Частина сьома

В.Кулик, Т.Голобуцька, О.Голобуцький

10. Організований молодіжний рух у парламентській і президентській виборчих кампаніях 1998–1999 рр.
Друга половина 1997 — початок 1998 рр. відзначалися інтенсивною парламентською виборчою кампанією. В неї були втягнуті всі прошарки та соціально-демографічні групи населення. Вибори до Верховної Ради стали каталізатором низки соціальних процесів, зокрема інтенсифікації і виокремлення групових економічних та політичних інтересів різних соціальних верств та груп населення.
Проте соціальна диференціація українського суспільства на початок виборчої кампанії (1997 рік) була на початковому етапі: соціальні групи, які виокремилися за останній час, в більшості своїй не мали чітко визначених політичних інтересів. А отже, не усвідомлювали необхідності організаційного оформлення в політичну силу. Хоча тенденції до цього проглядалися ще до 1997 року. Прийняття нового виборчого закону зумовило прискорення процесу. Однак, в силу низького рівня політичної та економічної культури населення, ці процеси зазнали значної деформації. Політично оформилися переважно не соціальні верстви та групи, а окремі адміністративно-економічні угруповання, групи керівників підприємств, лобістські, кримінальні структури і. т. ін, які лише використовували засоби впливу на державу задля лобіювання власних конкретних економічних інтересів.
“Склалася така ситуація, — стверджував колишній глава Адміністрації Президента Є.Кушнарьов, — коли партії нині просто обслуговують політичні інтереси фінансових діячів. Є партії, які взагалі не визначилися з тим, інтереси яких верств населення вони захищають і яку власну ідеологію вони проголошують”1. Прикладом політичного оформлення однієї з адміністративно-економічних груп була партія “Громада”. Проте внаслідок організації ефективної пропагандистської кампанії вона перетворилася з політичної надбудови над потужним економічним угрупованням на “партію протесту”.
Можна також згадати, як політичні надбудови над економічними групами, такі партії, що заявили про себе під час виборчої кампанії: Партію національно-економічного розвитку України (ПНЕРУ), Аграрна партію України (АПУ), Блок “Партія праці — Ліберальна партія — разом!”, блок демократичних партій “НЕП” та ін. Окремо можна виділити спробу створення політичної організації профспілок — Всеукраїнської партії трудящих (ВПТ).
Таким чином, більшість політичних партій, які утворилися напередодні виборчої кампанії 1997–1998 рр., виявилися лише надбудовами над конкретними економічними чи регіональними угрупованнями. Такі партії не мали широкої соціальної бази, а отже, як показали результати, й підтримки на виборах (за винятком “протестних партій”).
Як правило, політичні партії виникають, коли одна із соціальних груп усвідомлює необхідність політичної боротьби задля відстоювання своїх політичних та економічних інтересів. Після цього відбувається “фінансове інвестування” в партію фінансово-промислових груп. Таким чином, партії отримують соціальні базу та матеріальні ресурси для ведення виборчої кампанії. Відповідно до ідеологічної орієнтації партії визначається і її соціальна база.
В той же час в Україні більшість політичних партій, які брали участь у парламентських виборах 1998 року, були створені саме фінансово-промисловими регіональними групами чи адміністративно-економічними групами. За короткий час свого існування ці партійні структури не змогли переконати виборців у тому, що саме вони є виразниками інтересів тієї чи іншої соціальної верстви.
Становлення нової соціально-класової структури, яке виражається передусім у появі класів власників і найманих працівників, у нас лише розпочалося. Представники кожного з цих класів ще не усвідомлюють спільності своїх інтересів, їхня класова свідомість перебуває у зародковому стані2. Але вже під час виборчої кампанії 1997–1998 рр. спостерігалася інтенсифікація цього процесу. Значно зріс, порівняно з 1993–1994 рр., рівень політичної та економічної культури. Почалися процес становлення механізмів соціального партнерства та розбудова “третього сектора”. Проте більшість існуючих партій все ще не мали соціальної бази. Орієнтація частини з них на середній клас, як було вже вказано вище, не відповідала існуючому стану речей. Приватизація шляхом придбання акцій приватизованих підприємств, що є проблематичним, не створить умов для перетворення більшості громадян України на власників. Ці акції не можуть бути джерелом існування. А в соціально-економічному плані власник — це не той, хто взагалі володіє певною кількістю акцій чи має у своєму розпорядженні якісь засоби виробництва, а той, для кого це володіння є якщо не єдиним, то, в усякому разі, головним джерелом існування3.
Якщо можна визначити “середній клас” в Україні, то під таке визначення підпадають власники малих підприємств та приватні підприємці. Відсоток їх, у порівнянні з населенням усієї України, є достатньо високим, проте нестійким. Також слід зазначити, що напередодні виборів частина цього прошарку хоча й почала усвідомлювати необхідність створення власної організації, яка відображала б її інтереси (зокрема, політичної організації), однак рівень усвідомлення “середнім класом” власних політичних інтересів як соціальної групи залишається досить низьким.
Поряд з цим посилилися тенденції до криміналізації політикуму. “Аналіз характерних рис, пов’язаних із структуризацією представників різних ланок державного апарату, фінансових, промислових, аграрних та інших суб’єктів господарської діяльності і кримінальних угруповань в могутні адміністративно-економічні групи, дозволяє припустити, що найближчий час буде характеризуватися зростаючим економічним і політичним протистоянням між ними і жорсткою боротьбою за тотальну владу в державі. Остання обставина визначає негативні наслідки розвитку АЕГ для економіки країни. Так, є високопоставлені державні чиновники, а отже, економічне посилення однієї з груп автоматично веде до зміцнення організаційного і політичного потенціалу її адміністративної команди. Створюється можливість для зміцнення її позицій в державній ієрархії і службового просування її лідерів. Наслідком цього є прагнення АЕГ до монопольного становища на економічних ринках, використання державних інституцій для завдання економічної і політичної шкоди своїм конкурентам у державному апараті”4. Це здійснюється, зокрема, за допомогою політичних партій.
Нерозвиненість соціальної структури зумовила і нерозвиненість партійної системи. Проте прийняття Закону про вибори на основі змішаної виборчої системи прискорило диференційні процеси в суспільстві, і, попри різного роду деформування, процес виокремлення та політичного оформлення “групового інтересу” значно посилився.
Відбулася також структуризація партійної системи, заповнення ідеологічних ніш (комуністична, соціал-демократична, ліберальна, християнсько-демократична і т. п.) часткове виокремлення й політичне оформлення демографічних та релігійних груп (партія “Жінки України”, Всеукраїнська партія жіночих ініціатив, Партія мусульман України та цілий ряд християнсько-демократичних партій) тощо.
Особливо слід відзначити виникнення т.зв. “протестних партій” (“Громади”, ПЗУ та ПСПУ). Протестні партії — це політичні структури, які ситуаційно (на час виборів) були підтримані групою населення на знак протесту проти влади, політики, діяльності інших партій. Ці партії є свого роду “третьою силою”.
Наприклад, “Громада” створила собі образ найбільш жорсткої, послідовної, непримиренної, “нелівої” опозиції. Масована кампанія в пресі, в першу чергу, як дискредитаційна, викликала зворотну реакцію населення, яке було невдоволене виконавчою владою. Мотивація при голосуванні виборців, які голосували за “Громаду”, визначалася не ідеологічними установками партії, а рядом суб’єктивних обставин.
Іншим прикладом “протестної партії” є Партія зелених України, так званий “неполітичний проект”. Виборці, які віддали свої голоси за ПЗУ, керувалися, в першу чергу, протестом проти демагогічної політики. На залучення голосів цих виборців і була спрямована виборча кампанія ПЗУ.
ПСПУ отримала голоси не лише крайньолівого електорату, а й тих, кому імпонувала опозиційна діяльність Н. Вітренко. ПСПУ підтримали нетрадиційні для лівих партій групи населення, відкинуті системою.
Значний вплив на проблему ефективності політичної системи має відсутність в Україні вільного комунікативного простору або незалежної преси. Відбулося помітне збільшення обсягів та політичного різноманіття ЗМІ у порівнянні з парламентськими виборами 1994 року. Деякі телевізійні канали запропонували інноваційні нові програми для кращого висвітлення кампанії, що привабило велику глядацьку аудиторію і значно вплинуло на поінформованість громадян про діяльність політичних партій (блоків). Хоча належний рівень збалансованої інформації та аналізу, аби допомогти виборцям зробити свідомий вибір політичної партії, був відсутній. Спостерігалася значна тенденційність у висвітленні виборчої кампанії у більшості видань та радіо- і телеканалів.
