Вибори - 1998

Комуністична партія України

Комуністична партія України безперечно матиме власний партійний список на виборах до ВР.
На сьогодні КПУ нараховує понад 150 тис.членів, які є не лише “на папері”. Утворена в 1993 р. керівниками середньої ланки партноменклатури, Компартія перетягла частину активістів з інших лівих партій та змобілізувла значну частину матеріальних ресурсів.
Відновлена КПУ хоч і оголосила про свою причетність до КПУ-КПРС, однак вимушена була сприйняти нові соціально-економічні умови. Так, в “Платформі КПУ на виборах до Верховної Ради” 1994 р. читаємо: “КПУ гарантує рівноправне функціонування різних форм власності і господарювання на селі, включаючи колективні селянські та фермерські господарства - без застосування найманої праці...” (1). Як бачимо, керівництво Компартії - це нова генерація професійних політиків, які не сприймають архаїчних закликів до класової боротьби, диктатури пролетаріату та соціальної революції. “Нові комуністи” є, до певної міри, респектабельними політиками, які, загалом, вписуються до сучасної української політичної системи. Від державної власності комуністи перейшли до “гарантованого рівноправного функціонування різних форм власності”, від революції та класової боротьби до “мирних революційних форм протесту”.
Якщо розглянути економічну програму КПУ, а особливо дії комуністів для її реалізації, то стає очевидним, що Компартія відображає інтереси певного капіталу. Мова йде про частину великих монополістичних та середніх і дрібних державних підприємств. Саме інтереси т.зв. “червоного директорату” лобіюють лідери КПУ. По-друге, економічні вимоги Компартії адекватні мітинговим та рекламним кампаніям: повернення до планової економіки, держзамовлення, націоналізація комерційних банків, деприватизація, зближення з Росією та відновлення Радянського Союзу. Власне, всі економічні негаразди в Україні приписуються розвалу Союзу.
Комуністи засуджують існуючий в Україні політичний режим як антинародний та прозахідний. Окрім того, КПУ перебуває в “жорсткій опозиції” до Президента та уряду. Об’єднаний Пленум ЦК та ЦКК Компартії ще в 1994 р. вирішив: “керуючись програмною заявою передвиборчої платформи партії, виходячи з класових інтересів трудящих в економічній, соціальній, політичній та духовній сферах оголосити про перехід КПУ в опозицію до президентського антинародного курсу”(2).
На виборах 1994 р. КПУ отримала найбільшу кількість депутатських місць у Верховній Раді серед політичних партій (91 н.д.). Але очікування реальних дій для “радянизації” суспільства з боку фракції комуністів не виправдалися. Так, одна з активісток КПУ Н.Бузова писала: “Зигзаги сучасного депутатського реформізму завдають удару по довір’ю народу, котрий сподівався, що всі соціалісти, комуністи та аграрії в парламенті будуть захищати його інтереси. Виявилося, що це роблять не всі. Слухаємо декого, й складається таке враження, що вони репрезентують команду Президента, а не ліві сили в парламенті. Через їхнє пристосуванство КПУ і СПУ втрачають авторитет в очах народу.” (3). Бездіяльність фракцій підкреслили багато партконференцій, що відбулися в регіонах України.
Невдоволення діяльністю фракції КПУ ВР пояснюється ще й тим, що 23 депутати-комуністи проголосували за прийняття нової Конституції України, яка остаточно закріплювала українську державність. Адже “про яке “укріплення державності” сьогодні може йти мова , - писав перший секретар Полтавського міському КПУ В.Сімчук, - коли держава повністю протистоїть народу” (4). Таким чином, у КПУ прогнозувався розкол. Деякими політиками та політологами навіть висувалося припущення про можливість організаційного оформлення течії націонал-комунізму в КПУ. Однак ці ілюзії зникли як мильна бульбашка. КПУ є бюрократизованою структурою з жорсткою вертикаллю виконавчих органів. Партноменклатура не допустить організаційного розколу, застосовуючи всі наявні засоби. Як бачимо, ще в липні 1996 р. Президія ЦК КПУ засудила дії депутатів-комуністів, які проголосували за прийняття нової Конституції. Об’єднаний Пленум ЦК та ЦКК КПУ (вересень 1996 року) підтвердив рішення президії та фактично поставив питання про їхнє виключення з лав КПУ.
Проте механізм було запущено. Чим ближче до виборів Президента та ВР України, тим більше протиріч виявляється в партії. Ці протиріччя існують не лише на рівні регіон-центр, а й у самому ЦК. У КПУ відбувається перерозподіл влади та впливу, йде боротьба за місце в партійному списку.
