зробити самостійний політичний вибір. У випадку, якщо гоніння на депутата О.Є.Шевченка будуть з боку офіційних органів продовжуватись, УСС буде змушена закликати до проведення офіційного протесту, до громадської непокори включно”36.
Висували свої кандидатури на місцевих виборах і представники Студентського братства, “Спадщини”, УСС та інших молодіжних організацій. Проте на той час ситуація вимагала узгоджених дій в демократичному таборі. Рух, УГС та інші демократичні структури потребували підтримки молоді. Конкуренція між представниками націонал-демократичних організацій була в принципі неможлива, а тим більше — конкуренція між “дорослими” націонал-демократами та молодіжними активістами. Тому молодіжні структури виступили як потужна сила на підтримку загальнодемократичного руху на парламентських виборах 1990 року.
Під час виборів демократичні сили ефективно використали можливості пропаганди, агітації та ЗМІ. Незважаючи на тиск з боку влади, демократичні сили здобули 125 місць з 450 (тобто 24%) у Верховній Раді, отримавши перемогу тільки на Львівщині, Івано-Франківщині та Тернопільщині, а також в Києві та на Волині.
Результатом виборчої кампанії стало створення у Верховній Раді опозиційної групи — Народної ради, провідними діячами якої стали І.Драч, М.Косів, М.Горинь, Б.Горинь, Л.Пиріг, В.Чорновіл, І.Калинець, В.Яворівський, С.Хмара, І.Юхновський, І.Гринів та ін. УГС вдалося провести 12 депутатів, що давало змогу утворити навіть власну фракцію.
Незважаючи на те, що більшість Верховної Ради ХІІ скликання складали представники комуністичної номенклатури, демократичні сили отримали можливість вільно популяризувати свої погляди, оминаючи цензуру. У Верховній Раді демократичні сили об’єдналися в Народну раду (125 депутатів), яка розпочала протистояння з так званою “групою 239”, більшістю Верховної Ради, контрольованою КПУ. Протистояння загострювалося ще й тому, що демократична опозиція для тиску на владу використовувала також і позапарламентські методи боротьби, зокрема, ініціювала страйки, мітинги, акції протесту, живі ланцюги і т. ін. Не останню роль в цих акціях позапарламентського тиску на владу відігравали молодіжні організації.
Виборча кампанія завершилася також перемогою демократичних сил в західних областях, де націонал-демократи опинилися в обласних, міських та районних Радах в більшості, а представники комуністичної номенклатури в меншості. Так, більшість обласних, міських та районних Рад Львівщини, Тернопільщини, Волині та Івано-Франківщини контролювалися націонал-демократичною опозицією. В Київській міськраді демократи також здобули значну кількість місць.
Однак з відчуття перемоги націонал-демократія увійшла в період інтенсивного партійного будівництва. На базі Руху почали виникати різноманітні політичні організації.
Після виборів група діячів Руху опублікувала звернення “До членів Руху та до всіх громадян України”, яке підписали Ю.Бадзьо, С.Головатий, І.Драч, Л.Лук’яненко, В.Мулява, Л.Скорик, П.Таланчук, В.Терен, В.Яворівський та ін. У зверненні, зокрема, зазначається: “Щоб демонтувати командно-адміністративну систему, необхідно не просто демократизація єдиної партії, а багатопартійність — єдиний гарант демократичного стану і розвитку суспільства”37.
У цей час заявляють про своє виникнення політичне об’єднання Державна самостійність України (З.Красівський) та Українська християнсько-демократична партія (брати Січко).
Ще 29–30 квітня 1990 р. на з’їзді УГС було проголошено створення Української республіканської партії. У програмі УРП, прийнятій на установчому з’їзді, підкреслювалося, що партія вважає союзний договір недійсним, оскільки, на її думку, він був підписаний незаконним урядом, комуністичну ідеологію та практику — антилюдськими, власність КПРС в Україні треба націоналізувати. УРП виступило з вимогою заборонити діяльність політичних організацій, “керівні центри яких знаходяться за межами України і прагнуть влади в Україні, а також таких, що для досягнення своєї мети пропагують насильницькі дії чи вдаються до них”38. Визначаючи ідеологію УРП, проф. В. Лісовий під час теоретичної конференції “Ідеологія і тактика УРП” стверджував: “УРП постала на основі Української Гельсінкської Спілки. Основні вартості, які включає ідеологія гельсінкського процесу — це захист прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку та прав народів шляхом побудови справедливого міжнародного порядку, тобто побудови інституцій правової держави. Політичну ідеологію, яка ставить наголос на розбудові інституцій, називають — «неоконсерватизм»”39. Пізніше неоконсерватизм стане основою ідеології УРП. У тактичних моментах УРП проголосила можливість об’єднання зусиль з прогресивними комуністами. У той же час М. Горинь в березні 1990 року вважав, що “найкращим виходом для КПРС — спокійно поступитися місцем іншим суспільним силам”40.