Окрім того, в період виборчої кампанії будь-які дії проти ЗМІ, опозиційних до виконавчої влади, створюють атмосферу напруженості та підозри. Юридичні заходи, до яких вдалися проти газет “Правда України” та “Всеукраинские ведомости”, є показником фінансової і структурної уразливості ЗМІ в Україні в разі тиску на них державної влади.
Таким чином, виборча кампанія 1997–1998 рр., яка вперше в Україні відбувалася за наявності змішаної виборчої системи, проілюструвала існування “ножиць” між станом соціальної структури українського суспільства та розвитком партійної системи.
Прийняття нової виборчої системи на основі представництва політичних партій та партійна структуризація ВР не дали бажаних результатів. Партії мали сприяти структуризації суспільства, формуванню самоусвідомлення політичних та соціально-економічних інтересів соціальних груп, які за посередництвом партій у Верховній Раді отримали б важелі впливу на дії влади та контроль над законодавчим процесом. На підставі цього мала зрости довіра до влади та відбутися стабілізація системи.
Проте цього не сталося. Виявилося, що частина партій, які подолали чотирьохвідсотковий бар’єр, є або “партіями протесту”, або взагалі не мають чіткої соціальної бази. Відсутній взаємозв’язок між соціальною базою і самими партіями. Більшість партій не виконують функції соціальної інтеграції, комунікативний зв’язок між населенням та партіями існував досить короткий період і припинився 29 березня 1998 р.
Певна річ, організований молодіжний рух не залишився осторонь парламентської виборчої кампанії. В більшості партійних списків були присутні представники молодіжних організацій. Однак це не означає, що більшість партій усвідомила необхідність залучення молоді до державотворчої діяльності. Значна частина молодіжних структур використовувалася “дорослими” партіями в ролі агітаційних бригад. Така діяльність, звичайно, мала ряд переваг, і не в останню чергу матеріальних. Проте подібне становище молодіжних “припартизованих” організацій викликало зрозумілий спротив у молодіжному середовищі.
За партійними списками, чи за підтримки партій, до Верховної Ради ХIV скликання було обрано лише 8 представників молодіжних структур. Зокрема, за підтримки КПУ до парламенту потрапили комсомольці: Н.Жежук (1977 р. н., № 23 у виборчому списку), О.Старинець (1970 р. н., № 55), А.Звонарж (1976 р. н., № 76) та Є.Левшан (1975 р. н., виборчий округ № 1). Необхідно додати, що Н.Жежук є наймолодшим депутатом українського парламенту. За партсписками НРУ та СПУ-СелПУ пройшли лідери Молодого Руху В.Кириленко (1968 р. н., № 18) та СКМ В.Місюра (1962 р. н., № 26). По мажоритарному округу за сприяння НРУ народним депутатом був обраний заступник голови УНКМО Ю.Криворучко (в. о. № 118). Отримав прохідне місце у партійному виборчому списку НДП і лідер Асоціації молодих політиків і політологів А.Білоус (1968 р. н., № 19).
Таким чином, український організований молодіжний рух у Верховній Раді репрезентують 8 депутатів. Однак це не означає, що у Верховній Раді ХIV скликання всього 8 молодих депутатів. Слід відзначити, що порівняно з Верховною Радою ХIІІ скликання склад вищого законодавчого органу загалом є значно молодшим. У Верховній Раді ХIV скликання нараховується п’ятеро депутатів 1970-тих років народження (члени ЛКСМУ Н.Жежук, О.Старинець, А.Звонарж, Є.Левшан та позапартійний К.Жеваго).
Фактично лише СПУ та НРУ надали прохідні місця у партсписках для лідерів партійних молодіжних структур. Водночас КПУ, хоч і надала 3 місця для комсомольців у партсписку і підтримала Є.Левшана в одномандатному окрузі, приймала остаточне рішення щодо списків, не враховуючи позиції ЛКСМУ як молодіжної партійної організації. Таким чином, “за бортом” опинився перший секретар ЛКСМУ О.Боженко, який напередодні виборчої кампанії, в знак протесту проти ігнорування позиції ЦК ЛКСМУ стосовно ролі комсомолу в партії, відмовився від місця у списку.
Не потрапили у прохідну частину партійних виборчих списків або взагалі не були до них внесені лідери молодіжних структур НДП, СДПУ(о) та “Громади”. І це тоді, коли їхні осередки на місцях складали основну масу агітаторів.
Слід також відзначити активність політичних партій в напрямку залучення голосів молоді. По суті, на молодіжному електоральному полі працювали СДПУ(о) та ПЗУ. Вони цілеспрямовано “позиціонували” себе таким чином, що отримали змогу претендувати на голоси широких кіл молоді. Передовсім цими партіями експлуатувалося “зовнішнє подання”. Об’єднані соціал-демократи намагалися заручитися молодіжною підтримкою, роблячи ставку на масові розважальні акції та розігруючи карту футбольного клубу “Динамо” (Київ). “Зелені” ж реалізовували “неполітичний проект”, подаючи себе як альтернативу політиці взагалі. І, власне, і СДПУ(о), і ПЗУ вдалося отримати частину голосів молодіжного електорату.
В той же час цілий ряд політичних партій робили ставку на програмні положення стосовно забезпечення вирішення молодіжних проблем як на засіб розширення власного електорального поля та залучення на свою користь сегментів молодіжного електорату. В програмах НРУ, РХП, НДП та ін. молодіжна тематика була виписана досить докладно.
Значне місце молодіжні “припартизовані” структури мали у виборчій кампанії до місцевих Рад. Низка організацій висували як окремих своїх представників, так і цілі команди. Наприклад, місцеві керівники НДЛМ, УСДМ, Молодого Руху, ЛКСМУ, СКМ, ЛіМО, РХМ, молоді члени ПРП, РХП та інших партій виявилися досить потужною силою на муніципальних виборах. Знаючи особливості місцевих округів та апелюючи одночасно до молоді і старшого покоління, розігруючи карту власної незаплямованості та професіоналізму, молоді кандидати в депутати місцевих Рад, за наявності певних коштів, мали реальний шанс бути обраними. Як засвідчили результати виборчої кампанії, молодь таки скористалася цим шансом.
Цікавими з точки зору аналізу діяльності політично активної молоді під час виборчої кампанії є суто молодіжні виборчі ініціативи, які лише незначною мірою були дотичними до “дорослих” політичних структур. Так, ще наприкінці 1997 року група молодих кандидатів у депутати, які репрезентували різні політичні організації та молодіжні структури (від представників СНПУ до СКМ), утворила Координаційну раду молодих кандидатів у депутати міської та районних Рад м. Києва.
Ініціаторами цієї акції були члени Громадського комітету дій, який підтримував І.Салія як кандидата на посаду київського міського голови. Коордрада провела кілька засідань, де було узгоджено висунення молодіжними організаціями своїх кандидатів до міської та районних Рад. Координатором цього проекту став
В.Кулік, кандидат від Громадського комітету дій. Однак через те, що вибори київського міського голови були перенесені, Координаційна рада молодих кандидатів у депутати міської та районних Рад м. Києва припинила свою роботу ще на початку 1998 року.
Більш довготривалим став проект молодіжного виборчого об’єднання “Молодь — надія України”. Його засновниками були молоді політики, які вирішили балотуватися до міської та районних Рад м. Києва. На момент створення об’єднання до нього входили представники МОРУ, СКМ та колишні активісти ЛіМО. Лідером об’єднання “Молодь — надія України” став колишній голова Київської міської організації ЛіМО В.Гладчук. Пізніше виборче об’єднання трансформувалося в громадську молодіжну організацію. Слід зазначити, що об’єднання “Молодь — надія України” стало помітним фактором у політичному та громадському житті столиці. Завдяки яскравим та регулярним акціям, а також добре поставленій роботі керівництва об’єднання із ЗМІ, “Молодь — надія України” здобула всеукраїнську відомість. Проте, незважаючи на активність об’єднання, жоден з його членів не був обраний депутатом.