Якщо раніше влада П.Симоненка в партії була абсолютною, то нині в нього виявилися потужні конкуренти. Окрім того в диференціативних процесах у КПУ зацікавлена держава, яка намагається зберегти власну виконавчу вертикаль і не погоджується на значні зміни в своєму апараті. Тому партійнім дисидентам та опонентам П.Симоненком вільно віддається трибуна. У розколі КПУ зацікавлена і Н.Вітренко. ПСПУ розраховує відколоти від КПУ-СПУ-СелПУ частину виборців. Не слід забувати, що авторитет Н.Вітренко та її партії загалом зростає досить швидко. Радикальні елементи в СПУ та КПУ цілком можуть підтримати “більш принципову” Н.Вітренко, а не опортуніста та ревізіоніста П.Симоненка.
Фактор Н.Вітренко був відзначений і в доповіді П.Симоненка “Про завдання з укріплення єдності партії, підвищення боєздатності партійних організацій” на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК 11 травня 1997 року. Ця доповідь цікава тим, що ілюструє всі наявні протиріччя в КПУ. Уперше лідери комуністів публічно визнали негаразди у своїй партії.
У доповіді йдеться про те, що в ряді обласних організацій незадовільно поставлено роботу з низовими осередками, а простим комуністам не пояснюють лінію партії та тактику. До “неблагонадійних” віднесено Закарпатську обласну, Вінницьку, Івано-Франківську, Одеську міські та Кримську республіканську організації. Керівництво цих організацій звинувачується у незадовільній організаційній та ідеологічній роботі, а також у викривленні позицій керівництва партії та порушенні принципу демократичного централізму. П.Симоненко визнав наявність у КПУ “лівизни”, “правизни” та “централізму”.
До “лівого ухилу” відносять “деяких членів ЦК, які навмисне викривляють позицію керівництва партії з ряду питань і закликають до необдуманих дій”. У цих “деяких членах ЦК” не важко розпізнати В.Моісеєнка.Саме проти нього спрямована критика першого секретаря ЦК. Мало того, П.Симоненко звинувачує у “лівизні” авангард лівого руху - Всеукраїнський союз робітників: “Це може бути охарактеризовано як “Гапонівщина”, коли від імені, а то й структурами, створеними КПУ, намагаються вести роботу, котра, по суті, підриває нашу партію.” (5).
Отже, можна з впевненістю стверджувати, що ЦК КПУ в особі П.Симоненка визнало розбіжності в баченні тих чи інших проблем між ЦК та ВСР. “У ході полеміки виявилось немало таких проблем, які потрібно предметно розглянути”(6).
П.Симоненком було виявлено декілька характерних рис внутрішньопартійної ситуації. Так, у КПУ з’явилися “неотроцькісти”, “анархісти”, “угодовці” та ін. Тому, можемо констатувати факт - компартія тяжкохвора. І справа тут не лише в ідеологічних протиріччях, а головним чином в особистих амбіціях лідерів. У вищезгаданій доповіді згадувалися поіменно двоє “відступників”. По-перше, дісталося голові Кримської республіканської організації Л.Грачу. Його було звинувачено у всіх смертних гріхах. Головним аргументом П.Симоненка було інтерв’ю Л.Грача 27 березня 1997 року в програмі “П’ятий кут” В’ячеслава Піховшека, “відомого своєю ненавистю до комуністів”. Як пам’ятаємо, Л.Грач назвав своїх товаришів по ЦК “ренегатами” та “ревізіоністами”. Причиною такої різкої оцінки партійного керівництва стало те, що ЦК КПУ мав намір ліквідувати ті залишки автономії, яку мала Кримська компартія. КП Криму є найбільшою регіональною організацією КПУ, отже й значним джерелом фінансів. Л.Грач відомий своєю ортодоксальністю, ще під час першого з’їзду наголошував на протиріччях між КПК та ЦК КПУ. Тиск з боку центру був сприйнятий кримськими комуністами як наступ Києва на їхні права. Конфлікт перейшов із партійних кулуарів на шпальти газет. По-друге, персонально було звинувачено колишнього секретаря Луганського обкому та члена ЦК В.Ілюшина. Народний депутат ВР України та впливова особа в КПУ, В.Ілюшин залишився ортодоксальним марксистом і парламентські ігри П.Симоненка розглядав крізь призму творів класиків. Звичайно, ці дії ЦК з точки зору ортодокса є “правим ухилом” та “угодовством”, про що В.Ілюшин постійно заявляв. Так не могло довго тривати.