УРП відразу стала однією з провідних сил в українському політикумі. Фактично, на відміну від інших політичних структур (УНП, УНДЛ, УХДП, ДСУ та ін), УРП була масовішою та впливовішою. Маючи 12 депутатів у Верховній Раді, республіканці ефективно використовували депутатську трибуну для популяризації своїх поглядів. УРП стала фактором політичного життя 1990 року.
Об’єднана соціал-демократична партія України, з’їзд якої проходив 25–27 травня 1990 р., стала організаційним оформленням соціал-демократичного руху, який значно поширився в Україні. Ще на Ленінградській конференції соціал-демократії 6–7 листопада 1988 р. були присутні делегати з Харкова та Львова41. Проте згоди між українськими соціал-демократами не було. Так, після з’їзду виникли ОСДПУ (В. Московка) та СДПУ (Ю.Збітнєв, О.Сугоняко), які об’єднували “ліву” та “праву” течії соціал-демократії.
9 червня 1990 р. на установчому з’їзді в Києві виникла Українська селянсько-демократична партія (співголови С.Плачинда, В.Щербина, Г.Криворучко, Р.Кузмич). Опублікований ще 8 березня 1990 р. в “Літературній Україні” проект програми УСДП знайшов майже 1800 прихильників.
Окрім того внаслідок радикалізації Руху протягом 1990 року відбулося подальше зміщення його “ліворуч” від центру, а в центрі утворився своєрідний вакуум, що не сприяв стабільності при нелегкому переході до демократичного суспільства. Подальший розвиток подій значною мірою залежав від взаємодії партій, створених на базі Руху, від гнучкості його тактики, від можливості об’єднання національно-визвольного, робітничого, студентського та інших рухів, подолання тенденції до люмпенізації, відтоку інтелектуалів, виявів недемократизму в самому Русі, розширення його бази на Сході і Півдні України, серед неукраїнського населення42.
Партії продовжували збільшуватися, відбираючи у Руху активістів. НРУ так і не виробив ефективної стратегії і тактики. Фактично українська націонал-демократія виявилася неготовою до партійної інституціалізації. Більшість новоутворених партій виникала під конкретних політиків і не відображала інтересів соціальних груп чи верств.
Подібний стан речей спостерігається на той час і в молодіжному русі. Значна частина партій намагалася припартизувати ті чи інші молодіжні організації. Так, СНУМ потрапив під значний вплив УРП, а в середовищі УСС почався процес створення молодіжної філії Руху.
В молодіжному середовищі продовжувався також процес ідеологічного та політичного самовизначення. Цей процес був досить динамічним і визначався багатьма факторами. По-перше, соціально-економічним та політичним становищем молоді як окремої соціальної групи; по-друге, впливом на молодіжне середовище різноманітних політичних структур та ідей; по-третє, рівнем усвідомлення необхідності об’єднання зусиль в одній певній організації задля досягнення поставлених завдань.
Протягом січня-квітня 1990 року СУМ-СНУМ головним чином зосередила свою роботу на виборчій кампанії та організаційній розбудові. Осередки організації почали утворюватися навіть на рівні районів та селищ. Перед лідерами спілки реально постало питання про організаційне оформлення структури.
6 квітня 1990 р. в м. Долина на Івано-Франківщині відбулася регіональна зустріч представників Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Київської організацій СНУМ. Метою наради було створення загальної ідейної бази для організації та продовження процесу, який було розпочато 27 січня 1990 р. в Києві на нараді регіональних представників. На зустрічі 6 квітня 1990 р. за участі народного депутата Б.Гориня регіональні керівники СНУМ намагалися виробити спільну тактику боротьби з ЛКСМУ. Зокрема, передбачалося підтримати ідею створення молодіжних комісій та комітетів у новообраних Радах, намагаючись висувати на керівні посади своїх представників. Слід нагадати, що на Голову Комітету у справах молоді Верховної Ради УРСР за підтримки УГС-УРП висувався лідер СНУМ І.Деркач.