Окремо необхідно згадати створення виборчого об’єднання молодих кандидатів у депутати “Місцеві Ради — в чисті руки!”. Його ініціаторами були студентська профспілка ПоСтУП, Молодіжний парламент України, НДЛМ та ряд інших молодіжних організацій. Молодіжний передвиборчий блок з такою назвою був створений ПоСтУПом у 1995 році під час виборчої кампанії з довиборів до Київської міської Ради та низки районних Рад. Відродження об’єднання, по суті, задекларувало наявність у певного молодіжного політизованого середовища здатності виступати окремішньою силою, спираючись лише на власні сили. В Заяві виборчого об’єднання молодих кандидатів у депутати “Місцеві Ради — в чисті руки!” зазначалося: “Ми, молоді кандидати до місцевих Рад різних рівнів, представники різних політичних сил та позапартійні, вирішили об’єднати свої зусилля в боротьбі за депутатські мандати для того, щоб забезпечити представлення інтересів молоді в цих органах влади. Змушені констатувати, що, на жаль, наша держава не має цілісної програми роботи з молоддю. Особливо це відчутно на місцевому рівні… Закликаємо всіх молодих людей прийти на вибори та підтримати своїх однолітків, бо, крім них, ваші проблеми не зрозуміє ніхто інший!”5. У своїй Програмі об’єднання пропонувало “концепцію підтримки кредитування будівництва житла для молодих сімей, яка дозволить протягом строку повноважень нових місцевих Рад дати окреме житло тисячам молодих сімей”. Також об’єднання “Місцеві Ради — в чисті руки!” відстоювало право молоді на безкоштовну освіту, гарантію зайнятості та культурне дозвілля. Для старшого покоління пропонувалося: ефективний соціальний захист, безкоштовне медичне обслуговування та “товари — за прийнятними цінами”6.
Однак молодіжні проекти, розраховані на парламентські та місцеві вибори 1998 року, не досягли успіху. Молодіжні організації не змогли стати суб’єктами виборчого процесу. Після виборів ціла низка молодіжних структур, які в своїй діяльності орієнтувалися на агітаційну кампанію партій, виявилися непотрібними “дорослим” політичним силам. Тому організований молодіжний рух зосередив свою роботу в напрямку самоорганізації та боротьби за вплив на державну владу.
3 червня 1998 р. відбулася Конференція представників молодіжних організацій України, яка висловилася за відновлення діяльності світової координуючої структури організованого молодіжного руху та проведення четвертого СКУМО.
Річ у тому, що обрана на ІІІ СКУМО в 1992 р. координаційна рада не діяла вже протягом 6 років. Тому організації, які входили до УНКМО та Конференції молодечих організацій при Світовому конгресі українців, а також Міністерство України у справах сім’ї та молоді, вирішили відновити СКУМО. Для підготовки та проведення конгресу було створено оргкомітет, співголовами якого стали голова УНКМО В.Рябіка, міністр у справах сім’ї та молоді В. Довженко та голова Конференції молодечих організацій при Світовому конгресі українців Є.Чолій.
Офіційно метою проведення IV СКУМО була “координація зусиль українського молодіжного руху в діяльності щодо поліпшення залучення молоді до державотворчих процесів, вироблення та обговорення нею власних підходів до української політики та економіки; визначення шляхів соціалізації молодих людей та реалізації їх суспільно-корисних ініціатив у період загострення економічної кризи, соціальної та політичної нестабільності; поглиблення співробітництва між молодіжними організаціями, між громадськими молодіжними об’єднаннями та державними органами, що займаються вирішенням проблем молодіжної політики; пошук шляхів організаційного зміцнення громадських молодіжних організацій, фінансового їх забезпечення”7.
Проте обставини, в яких мав проходити IV СКУМО, свідчили про наявність ще одної мети проведення цього форуму. Саме в цей час відбувалася боротьба УНКМО за закріплення своїх позицій. Комітет мав намір стати єдиною структурою, яка б репрезентувала організований молодіжний рух в Україні. В той же час існував альтернативний центр тяжіння в молодіжному середовищі, який активно чинив опір спробам монополізації УНКМО організованого молодіжного руху. Таким центром на той час був Молодіжний парламент України та Молодіжний уряд. УНКМО був зацікавлений в тому, щоб продемонструвати владі та громадськості впливовість власної структури, а IV СКУМО у цьому плані був досить потужним заходом.
21–23 серпня 1998 р. у Києві відбувся IV Світовий конгрес українських молодіжних організацій під гаслом “Майбутнє України — в руках молоді!”. В його роботі взяло участь 168 представників від 43 всеукраїнських молодіжних та дитячих організацій, 258 — від більш ніж 200 регіональних об’єднань, 47 — від молодіжних та дитячих організацій української діаспори з 22 країн світу. Всього на конгресі були представлені 473 делегати. Робота IV СКУМО проходила в робочих секціях: співпраці між молодіжними організаціями, виховній, політичній, економічній та інформаційній.
На конгресі були присутні народні депутати України, представники уряду, різних громадських структур. З привітанням від Президента України Л.Кучми виступив глава Адміністрації Президента, голова Національної Ради з питань молодіжної політики при президенті Є.Кушнарьов та прем’єр-міністр України В.Пустовойтенко. “Магістральну” доповідь було доручено виголосити лідеру СУС, заступникові голови УНКМО В.Березовському. Він окреслив головні напрямки діяльності УНКМО як єдиної структури, що має репрезентувати український організований молодіжний рух. Слід взагалі відзначити, що тональність більшості виступів була спрямована саме на підкреслення ролі та особливого місця УНКМО в сучасному молодіжному русі України.
З жорсткою критикою Молодіжного парламенту України та Молодіжного уряду виступив лідер Асоціації молодих політиків та політологів А.Білоус. Він охарактеризував їхню діяльність як синдром “корочок” та імітацію молодіжної політики.
Значний інтерес являють резолюції, прийняті секціями IV СКУМО. Зокрема, в резолюції “Про співпрацю між молодіжними організаціями” зазначалося, що делегати конгресу вважають за необхідне “закликати керівників дитячих та молодіжних громадських організацій, відкинувши протистояння та вузькополітичні амбіції, зосередити увагу в діяльності своїх організацій над створенням сприятливих передумов для життєвого самовизначення та самореалізації молодих громадян”. А також “підтримати УНКМО та Конференцію молодечих організацій при Світовому конгресі українців (КУМО), що мають на меті консолідацію молодіжних, студентських і дитячих організацій в Україні та діаспорі”8. В Політичній резолюції IV СКУМО йшлося про необхідність “створення сприятливих умов на рівні законодавства та його реального виконання для діяльності громадських молодіжних організацій зокрема та організованого молодіжного руху в рамках УНКМО в цілому; невідкладного прийняття Закону України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”; відновлення автономії вищих навчальних закладів України і, зокрема, виборності їх керівництва; потребу всебічного розвитку студентського самоврядування, зокрема, у гуртожитках, та участь представників студентства у наукових радах вузів та факультетів”9. В резолюції “Про соціально-економічні питання” йшлося про “забезпечення дії Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України” в частині: гарантій щодо надання молоді першого робочого місця, стипендіального забезпечення студентської молоді, надання учням та студентам пільг на проїзд залізничним, приміським та міським транспортом, надання пільгових довгострокових кредитів молоді для навчання, будівництва та утримання житла, реалізації права студентської та учнівської молоді на пільгове користування об’єктами культури, фізкультури та спорту”10.
На особливу увагу заслуговує Звернення делегатів IV СКУМО “Майбутнє України — в руках молоді!” до Президента України, Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України. В цьому Зверненні учасники СКУМО вимагали “активізувати роботу Національної Ради з питань молодіжної політики при Президенті України, розглянути можливість прийняття Указу Президента щодо сприяння діяльності УНКМО”. Від Верховної Ради вимагалося “прийняття Закону України “Про молодіжні та дитячі громадські організації” з урахуванням пропозицій дитячих та молодіжних організацій; в проекті державного бюджету на 1999-й і на наступні роки передбачити фінансування діяльності молодіжних і дитячих організацій через УНКМО, а також через інші структури, які працюють з молоддю”. Прем’єру пропонувалося “переглянути принципи створення існуючого Молодіжного уряду та легалізації Молодіжного парламенту у зв’язку з тим, що вони не представляють широкого загалу молоді та молодіжних організацій України”. Крім того, у Зверненні пропонувалося створити при прем’єр-міністрі України групу радників з молодіжних питань у складі Голови УНКМО В.Рябіки, заступників голови УНКМО Ю.Криворучка та В.Березовського, лідера СКМ В.Місюри та президента Асоціації студентських профспілок України Г.Труханова11.