Згадав П.Симоненко і депутатів-комуністів, які проголосували за Конституцію. Намагаючись не втратити своїх мандатів та бути обраними на наступний строк, колишні партфункціонери розпочали саботаж у своїх виборчих округах, ігноруються рішення Пленумів ЦК, блокується діяльність контрольно-ревізійних органів партії тощо.
Втягнені у виконавчу владу члени КПУ поступово відходять від партії, а організаційні структури, які вони раніше очолювали, фактично перестають існувати. Невдоволені бездіяльністю ЦК йдуть до ПСПУ, ті, ж хто залишається в компартії, намагаються змінити її зсередини. Така ситауація не влаштовує ЦК. Лідерам КПУ потрібна монолітна дисциплінована структура, яка проштовхне їх до ВР України, а якщо пощастить, то й у держапарат. Керівники КПУ вимушені чистити свої ряди і від “ультра” з ВСР, і від “опортуністів”, “зрадників конституційної ночі”.
Комісія у складі декількох членів ЦК та ЦКК вчинила “рейд” по регіональних організаціях, де виявляла різноманітні “недопрацювання” та “провали” в роботі осередків. Чистки набувають глобальних масштабів(7).
На “фінішну пряму” КПУ, на думку П.Симоненка, має вийти монолітною, дисциплінованою силою.
На сучасному етапі тактика КПУ базується на декількох складових. По-перше, організація та проведення акцій протесту. Слід відзначити акцію 18 березня 1997 р., розрекламовану як початок Всеукраїнського страйку, який виявився замалим для “демонстрації сили” та підготовки “до більш рішучих дій”. Навіть у Києві в маніфестації взяло участь всього 3-4 тис. осіб. По Україні акції протесту пройшли загалом у 165 містах і селах. Взяли в них участь 85 тис. осіб. Лідер ПСПУ В.Вітренко визнала акцію 18 березня такою, що провалилася з вини КПУ. Причинами тому було не лише самоусунення від неї профспілок, але й пасивна поведінка керівництва лівих, особливо лідера СПУ О.Мороза, який зайняв вичікувальну позицію. Це пояснюється не лише тим, що спікер ВР та керівники Компартії займаються структуризацією лівого блоку, але й тим, що вони враховували можливість провокативних дій з боку Президента. Спровокувати масові заворушення досить легко, а потім всю відповідальність за “спробу неконституційним шляхом повалити існуючу владу” можна покласти на “ідейних натхненників” лівих сил. За таких обставин лідери лівих зайняли найвигідніші позиції. Однак ініціативу в мітинговій діяльності захопили крайньоліві, зокрема ВСР, ПСПУ та ін. Лідери радикальної частини КПУ та ВСР намагалися через свою “мітингову активність” зайняти відповідне місце в партійному списку. З цього керівництвом Компартії було зроблено оргвисновки.
По-друге, КПУ продовжує активно експлуатувати “радянсько-патріотичні” настальгічні симпатії частини населення. Компартія з деякими зауваженнями підтримала режим Президента О.Лукашенка в Бєлорусі. Представники КПУ (100 чол.) на чолі з П.Симоненком брали участь в III Конресі народів СРСР, що відбувся 16 березня 1997 р. в Мінську. КПУ є членом СКП-КПРС і бере активну участь в діяльності цього союзу компартій колишнього СРСР. Наступним прикладом діяльності КПУ в цьому напрямку є ініціювання створення різних громадських “радянсько-патріотичних” організацій-сателітів. Наприклад Спілки офіцерів СРСР, різного роду рухів “За Союз” і т.ін.
До цього можна додати активну анти-НАТОвську політику КПУ. Саме депутати-комуністи не лише ініціювали обговорення у ВР Хартії НАТО-Україна, але й намагалися всіляко завадити проведенню спільних україно-НАТОвських маневрів “Сі Бриз-97”.
По-третє, КПУ наголошує на своїй опозиційності соціально-економічному курсу уряду та Президента. На об’єднаному Пленумі ЦК та ЦКК КПУ 15 лютого 1997 р. за участю всіх секретарів обкомів, який відбувся в одному з приміщень ВР, було висунуто тезу про неминучість соціальної катастрофи. Розвал економіки України включає в себе:
- кризу приватизації;
- нехтування правами та свободами людини, у першу чергу економічними;
- фінансову колонізацію України (наступ світового капіталу);
- цілеспрямоване формування та розвиток експлуататорських класів суспільства;
- духовну деградацію суспільства;
- негативний вплив розширення НАТО на схід(8);
Проте фракція КПУ повторно підтримала програму уряду П.Лазаренка, а також “ дала згоду” на призначення прем’єром члена НДП В.Пустовойтенка.