Нарада підтримала ідею створення на базі УГС партії та погодилася з ідеєю перетворення на молодіжну філію нової партії. Пізніше від цієї ідеї відмовилося як керівництво СНУМ, так і радикальна його частина. Проте на той час союз між УГС та СНУМ був потрібен обом сторонам.
На нараді також було повідомлено про створення у Львові комітету по здачі військових квитків, складено графік пікетування військових комісаріатів протягом весняного призову. Розглядалися також питання про заклик до військовослужбовців-українців повертатися на Україну, можливості переховування та захисту дезертирів, посилення діяльності серед учнів випускних класів, ПТУ та СПТУ, які мають йти до війська на найближчий призов.
Крім того, керівники СНУМ вирішили підготувати резолюцію та сформувати загін на допомогу Литві. Подібним чином діяла і Київська організація УСС, яка делегувала до Литви своїх представників. Зокрема, одним з керівників групи був студент Київського університету Е.Шевельов.
Взагалі необхідно відмітити, що діяльність СНУМ протягом першої половини 1990 року носила яскравий антивійськовий характер. Йдеться не про пацифізм, а про повне несприйняття Червоної Армії. Разом з УГС СНУМ виступала за те, щоб призовники служили лише на території України. Постійно проводилися пікети військкоматів, мітинги (зокрема, масштабним був мітинг 4 лютого 1990 р.), пікетування Верховної Ради під гаслом “Україні — професійну армію!”
21 квітня 1990 р. у Львові проходила міжрегіональна нарада представників СНУМ-СУМівських організацій з Львова, Івано-Франківська, Луцька, Вінниці, Хмельницького, Києва, Чернівців, Рівного, де приймається рішення домагатися законодавчого закріплення проходження служби в війську тільки на території України. З цією метою Київська організація СНУМ активно бере участь в установчих зборах Громадського комітету по захисту молоді від примусової служби за межами України43.
Проте в цей час найбільшого розголосу набула “Справа М.Бердника і А.Духовнікова”. 22 квітня 1990 р. під час екологічної демонстрації в Києві, яка співпала з днем народження В.Леніна, група членів Київської організації СНУМ вирішила в незвичній манері відсвяткувати “свято народження вождя світового пролетаріату”. До пам’ятника В. Леніна було урочисто покладено вінок з колючого дроту з написом “Леніну від України” та “Кату України!”. 13 травня 1990 р. УВС Київського міськвиконкому оголосило у розшук безпосередніх учасників цієї події М.Бердника та А.Духовнікова. 14 травня 1990 р. було заарештовано А.Духовнікова (М.Бердник був заарештований раніше), обом інкримінувалася справа про злісне хуліганство. Відразу ця справа набула всеукраїнського значення. Арешт активістів СНУМ став досить відчутним поштовхом до активізації молодіжного середовища. Ця справа закінчилася звільненням обох затриманих, лише після того, як вони визнали себе винними у порушенні законодавства УРСР. Це зізнання з
М.Бердника та А.Духовнікова “витягнув” народний депутат О.Коцюба. В інформаційному листку, присвяченому цій справі, який розповсюдила Київська організація СНУМ, стверджувалося, що “справа Бердника та Духовнікова” — це поразка організації, також у листку засуджувалися дії О.Коцюби.
На підтримку активістів СНУМ виступили і учасники студентської акції в Києві, присвяченій подіям в Пекіні на площі Тяньаньмень, коли влада КНР за допомогою військової сили придушила виступ студентів.
Напередодні студентське правління Гарвардського університету (США) оприлюднило заклик до студентських організацій усього світу провести 13 травня 1990 р. одноденне голодування проти насильства китайської влади над студентами. За ініціативи співголови Конфедерації студентів України В.Піховшека Київська організація УСС провела на площі Б.Хмельницького одноденне голодування в знак солідарності з китайськими студентами. В листівці, присвяченій цій акції, зазначалося, що “УСС буде проводити голодування під гаслами: “Солідарні з боротьбою китайських студентів проти комуністичної диктатури”, “Вимагаємо скасувати панування марксизму-ленінізму у вузах”, “Усунути комітети КПРС та ВЛКСМ з вузів”44.