IV СКУМО створив координаційну раду, яку очолив В.Березовський. Його заступниками стали лідер ХДМУ О.Ярема, голова СУМ в Україні І.Симчич. До коордради увійшли: міністр у справах сім’ї та молоді В. Довженко, голова УНКМО В.Рябіка, голова КУМО Є.Чолій, голова Світової управи СУМ В.Гайдамаха, заступник голови Крайової пластової старшини в Україні В.Стебницький, голова СКМ В.Місюра, голова Фонду “Молода Україна” Ю.Криворучко, президент Асоціації студентських профспілок України Г.Труханов, голова “Молодої Громади” О.Цикова, голова дитячого-юнацького товариства “Січ” Б.Скребцов, директор Українського інституту соціальних досліджень О.Яременко, директор Інституту досліджень діаспори І.Винниченко та представники діаспорних молодіжних та громадських структур П.Тима (Польща), І.Шипайло (Угорщина), О. Козинець (Казахстан), І.Білинський (Башкортостан, Росія). Проведення IV СКУМО викликало неоднозначну реакцію як в молодіжному середовищі, так і в державної влади. Глава Адміністрації Президента Є.Кушнарьов стверджував, що єдиного організованого молодіжного руху існувати просто не може, а метою СКУМО повинно бути “поєднання фахових та політичних інтересів молоді”. В той же час прем’єр-міністр В.Пустовойтенко чітко заявив, що молодіжний рух повинен об’єднатися.
З критикою IV СКУМО виступили лідери Молодіжного парламенту та Молодіжного уряду. Зокрема, прем’єр-міністр Молодіжного уряду К.Захаренко заявив, що конгрес є даремною витратою коштів (на нього було витрачено бюджетних 230 тис. грн.). А в заяві іншої організації — Молодіжного союзу
м. Києва зазначалося, що “по суті, на форумі були представлені структури, які є членами УНКМО і не відображають всієї палітри молодіжного середовища, а обрання до Коордради лідера незареєстрованої “Молодої Громади” чітко вказує на політичну заангажованість керівництва IV СКУМО”12.
Загалом проведення IV СКУМО було позитивним явищем у процесі становлення організованого молодіжного руху. Цей форум проілюстрував наявність різних поглядів на процеси в суспільстві та молодіжному русі зокрема і, разом з тим, бажання спільно вирішувати конкретні проблеми. В той же час конгрес остаточно розколов молодіжний рух на дві частини. Першу, більш потужну частину, очолив УНКМО, другу — Молодіжний парламент та Молодіжний уряд. Відповідно розділилися і молодіжні організації, які були вимушені обирати одну із сторін.
Протиріччя між Молодіжним парламентом та УНКМО виникли ще на початку 1998 року. Молодіжний парламент України виник у рамках інноваційного проекту та програми “Молодь — за майбутнє України!”. Оргкомітет МПУ з’явився 11 січня
1998 р., а перша сесія пройшла 24–26 лютого 1998 р. На ній було обрано керівництво МПУ (голова — О.Кляшторний) та утворений виконавчий орган МПУ — Молодіжний уряд (прем’єр-міністр — К.Захаренко). Вже наприкінці березня 1998 р. МПУ було зареєстровано як спілку молодіжних організацій. Ініціаторами створення Молодіжного парламенту виступили декілька молодіжних організацій. Ініціативу в реалізації цього проекту захопили представники студентської профспілки ПоСтУП, НДЛМ та ЛіМО. Звичайно, що це викликало спротив у керівників УНКМО, які не сприймали діяльності цих структур.
Попри те, що ПоСтУП і ЛіМО входять як колективні члени до УНКМО, жодний їхній проект протягом 1997–1998 рр. не був профінансований Комітетом. В той же час пріоритет в наданні фінансування мали СКМ та ЛКСМУ, які, по суті, були політичними союзниками УНКМО. Вище вже зазначалося, що ліві молодіжні структури в 1997 році проголосили курс на інтеграцію в структури Комітету. УНКМО було вигідно співпрацювати з ними, оскільки таким чином забезпечувалася підтримка лівих фракцій у Верховній Раді під час бюджетного процесу, отже, і можливість збереження окремого рядка в бюджеті на фінансування діяльності УНКМО.
Крім того, ПоСтУП, ЛіМО та НДЛМ активно виступали за відкритість процесу розподілу коштів УНКМО між молодіжними організаціями, оскільки існуюча практика фінансування проектів молодіжних організацій в УНКМО давала змогу керівництву Комітету безконтрольно маніпулювати цими коштами.
16 листопада 1998 р. на відкритих громадських слуханнях “Державне фінансування молодіжних програм і проектів” лідер МПУ О.Кляшторний стверджував, що Молодіжний парламент та Молодіжний уряд вважають за необхідне змінити існуючу систему державного фінансування програм і проектів молодіжних громадських організацій. Прем’єр-міністр Молодіжного уряду К.Захаренко зазначив, що фінансування молодіжних організацій через УНКМО призвело до нецільового використання державних коштів і до явних зловживань.
Так, за результатами перевірок Рахунковою палатою України фінансової діяльності УНКМО було виявлено те, що “бюджетні кошти використовувалися Комітетом не за призначенням, безконтрольно, з порушенням порядку бухгалтерського обліку та звітності. Законом про Державний бюджет України на 1998 рік було передбачено видатки на фінансування УНКМО в сумі 7 млн. гривень. Фактично профінансовано 3 млн. 842 тис. грн.”13.
Протягом грудня 1998 — березня 1999 рр. Головне контрольно-ревізійне управління проводило розслідування справи нецільового використання коштів лідерами УНКМО. Згідно з матеріалами перевірки КРУ № 03 — 12/39 від 26.02.99 в 1998 році “керівництво УНКМО не контролювало питання цільового, раціонального та ефективного використання бюджетних коштів, організації бухгалтерського обліку. Поза увагою керівників лишилась, що дуже важливо, звітність організацій — виконавців молодіжних заходів перед УНКМО за отримані кошти. Проведеними перевірками встановлено непоодинокі факти безпідставних, необґрунтованих, документально не підтверджених та здійснених не за цільовим призначенням витрат на загальну суму 866,0 тис. грн. (що становить 36,7% загальної суми отриманих коштів), з якої за межі України перераховано 218,1 тис. грн.”14.
Проте керівництво УНКМО заявило, що, оскільки акту остаточної перевірки КРУ фінансової діяльності Комітету немає, а перевірки носять перманентний характер, то говорити про нецільове використання бюджетних коштів передчасно.
Не було таємницею і те, що “неприємності” для УНКМО були влаштовані саме завдяки діяльності Молодіжного парламенту та Молодіжного уряду. Слід взагалі відзначити факт постійної боротьби між цими структурами. Якщо Комітет потерпав від частих перевірок, то на лідерів Молодіжного парламенту—Молодіжного уряду намагалися тиснути фізично. У вересні 1998 р. на прем’єр-міністра Молодіжного уряду К.Захаренка було вчинено напад. Боротьба загострювалася і втягувала нові молодіжні організації.
Політичну підтримку УНКМО надавало Міністерство у справах сім’ї та молоді (В.Довженко), а також керівництво Верховної Ради. Саме завдяки О.Морозу, а потім О.Ткаченку УНКМО “пробивало” бюджетне фінансування. До того ж, керівництво УНКМО добре поставило роботу із фракціями парламенту. Значну підтримку УНКМО надавав голова Комітету Верховної Ради з питань молодіжної політики, фізичної культури та спорту І.Кириленко.
Взагалі УНКМО перебувало в досить цікавому становищі. Комітет є спілкою молодіжних організацій, і його керівництво обирається представниками цих організацій. В той же час УНКМО отримує бюджетне фінансування окремим рядком державного бюджету і має статус репрезентанта організованого молодіжного руху.
Так, Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації” від 1 грудня 1998 р. зазначає: “Молодіжний рух в Україні координується Українським національним комітетом молодіжних організацій, який є незалежною неурядовою організацією і має статус всеукраїнської спілки молодіжних та дитячих громадських організацій”. Фактично УНКМО має законодавчо закріплене домінування в молодіжному русі.
МПУ-Молодіжний уряд знайшов підтримку в особі тодішнього прем’єр-міністра України В. Пустовойтенка та міністра Кабінету Міністрів А.Толстоухова. Прем’єр-міністр Молодіжного уряду К.Захаренко став радником В.Пустовойтенка, а “молодіжні” міністри — радниками з молодіжних питань відповідних міністрів уряду України. В березні 1998 р. відбулося спільне засідання уряду України та молодіжного уряду, де “молодіжні” міністри були представлені своїм старшим “колегам”. Через деякий час значна частина “молодіжних” міністрів опинилася в штаті міністерств. Таким чином, МПУ-Молодіжний уряд отримав потужного союзника в особі прем’єр-міністра України та правлячої партії — НДП. За порівняно короткий строк структури МПУ виникли в більшості областей України. Наприкінці 1998 року в МПУ нараховувалося 15 всеукраїнських організацій і близько 250 у 18 зареєстрованих обласних молодіжних парламентах. В цей же час виникла ідея створення молодіжних адміністрацій на рівні областей як виконавчих органів обласних молодіжних парламентів, які б стали радниками голів відповідних управлінь обладміністрацій. Ця пропозиція одержала підтримку в прем’єр-міністра України.