Важливою складовою передвиборчої діяльності КПУ є робота в трудових колективах, зокрема серед шахтарів. Компартія не приховує того, що не має стабільного зв’язку з робітничим рухом. “Дуже маленький відсоток робітників, - пише один з активістів КПУ В.Іноземцев, - у партійних організаціях. Практично, скоро може виявитися, що партія робітничого класу буде без робітників” (9). Особливо негативно зреагувала Компартія на появу конкурентів на цій ниві, зокрема Всеукраїнської партії трудящих, спроб утворити Робітничу партію України, Об’єднання трудовий фронт та ін. Нищівній критиці піддаються профспілки та страйкоми, які намагаються триматися осторонь від комуністів.
На регіональному рівні КПУ без сумніву є лідером серед лівих сил. Особливо це стосується регіональних лівих блоків, які створюються до виборів. Зокрема слід відзначити блок “Трудовий Донбас” начолі з лідером донецьких комуністів, головою обласної ФПУ В.Харою. Подібні об’єднання активно діють у 11 областях України.
Окрім того КПУ розпочала широкомасштабну підготовку до виборів. 13 березня 1997 р. на черговому засіданні Президії ЦК КПУ було вирішено збільшити апарат партії (найбільший з усіх існуючих партій) та затверджено положення “Про групу радників ЦК КПУ”. В інструкціях ЦК КПУ регіональним лідерам партії йдеться про залучення до партійної роботи та виборчої кампанії широких верств населення, зокрема нетрадиційних для лівих прошарків населення (віруючих УПЦ-МП, науковців тощо).
Отже, підсумовуючи вищесказане, можна зробити такий висновок.
КПУ безперечно перетне 5% бар’єр. І цілком можливо, що отримає свої гарантовані 30-35% голосів виборців. При цьому КПУ досить спокійно ставиться до виборчого закону та пропорційно-мажоритарної перспективи. П.Симоненко навіть стверджував, що “Леонід Кучма розуміє, що на виборах-98 більшість голосів отримають ліві сили - якщо вони йтимуть за змішаною системою. Ось чому Президент шукає приводів для блокування закону про вибори” (10).
На парламентські вибори комуністи йтимуть власним партійним списком, а в мажоритарних округах узгоджуватимуть кандидатів з СПУ та СелПУ (про це вже заявлено на вищезгаданому об’єднаному Пленумі 15 лютого 1997 р.). Таким чином КПУ зможе сформувати дисить сильну фракцію у майбутній ВР, яка може навіть чисельно перевищити фракцію комуністів у ВР ХIII скликання.
Цікавим фактом є висунення в квітні цього року Донецькою та Одеською обласними організаціями КПУ кандидатом у Президенти України П.Симоненка. Головним аргументом стала незгода регіональних керівників КПУ з політикою до цього часу єдиного лідера українських лівих О.Мороза, який, за їхніми словами, сприяє реформам Л.Кучми. Регіональні лідери КПУ, однак, не вбачають у факті висунення П.Симоненка якоїсь великої проблеми для загального іміджу лівого блоку. Перший секретар Донецького обкому КПУ Г.Буйко заявив: ”О.Мороз не налаштований на конфронтацію з приводу висування в Президенти П.Симоненка, однак окремі члени СПУ можуть виявити близорукість та нерозуміння даного кроку” (11). Мається на увазі різка оцінка цього кроку одним з лідерів парламентської фракції СПУ Й.Вінським. Без сумніву, цей крок з боку Донецьких та Одеських парторганізацій був ініційований з ЦК КПУ. Справа в тому, що Компартія не має яскравого лідера, який зміг би боротися за президентське крісло. П.Симоненко не має шансів обійти харизматичного О.Мороза, вже не кажучи про інших потенційних конкурентів, і він це розуміє. Тому КПУ цілком може зініціювати збір підписів за висунення в президенти П.Симоненка, він навіть візьме участь у першому турі президентських виборів, але в другому турі КПУ підтримає О.Мороза. Такий сценарій подій є найреальнішим.
Щоб “підняти собі ціну”, КПУ не лише зініціює збір підписів за свого партійного лідера, але й розпочне переговори з іншими кандидатами. Однак, як було вже сказано вище, все це розраховано на зміцнення своїх позиций у лівому блоці та отримання гарантій від О.Мороза.