В цей час після низки консультацій та нарад керівники регіональних організацій СУМ-СНУМ вирішили провести об’єднавчий з’їзд. Він відбувся 26–27 травня 1990 р. в Івано-Франківську. На перший всеукраїнський Великий збір (Установчий з’їзд) прибуло 220 делегатів від 19 крайових організацій (проводів). Вони репрезентували понад 1000 членів СУМ-СНУМ. Середній вік делегатів — 21 рік. Серед них: школярів та учнів ПТУ — 53, студентів — 38, із вищою освітою — 60 осіб. Належність до інших структур визнали 69 делегатів: 23 — члени УРП, 18 — НРУ, 9 — члени Товариства української мови, 19 — члени різноманітних регіональних братств, товариств та спілок45.
Головну доповідь про виникнення та діяльність організацій СУМ-СНУМ робив І.Деркач. Він зазначив, що остання нарада в Києві проілюструвала, що спектр ідейних платформ в організації досить широкий. Тому найголовнішим завданням з’їзду є консолідація крайових організацій на двох програмних принципах, які є обов’язковими для всіх:
• СНУМ метою своєї діяльності ставить відбудову демократичної Української самостійної соборної держави;
• Спілка виступає проти КПРС.
“Якщо ми оголошуємо себе спадкоємцями націоналістичного руху на Україні, — наголошував І. Деркач, — то, безумовно, СНУМ потрібно перейняти традиції українського націоналізму, але ліпші, щоби виховувати патріотів із високими моральними якостями”.
Радикальну частину СНУМ на з’їзді представляв О.Вітович. У своєму виступі він проголошував: “Більшовизм повинен бути знищеним, а його структурні організації оголошені поза законом. Ми живемо не в демократичному суспільстві, тому СНУМ повинен використовувати різні форми боротьби… Я проти збройних методів боротьби. Але коли буде потрібно, вважаю за необхідне їх мати”. О.Вітович також запропонував змінити слово “незалежна” в назві організації на “націоналістична” і тим самим підтвердити свою відданість націоналістичній традиції.
Фактично в СУМ-СНУМі на час проведення Установчого з’їзду точилася жорстка ідеологічна дискусія між прихильниками парламентських методів боротьби та прихильниками революційних дій. Ця суперечка охопила як керівництво регіональних організацій, так і низове членство. Відповідно на з’їзді ці протиріччя виплили на поверхню і загрожували зірвати його роботу. В ролі “голуба миру” виступив Л.Лук’яненко, який закликав делегатів не будувати своєї організації на вузько бандерівській ідеології та політично об’єднатися з УРП.
Більш різко оцінив Великі збори М.Поровський, який в своєму виступі заявив: “Це не Великий Збір, а змагання, хто крикне радикальнішу фразу. Домінують у роботі СНУМ лівацька фраза і політично-хуліганські вчинки…”46.
До делегатів з’їзду звернулися також політв’язень Ю.Шухевич, народний депутат З.Дума, ветеран УПА О.Новак, голова Державної самостійності України І.Кандиба та інші. Всі вони закликали учасників зборів дійти згоди і не починати свою роботу з розколу.
Власне, при наявності різних підходів до ідеології та тактики СУМ-СНУМ всеукраїнську структуру таки було створено. З’їзд ухвалив Програму і Статут організації, обрав Центральний провід у складі 36 осіб (по дві особи від кожної делегації). Програма СНУМ являла собою загальний виклад головних положень українського націоналізму середини ХХ століття і по суті відповідала поглядам обох частин організації. Статут фактично закріплював існуючий стан. Тобто надав регіональним організаціям значну автономію у внутрішній організації та формі діяльності. Головою СНУМ став народний депутат І.Деркач. Після закінчення засідань делегати відвідали село Великий Угринів і заклали камінь на місці майбутнього пам’ятника С.Бандері.
Проте протиріччя між “поміркованою” частиною СНУМ та “радикалами” вимагали свого вирішення. Так, 9 червня 1990 р. в Києві відбулося організаційне оформлення “радикальної” частини організації, яка отримала назву націоналістичної фракції СНУМ. В заяві фракції зазначалося: “На жаль, з’їзд СНУМ рішуче відмовився зважати на реальність і спромігся лише знову еквілібрувати вбогим набором застарілих та невиразних політичних гасел… Ми визнаємо Програмові засади та Статут СНУМ, але змушені вдатися до створення фракції, побудованої за принципами інтегрального націоналізму і організаційних принципів добору та дисципліни. Фракція мусить займатися вихованням кадрів та створенням на виробництві, у навчальних закладах та у війську, усіх інших державних і суспільних інституціях таких організаційних структур, котрі зможуть втілити в життя націоналістичну ідеологію та опанувати ситуацією в випадку деструктивних зрушень”47.