Тут слід пригадати кілька фактів з процесу створення Молодіжного парламенту. Як уже вище зазначалося, під час створення МПУ ініціативу захопили НДЛМ, ЛіМО та ПоСтУП, які і створили структуру з такою назвою. В той же час керівництво УНКМО не збиралося втрачати ініціативу в цій сфері. Наприкінці січня 1998 р. частина молодіжних організацій, які до того входили до МПУ, провели свій установчий з’їзд. Нова структура також оголосила себе Молодіжним парламентом України. Його головою став В.Березовський, до Президії увійшли О.Лялька (заступник голови ХДМУ), А.Бенедіс (один з лідерів УСДМ) та інші. Засновники нового Молодіжного парламенту не приховували своєї причетності до УНКМО і наголошували на консолідуючій ролі Комітету в організованому молодіжному русі.
Проте ще один Молодіжний парламент (В.Березовський) відразу після створення зіткнувся з рядом проблем. По-перше, цю структуру не реєстрували, тобто не визнавалася її легітимність. По-друге, на місцях Молодіжний парламент В.Березовського відчутно відставав від МПУ О.Кляшторного. Це виявлялося як у створенні структур парламенту, так і в охопленні активної молоді. Базуючи свою діяльність на структурах УНКМО, Молодіжному парламенту В.Березовського вдалося охопити всі регіони, але без підтримки влади ініціатива була на боці МПУ О.Кляшторного.
Лише після прямого втручання тодішнього Голови Верховної Ради О.Ткаченка структура на чолі з В.Березовським під назвою “Український молодіжний парламент” і в статусі громадської організації була зареєстрована Міністерством юстиції (16 листопада 1998 р.). Нагадаємо, що МПУ О.Кляшторного зареєстровано як спілку громадських організацій ще в березні 1998 р. Отже, в Україні існувало два молодіжних парламенти.
Їхня подальша діяльність показала, що більш дієвим виявився МПУ О.Кляшторного. Саме спеціалістами цієї організації було розроблено ряд законопроектів, зокрема “Про підтримку молодіжного підприємництва”, нову редакцію Закону “Про загальний військовий обов’язок”; проведено низку розважальних і виховних заходів (“Студленд”, дискотеки, відпочинкові табори), науково-практичних семінарів та конференцій. Активну участь МПУ брав і в політичному житті країни.
Так, Молодіжний парламент України повністю підтримав пропрезидентські сили (в першу чергу НДП) у боротьбі з лівим керівництвом Верховної Ради. Зокрема, 13 жовтня 1998 р. МПУ силами 15 молодіжних організацій (ОСМ “Зарево”, ВГМО “Демократичні перетворення України”, ЛіМО, НДЛМ, СХДМ, СУМ, РХМ, ТСМ, “Молодої Просвіти”, “Соколу” та ін.) провів пікетування Верховної Ради під гаслом “Молодь за стабільність”. Акція була спрямована проти голови українського парламенту О.Ткаченка та віце-спікера А.Мартинюка.
Перерозподіл сил в організованому молодіжному середовищі в результаті виборчої кампанії 1997–1998 рр. привів до прискорення процесів ідеологічної ідентифікації та усвідомлення окремішнього становища молоді в українському суспільстві.
З одного боку, молодіжне середовище прагло радикалізації, а з другого — шукало механізмів взаємодії з владою. По суті, опозиційні молодіжні організації ставали або чітко припартизованими “молодіжками”, або відтіснялися в маргінальну нішу. Організований молодіжний рух повністю втягувався в конструктивно-лояльну роботу з органами влади. Роль організованого молодіжного руху почала зводитися до засобу реалізації державної молодіжної політики та свого роду “молодіжок” органів влади. Виявилася “функціонерська” сутність значної більшості молодіжних структур. Подібна бюрократизація молодіжних організацій призводила до відходу від організаційної роботи широких кіл молодіжного середовища. Молодіжна ініціатива в рамках сучасного організованого молодіжного руху визначається у першу чергу матеріальним стимулюванням, а вже потім певними симпатіями. Це ілюструє практика діяльності переважної більшості молодіжних організацій.
“Функціонерський” характер сучасного організованого молодіжного руху сприяє контрольованості молодіжної активності загалом. Складається враження, що центр безпосередньої молодіжної ініціативи зміщується в неформальне середовище.
В той же час поглиблюється політизація молодіжних структур та їхня переорієнтація, в залежності від політичної кон’юнктури, на певних політиків чи політичні сили.
Особливо слід відзначити процес ідеологічної ідентифікації в лівому таборі молодіжного руху. РКМ є найсерйознішою організацією в ліворадикальному русі, оскільки будує свою діяльність не на сьогоденній вигоді, а має на меті поповнення своєї чисельності та організаційну розбудову. Вона реально може претендувати на роль авангардної організації у випадку полівіння молодіжного руху та істотного погіршення соціально-економічного стану населення. Так, 28 квітня 1998 р. РКМ провела страйк на заводі “Будіндустія” (м. Київ), в якому взяло участь понад 300 осіб. Повторення акції відбулося 30 квітня 1998 р. Протягом виборчої кампанії 1997–1998 рр. РКМ виступала на підтримку ПСПУ і, по суті, досить тісно зблизилася з цією партією. Однак вже на час виборів бюро РКМ засудило діяльність Н. Вітренко як популістську й таку, що не відповідає ідеологічним принципам РКМ.
РКМ прагнула організувати навколо себе цілий ряд сателітних структур та утворити власний ідеолого-політичний центр тяжіння. Це своєрідна спроба з малими можливостями здійснити “стрибок уліво” в лівому русі. В цьому плані показовою є екологічна акція 23 квітня 1998 р. — “Екологія та капіталізм”, в якій взяли участь РКМ, анархістська ініціатива “tigra-nigra”, “Екозахист”, “Міжнародний екологічний рух «Rainbow Keepers»”.
Також досить активною ліворадикальною молодіжною організацією була студентська профспілка “Пряма дія”, яка відразу захопила нішу “нових лівих” та значне місце в інформаційному полі. В 1995 — 1996 роках спостерігалося значне зростання чисельності профспілки (до неї приєдналися, окрім РКМ, анархістів, також і ходжисти, СКМ, троцькісти та ін.). Структури виникли в Рівному, Луганську, Одесі, Львові, Криму, Чернігові. Чисельність профспілки перевищувала 200 осіб. Але після організаційної кризи, пов’язаної з вичерпанням протестного ресурсу контркультурницьких акцій, та відмови від роботи в робітничому середовищі “Пряма дія” стала виключно анархістською структурою. Побоюючись переслідування “Пряма дія” перетворилася на анархістську ініціативу “tigra-nigra”.
Анархісти працювали виключно в середовищі студентства та молодіжних субкультур. Передовсім вони намагаються популяризувати свої ідеї серед музичних молодіжних субкультур (досить агресивних та герметичних). Активно співпрацювали анархісти і з РКМ, екологічними організаціями, іншими ліворадикалами.
Особливістю анархістів є незначна організованість та підвищений рівень ініціативності. Окрім того, “tigra-nigra” має тісні зв’язки з білоруськими та російськими анархістами й радикальними екологістами. Найбільш плідна співпраця протягом 1998 року простежувалася по лінії екологічних акцій. Зокрема, спільно з РКМ та “Rainbow Keepers” 23 квітня 1998 р. “tigra-nigra” провела пікетування Міністерства охорони навколишнього середовища та Адміністрації Президента, виступаючи за негайне закриття ЧАЕС та припинення будівництва й експлуатації АЕС загалом. Найбільш резонансною акцією “tigra-nigra” та “Rainbow Keepers” стало пікетування 9 травня 1998 р. засідання ЄБРР в Києві, протест проти фінансування ЄБРР будівництва АЕС “Рівне-4” та “Хмельницький-2”. Під час цієї акції активісти анархістської та екологістської організацій були затримані органами правопорядку, а пізніше засуджені до адмінпокарань. Цей інцидент викликав негативну реакцію в представників ЄБРР. Виконуючий обов’язки Президента ЄБРР Ч.Френк висловив занепокоєння долею затриманих, а голова міжнародної організації “CEE Bankwatch Network” П.Хлобел взагалі засудив дії українських правоохоронців.
Тут потрібно докладно зупинитися на ролі “Rainbow Keepers” (лідер Н.Шевченко) в даній акції. Міжнародний екологічний рух “Rainbow Keepers” є українською філією російської організації “Хранители радуги” (радикальної екологічної структури з анархістським ухилом). Ця структура діє за рахунок грантів міжнародного екологічного фонду ISAR (в Україні представництво фонду існує з серпня 1991 р.). “Хранители радуги” вже мали досвід роботи в Україні, зокрема вони пікетували будівництво нафтотерміналу в Одеській області. Крім того, саме через “Хранителей радуги” на Захід потрапила конфіденційна інформація про нецільове використання урядом України кредитів ЄБРР, спрямованих на екологічні проекти та ЧАЕС.
Все почалося ще взимку 1997–1998 рр., коли “Хранители” та їхнє київське агентство “Екозахист” опублікували антиядерну брошуру “Криза жанру”. Вона складалася з перекладу доповіді з економічної оцінки нових атомних реакторів “Хмельницький-2” та “Рівне-4”, підготовленої американськими вченими для Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) і Департаменту міжнародного розвитку США.
“Брошуру роздавали депутатам, щоб ті не голосували за виділення коштів на будівництво нових реакторів. Нагадаємо, що Верховна Рада все ж проголосувала за це, проте коштів на будівництво не було. Вся надія у держави зоставалася тільки на кредити ЄБРР. “Хранители”, за традицією, влаштували прес-конференцію з презентацією доповіді. Сам легендарний доктор Амосов підтримав екологів. Говорилися слова, роздавалися папери... Серед останніх була скромна заява “Хранителей”, підписана і низкою інших організацій, щодо ЄБРРівського кредиту на ЧАЕС. І тут вибухнув грандіозний скандал. Представники ЄБРР в Україні узяли та й перевірили факти, викладені в скромній заяві. А факти взяли й підтвердилися. Загалом 27 лютого 1998 р. з ЄБРР повідомили, що за нецільове використання (560 мільйонів доларів) кредит Україні заморозили”15.
Україні все ж вдалося виправдатися перед ЄБРР та іншими міжнародними кредиторами. І проведення самміту ЄБРР в Києві свідчило про потепління відносин між Україною та світовим фінансовими організаціями. Тому екологісти вибрали саме цей захід, щоб нагадати про свої вимоги. Ця акція була розрахована в першу чергу на ЗМІ та міжнародний резонанс.
А оскільки в Україні “Хранители” нараховують ледве десяток осіб, то “Rainbow Keepers” звернулися по допомогу до анархістів із “tigra-nigra”, з якими вони вже мали досвід плідної співпраці протягом останніх кількох років. Деякі оглядачі взагалі вважають, що “Хранители радуги” виконують політичні замовлення певних структур. Проти діяльності цієї організації в Україні неодноразово виступали ПЗУ та асоціація “Зелений світ”, тоді як українські анархісти стали для “Хранителей” надійними політичними союзниками.
Чисельність анархістів протягом 1998 року не перевищувала 100 осіб по Україні. В Києві, без урахування субкультур-сателітів, їх було не більше 50 осіб. Однак це не заважало їм бути досить впливовим чинником у молодіжному середовищі. Протягом 1998 року у Києві виходив анархістський бюлетень “Передай дальше”.
Проявляли свою діяльність і інші ліворадикальні молодіжні групи. Так, 29 червня 1998 р. в м. Очакові відбувся І (Установчий) конгрес Всеукраїнської молодої гвардії більшовиків. Метою заходу було об’єднання лівих молодіжних груп, які знаходяться на ленінсько-сталінській ідеологічній платформі. При розгляді організаційних документів за основу були прийняті Статут та Програма Всесоюзної молодої гвардії більшовиків. На конгресі було прийнято кілька резолюцій “На захист робітничих лідерів від свавілля влади в Україні” та “На захист молодих політв’язнів у державах, створених на території СРСР”. Також було обрано оргкомітет, який очолив відомий активіст КП(б)У та ВКП(б) Є.Пугачов. Дана структура налічувала близько десятка осіб і переважно займалася розповсюдженням ідеологічної літератури. За підтримки газети “Искра” (орган КП(б)У) ВМГБ налагодила видання власної малотиражки “Революционер”.
Наприкінці червня 1998 р. скандально відома молодіжна організація “Лучі Чучхе” офіційно і в урочистій обстановці відмовилася від ідеологічної спадщини Кім Ір Сена. Як зазначає бюлетень “Смолоскип України”, акція проходила за сприяння посольства Південної Кореї16. Таким чином, пародійна молодіжна організація, яка була заснована ще за часів СРСР та протягом усього періоду свого існування “приколювалася” над ідеологією “чучхе”, вирішила змінити образ, хоча і ненадовго. Вже через деякий час представники “Лучі Чучхе” брали участь у різних заходах, які проводилися посольством КНДР.
ЛКСМУ являє собою молодіжний підрозділ КПУ. Цей статус був чітко окреслений після парламентської виборчої кампанії. До парламенту так і не потрапив перший секретар ЦК ЛКСМУ О. Боженко, загострилися протиріччя в Київському міськкомі комсомолу. Після скандалу, який збігся зі святкуванням 80-тої річниці ВЛКСМ, з Київської організації ЛКСМУ пішла група комсомольців на чолі з першим та другим секретарями Київського МК ЛКСМУ О.Зуєвим та П.Марчуком. З ними вийшла група молодих комсомольців (за різними даними, від 30 до 50 осіб), переважно студентів КПІ, які відрізнялися від своїх товаришів по організації більшою активністю та радикалізмом. Деякі активісти цієї групи з часом приєдналися до РКМ. В їхньому зверненні до першого секретаря ЦК КПУ П.М.Симоненка зазначалося: “Єдність глибоко підірвана, внутрішня боротьба вийшла за рамки всякої партійності. Організаційна дисципліна розхитана до самих основ, здатність до чіткої об’єднаної дії перетворюється на мрію… Міський комітет став органом боротьби проти організації…”17. Після їхнього відходу в Київській міській організації комсомолу, за інформацією “розкольників”, залишалося всього 16 членів. Київський МК ЛКСМУ очолив С.Нечипорук. Він побудував роботу організації за новим принципом та проводив курс на організаційну та ідеологічну інтеграцію комсомолу в партію.
Слід відзначити, що структура комсомолу вкрай забюрократизована і не відзначається гнучкістю та мобільністю в роботі з молоддю. Окрім функціонерів ЛКСМУ, що намагаються зробити собі політичну кар’єру, більшість складають “паперові члени”. За офіційною інформацією, чисельність ЛКСМУ сягала 10 тис. осіб Слід зазначити, що структури ЛКСМУ існують у всіх регіонах країни і розбудовані до низових ланок.
Проте, попри все організаційне забезпечення, ЛКСМУ на загальноукраїнському рівні виявилася нездатною до ініціювання різних масових заходів протесту через свою відірваність від молодіжних проблем. Однак комсомол виявив здатність пристосування до “нових” умов діяльності. Як структура УНКМО, ЛКСМУ брала активну участь у розбудові структур Комітету на місцях, а також отримувала фінансування від УНКМО. Окремі організації ЛКСМУ виявилися більш активними, ніж загальноукраїнське керівництво комсомолу. Наприклад, Дніпропетровська організація ЛКСМУ налагодила видання власної газети “Новая волна”, де час від часу можна було зустріти досить радикальні, як для комсомолу, публікації. Так, у травневому номері “Новой волны” за 1998 рік була опублікована стаття “Не то, что нынешнее племя!”, в якій пропагувалися ідеї “нових лівих” та досвід революційної боротьби представників західного лівого радикалізму18. Лідер дніпропетровських комсомольців Ю.Молоканов відомий своїми радикальними поглядами на ситуацію в країні. Його організація є найбільш мобільною. Також значну активність проявляли Кримська, Севастопольська міська та Запорізька організації ЛКСМУ. Під час виборчої кампанії 1997–1998 рр. ці організації комсомолу забезпечували реальні молодіжні голоси для КПУ.
Позитивом 1998 року можна назвати помітне омолодження середньої ланки керівного складу партії. Так, до ЛКСМУ з СКМ перейшов колишній співголова київського СКМ М.Чаплига, який відразу отримав посаду керуючого справами ЦК ЛКСМУ. М.Чаплига був відомий своїми ліберальними поглядами та орієнтацією на бізнес.
Показовим виявилося святкування 80-тої річниці ВЛКСМ. Воно, як уже зазначалося, збіглося з розколом в київській організації та загостренням протиріч у комсомолі. У своїх виступах керівники КПУ наголошували на тісній співпраці партійної та комсомольської організацій, а особливо в умовах загострення передвиборної боротьби. Однак таку позицію ЦК підтримали далеко не всі комсомольські активісти. Так, один з лідерів севастопольських комсомольців І.Панюта наголошував, що головною метою ЛКСМУ є формування широкої соціальної бази серед молодих для майбутньої соціальної революції. Крім того, він звернувся до уряду майже з подякою за “провокування ним революційної ситуації”, що, на його думку, мало неминуче призвести до появи на базі комсомолу ліворадикальних молодіжних організацій19.