Слід зазначити, що лідери націоналістичної фракції (Д.Корчинський, О.Вітович та ін.) не приховували своїх націоналістичних переконань. Ще 21 січня 1990 р. на мітингу у Києві Д.Корчинський та О.Вітович заявляли про необхідність безкомпромісної боротьби з КПРС із застосуванням усіх методів боротьби, не виключаючи і збройної. В середовищі членства СУМ-СНУМ існувала значна частина прихильників революційної лінії. Особливо сильну підтримку націоналістична фракція отримала у Львові, Києві, Рівному, Полтаві, Харкові та
Сумах.
Націоналістична фракція СНУМ відразу взяла участь в створенні Української міжпартійної асамблеї, куди увійшли Українська народно-демократична партія, Українська національна партія, Республіканська партія України, Українська селянсько-демократична партія та ряд громадських організацій. УМА являла собою досить радикальну структуру, яка закликала до рішучої революційної боротьби з режимом. За порівняно короткий строк націоналістичній фракції СНУМ вдалося захопити керівні посади в цій структурі і визначати її ідеологічний курс.
Зрозуміло, що на рівні регіонів відбувалася боротьба між “поміркованою” частиною та націоналістичною фракцією СНУМ за вплив на низові осередки. Керівництво СНУМ оголосило про виключення лідерів націоналістичної фракції з організації. Так, коментуючи проведення Першої сесії Української міжпартійної асамблеї Т.Чорновіл в часописі СНУМ “Молода Україна” писав: “Відбувається єднання профашистських сил Східної та Західної України. Започаткувалося воно у молодіжному середовищі й іменується націоналістичною фракцією СНУМ. От тільки відношення вона не має ні до СНУМ, оскільки творці її зі СНУМ в основному виключені, причому причиною була не більша радикальність, а явно расистські, зверхницькі й профашистські заяви та дії; нині немає нічого близького до націоналізму”48.
Зрозуміло, що лідери націоналістичної фракції СНУМ не визнавали рішень керівництва поміркованої частини організації. За Статутом виключити відразу цілий ряд лідерів фракції було просто неможливо. Конфлікт затягувався і потребував вирішення як в ідеологічному, так і в організаційному плані. Як одна, так і друга частини СНУМ втягувалися в взаємне поборювання, що несло лише збитки для організації.
З вересня 1990 року націоналістична фракція СНУМ розпочала жваву роботу в середовищі старшокласників та першокурсників українських вузів. Крім того, почалася перереєстрація членів в регіональних та низових організаціях, яку проводили паралельно як націоналістична фракція, так і поміркована частина СНУМ. Фактично створювалося дві паралельні структури. На відміну від структур, які підтримували лінію І.Деркача, прихильники інтегрального націоналізму ввели жорсткі правила добору для своїх членів. Зокрема, бажаючому вступити до організації видавався Статут та Декалог українського націоналіста, який “неофіт” мав досконало вивчити. Декалог являв собою дванадцять прикмет характеру і сорок чотири правила життя українського націоналіста. У випадку цілковитої згоди з даними документами кандидат у члени організації мав пройти тримісячний вишкіл: вивчати історію України, ідеологію українського націоналізму, займатися фізичною підготовкою. Такі жорсткі правила мали на меті сформувати кістяк потужної радикальної молодіжної націоналістичної організації.
На вересень 1990 року СНУМ остаточно було поділено на дві організаційно оформлені частини. Лінія демократичному націоналізму, яку репрезентували І.Деркач, Т.Чорновіл та ін., активно співпрацювала з УРП та НРУ, а також віддавала перевагу виховній роботі та залученню до політичної діяльності широкого молодіжного загалу. По суті, СНУМ І.Деркача вважався молодіжним авангардом Руху та УРП. В той же час націоналістична фракція СНУМ була значно самостійнішою в політиці і намагалася відігравати окремішню роль в усіх подіях політичного життя того часу. Фактично націоналістична фракція йшла до створення власної політичної структури, свого роду молодіжної націоналістичної партії.