На відміну від ЛКСМУ, Соціалістичний конгрес молоді мобільніший та ідеологічно гнучкіший. Молоді соціалісти хоч і залежні від партійного керівництва, але зберігають власну організаційну незалежність і мають поле для маневру. Так, Львівський, Луганський, Дніпропетровський обкоми СКМ активно займаються комерцією. Відсутність бюрократизму та заідеологізованості дозволяє СКМ більш ефективно працювати в молодіжному середовищі. Наприклад, на Дніпропетровщині, в Чернігові й Житомирі під егідою СКМ створено гуртки за інтересами для учнівської молоді та студентства. В Києві СКМ деякий час перебував під контролем троцькістської групи “Робітничий спротив” (тенденція Militent) на чолі з О.Верником. 20 квітня 1998 р. за сприяння київської організації СКМ відбулася зустріч молоді з лідером Соціалістичної партії Великобританії П.Таффом та редактором “Левого авангарда” (Санкт-Петербург) Р.Джонсом. Троцькістська група О.Верника налічувала не більше 20 осіб та низку симпатиків в областях. Завдяки своїй активній позиції він до травня 1998 р. залишався співголовою СКМ.
Через протиборство В.Місюри та О.Верника (керівники СПУ були схильні підтримувати саме В.Місюру) регіональні структури СКМ деякий час діяли автономно від київського центру. Була відсутня організаційна робота по лінії виконавчих структур Київ—регіони. Фактично кожна обласна структура СКМ являла собою не лише автономну структуру, а й мала значну ідеологічну специфіку. Так, дніпропетровський СКМ деякий час охороняв на запрошення місцевої єврейської громади міську синагогу від акцій місцевої філії ДСУ. А це свідчило про наявність у СКМ засобів для створення спортивно-вишкільних загонів. Також під вплив СКМ потрапили регіональні структури громадського історично-пошукового об’єднання “Пошук” (у східних областях).
30 травня 1998 р. відбувся ІІІ з’їзд СКМ, де головою організації було обрано народного депутата В.Місюру. З’їзд прийняв рішення щодо поглиблення співпраці з СПУ та організаційної розбудови і створення виконавчих вертикальних структур від центру до місцевих осередків. На момент проведення ІІІ з’їзду структури СКМ діяли в 24 областях України, в Криму, Севастополі та Києві. Найбільш активними з них були Полтавська (Ю.Титаренко), Закарпатська (І.Мельник), Львівська (В.Ковалевич), Дніпропетровська (А.Горін), Житомирська (О.Спірін) та Черкаська (Р.Бублієнко).
Крім того, СКМ мав сильні позиції в УНКМО. По суті, В.Місюра лобіював інтереси УНКМО у Верховній Раді, лідери регіональних структур СКМ активно інтегрувалися в місцеві представництва Комітету. Так, лідер дніпропетровських молодих соціалістів А.Горін є одночасно головою Дніпропетровського об’єднання молодіжних організацій (обласне представництво УНКМО).
Значних успіхів досяг СКМ і на місцевих виборах. Колишній голова СКМ В.Савін 29 березня 1998 р. був обраний депутатом Кіровської районної Ради Макіївки, де на першій же сесії його обрали головою райради. Слід додати, що наймолодшим депутатом цієї райради став голова Макіївського міськкому СКМ В.Руденко, якому за 13 днів до виборів виповнилося 18 років, пізніше він став головоюУкраїнської спілки молодих депутатів.
Колишній співголова СКМ О.Верник не зміг утримати контроль над ситуацією. Керівництво СПУ та особисто О.Мороз відкрито підтримували В.Місюру. Співпраця з УНКМО й наявність депутатського мандата дозволили В.Місюрі перехопити ініціативу та заручитися підтримкою більшості обласних організацій. В результаті О.Верника витіснили з керівництва організації.
Унаслідок цього із СКМ за О.Верником пішла частина Київської міської організації та невелика група в Сумах. Через деякий час вони створили Всеукраїнську профспілку “Прогресивна молодь”, яка підтримала ПСПУ та її лідера Н.Вітренко під час президентської виборчої кампанії. “Прогресивна молодь” протягом другої половини 1998 року провела низку круглих столів на тему “Фінансова криза. Перспективи подолання”, куди були запрошені Н.Вітренко, В.Пинзеник та О.Соскін.
В 1998 році, після невдалих спроб інтегрувати в себе РКМ та “Прогресивну молодь”, перед керівництвом ПСПУ постало питання про створення власної партійної молодіжної організації.
Власну молодіжну організацію — Спілку селянської молоді — створила і Селянська партія України. Її установчий з’їзд відбувся 14 березня 1998 р., на ньому були присутні 250 делегатів від 16 регіонів. З’їзд привітали заступник Голови Верховної Ради О.Ткаченко, лідер СелПУ С.Довгань та співголова СКМ В.Місюра. Тональність їхніх виступів свідчила про те, що СелПУ пішла на створення партійної “молодіжки”, розраховуючи заручитися підтримкою студентів аграрних вузів і сільської молоді на парламентських та майбутніх президентських виборах. Головою ССМ став О.Чаїн, його висунули лідери Запорізької (О.Рева) та Дніпропетровської (М.Алексєєв) організацій.
ССМ за порівняно короткий строк розбудувала свої структури і стала помітним фактором в агітаційній кампанії блоку СПУ-СелПУ. Проте головним акцентом у діяльності ССМ була президентська виборча кампанія. Тому в містах, де аграрні вузи, проводилася найбільша робота. Осередки створювалися за принципом агітаційних бригад, а їхня діяльність полягала в розважальних заходах.
До ССМ наприкінці 1998 року приєдналася група комсомольців, яка відкололася від Київського МК ЛКСМУ. Так, колишній другий секретар Київського міськкому комсомолу П.Марчук став головою Київської організації ССМ. Подібні процеси відбувалися і на регіональному рівні, де комсомольці переходили до ССМ чи працювали на СелПУ (ця тенденція особливо простежувалася під час президентської виборчої кампанії).
“Українська соціал-демократична молодь” в умовах виборчої кампанії була вимушена змінити свої позиції. На ІІІ з’їзді УСДМ 21 лютого 1998 р. було оголошено про тісне співробітництво між молодими соціал-демократами та СДПУ(о). З’їзд прийняв звернення до молоді й постанову “Про стратегічне співробітництво УСДМ з політичними партіями та громадськими організаціями”, де фактично було закріплено статус партійної “молодіжки”. Також було відзначено позитивний досвід співпраці зі Спілкою демократичної молоді України. Ще в 1997 році СДМУ та УСДМ утворили Координаційну раду молодіжних і студентських організацій України (КОРМОС), яка являє собою тандем УСДМ-СДМУ. Лідери цих структур автоматично потрапили до партсписку, але не в прохідну частину. Під час виборів УСДМ активно сприяла об’єднаним соціал-демократам, зокрема, у проведенні агітаційної кампанії.
За період з 1996 по 1998 рр. УСДМ, використовуючи партійні можливості та ресурси, розбудувала свої структури по всій Україні. Програмні принципи, прийняті ІІІ з’їздом УСДМ відрізнялися від тих, які були зафіксовані в програмі молодих соціал-демократів у 1995 році. По-перше, був усунутий радикалізм стосовно соціальних проблем студентства. Резолюція з’їзду, спрямована на захист студентського самоврядування, містила лише протест проти створення “старостатів” та пропонувала визнати КОРМОС вищим органом студентського самоврядування в Україні. По-друге, УСДМ відмовилася від гасел конструктивної опозиції стосовно Президента та уряду. Проте це не заважало лідеру КОРМОС А.Бенедісу в інтерв’ю газеті “День” заявити, що молодь СДПУ(о) підтримає на президентських виборах Є. Марчука20. Таку ж ідею було висунуто й на ІІІ з’їзді УСДМ. Крім того, УСДМ проголосила своєю ідеологічною платформою “Київську Декларацію засад Європейської молодіжної соціал-демократії”, яку було розроблено на Конференції IUSY у Києві 19–23 грудня 1997 р.21.
Окремими резолюціями ІІІ з’їзду УСДМ закріпила орієнтацію на інтеграцію в УНКМО та розбудову Молодіжного парламенту (під егідою УНКМО). Обраний на ІІІ з’їзді головою УСДМ А.Бенедіс на першому засіданні МПУ був обраний співголовою президії Молодіжного парламенту.
На початковому етапі молодіжна структура “Громади” створювалася на базі “Молодої Просвіти” (один з лідерів П.Карайченцев) та молоді з Церкви Христа. Однак лідером “Молодої Громади” стала наближена до керівництва партії студентка О.Цикова. В центральних та західних регіонах України “Молода Громада” складалася зі студентів та молоді релігійних громад (протестантських), а також активістів молодіжних структур, які в силу тих чи інших причин відійшли від своїх організацій і пішли в “Громаду” через можливість отримати значне фінансування. Крім того, у східних та південних областях України спостерігалася протилежна тенденція — до організації прийшли (за незначним винятком) нові люди, які раніше не працювали в молодіжних структурах. Найпотужнішими структурами “Молодої Громади” були Дніпропетровська, Київська та Одеська організації.
У цілому структури “Молодої Громади”, які під час виборчої кампанії працювали на платній основі, після виборів збереглися і мали тенденцію до розширення сфери впливу. Це можна пояснити тим, що “Громада” не припинила у повному об’ємі “інвестувати” кошти у “молодіжку”. Окрім того, для збереження місця в інформативному полі та постійної реклами “Громада” потребувала передового авангарду. Цим авангардом і стала молодіжна організація. Така ситуація зберігалася майже до осені 1999 року.
Під час проведення IV СКУМО лідера “Молодої Громади” було обрано до Коордради Конгресу. Така увага до на той час незареєстрованої молодіжної структури з боку УНКМО пояснювалася зацікавленістю Комітету в голосах фракції “Громади” в бюджетному процесі.
В той же час “Молода Громада” намагалася відігравати провідну роль в об’єднанні молодіжних опозиційних організацій напередодні президентських виборів. Так, Форум молодої соціал-демократії, СКМ та “Молода Громада” в липні
1998 р. оприлюднили меморандум “Про наміри створити об’єднання молодіжних лівоцентристських організацій” з метою консолідації зусиль для вирішення проблем молоді, але більше — для її участі у майбутніх президентських виборах. В меморандумі зазначалося, що “псевдореформаторська політика правих режимів згубна для суспільства”, а “кардинальні зміни на краще можливі тільки за умови зміни політичного курсу”22.
Після поразки на виборах Київради виборчого об’єднання “Зміна” на чолі з О.Марченком діяльність молодіжної структури Партії праці на деякий час завмерла. До цього “Молодіжна ініціатива” (молодіжна структура Партії праці) виявляла активність в напрямі об’єднавчих зусиль молоді напередодні виборів. Актив організації на чолі з А.Мішиним та Д.Возним відійшов від активної роботи. Головою організації, яка змінила свою назву на “Трудову спілку молоді України”, став І.Балацій. ТСМУ протягом другої половини 1998 року зосереджувала свою роботу на створенні Молодіжного парламенту м. Києва. Установча сесія МП м. Києва відбулася 17 жовтня 1998 р. за участю 15 молодіжних організацій, що репрезентували різні політичні сили. Вже 26 жовтня 1998 р. МП м. Києва був легалізований Управлінням юстиції м. Києва. За своїм статусом Київський МП є громадською організацією; дублював структуру Київської міськради та КМДА. Створювалися Рада та Адміністрація МП м. Києва. Було налагоджено співробітництво між МП м. Києва та КМДА. З успіхом було реалізовано проект “Молодіжна толока” (прибирання території навколо Музею Великої Вітчизняної війни).
Після розколу в ЛПУ та ЛіМО 1997 року, коли відійшла група членів молодіжної організації на чолі з В.Гладчуком, лідери ЛіМО продовжували орієнтуватися на тактику яскравих акцій для здобуття місця в інформаційному полі (зокрема було проведено пікетування Кабміну, Верховної Ради і т. п., серію акцій з вимогою запровадити професійну армію). Разом з послабленням позицій ЛПУ (голова В.Щербань) лідери ЛіМО Я.Попик, Д.Красніков та В.Толкованов намагалися проводити незалежну від партійного керівництва діяльність.
В регіонах ЛіМО залишалося “розкрученою” та впливовою силою. Так, у Донецьку молоді ліберали (команда КВК) була засобом Ліберальної партії у боротьбі із своїми конкурентами. Молоді ліберали в саркастично-іронічному тоні висміювали своїх суперників. Команда КВК із своїми виступами об’їздила всю Донецьку область. На середину 1998 року ЛіМО було найпотужнішою молодіжною силою в регіоні. Досить активні структури ЛіМО існували в Києві, Луганську, Донецьку, Львові, Житомирі, Рівному, Херсоні, Кривому Розі, Дніпропетровську та ін.
Як відомо, діяльність НДЛМ (як і інших молодіжних центристських партійних організацій) оплачувалася і мала на меті обслуговування виборчої кампанії партії. Зокрема, у Києві, напередодні парламентських виборів активісти міської НДЛМ за сприяння Київміськадміністрації на Хрещатику протягом місяця проводили молодіжні розважальні акції, у тому числі — ряд дискотек і т. п.
У регіонах НДЛМ (як і УСДМ, ЛіМО, МОНРУ, “Молода Громада” та інші молодіжні філії партій) практикували проведення дискотек, концертів, розважальних шоу, вечорів відпочинку і т. ін. Проте після виборів діяльність НДЛМ призупинилася. Фактично Лігу позбавили фінансування. Структури на місцях залишилися, але робота із залучення неофітів була припинена.
Центристські молодіжні “припартизовані” структури в 1998 році переживали кризу, пов’язану з переорієнтацією діяльності молодіжних організацій з роботи на виборах до поточної “мирної” діяльності. Значна частина партійних молодіжних філій у перерві між парламентською та президентською кампаніями була змушена відмовитися від масових акцій. Їхня діяльність була зосереджена на партійній роботі, структурній розбудові та пошуках альтернативного фінансування. Таким чином, досить швидко зникли молодіжні філії ПДЕСП, ПСЄУ, ВПТ, блоку “Європейський вибір України” тощо.
Винятком були лише ті партійні “молодіжки”, які існували при впливових партіях або мали можливість потрапити в “розклад” президентської виборчої кампанії. Так виникла Спілка селянської молоді (“молодіжка” СелПУ), а в лютому 1998 р. було створено Союз аграрної молоді (“молодіжку” АПУ).
САМ створювався як молодіжна структура для залучення молоді (переважно студентства аграрних вузів) до лав АПУ. Установчий з’їзд САМ відбувся 3 лютого 1998 р., а вже 28 квітня 1998 р. Союз був зареєстрований Мінюстом. Лідером САМ став О.Савчук. Оскільки Аграрна партія України зазнала поразки на парламентських виборах, то діяльність САМ на деякий час завмерла, однак вже наприкінці 1998 року Союз потрапив у зазначений “розклад” і почав активно розбудовуватися та конкурувати зі структурами ССМ.
В 1998 році МОНРУ була найпотужнішою силою в молодіжному середовищі. На відміну від більшості молодіжних організацій при партіях, Молодий Рух не акцентував увагу в своїй діяльності на оплаті роботи активістів. У більшості регіонів Молодий Рух являв собою переважно ідейну спільноту.
Під час перерви між виборчими кампаніями МОНРУ нараховувала понад 3 тис. осіб по Україні. Молоді рухівці відмовилися від притаманних своїм старшим колегам по партії рудиментів націонал-демократичної ідеології. Використовуючи в потрібний момент традиційно рухівську фразеологію, МОНРУ акцентувала свою увагу на соціальних моментах. Зокрема, під час засідання Кабміну України з проблем молоді лідер Молодого Руху В.Кириленко в жорсткій формі вимагав від уряду знизити рівень успішності до 4 балів для отримання стипендії у вузах, а також виплатити заборгованість по стипендіях. МОНРУ провела декілька пікетувань Верховної Ради та Кабміну.
Лідери МОНРУ отримали депутатські місця. В.Кириленко став депутатом Верховної Ради, Т.Шамайда і Ю.Зубко — Київради. Також молоді рухівці та члени УСС отримали 28 депутатських мандатів у міських, селищних та районних Радах в Центральній та Західній Україні.
Слід також відзначити просвітницьку роботу МОНРУ і УСС. У січні 1998 р. з ініціативи УСС та МОНРУ було створено Всеукраїнський молодіжний мистецький центр “Перлини сезону”, який надалі проводитиме Всеукраїнський молодіжний фестиваль “Перлини сезону” та різноманітні мистецькі молодіжні акції. Головою Центру став Ю.Зубко.
Посилила свою роботу і УСС. Так, 28 лютого — 1 березня 1998 р. в Херсоні відбувся VІІІ з’їзд УСС. У з’їзді брали участь 106 делегатів від усіх осередків спілки. Було ухвалено резолюцію “Про соціальний захист студентів” та звернення до молоді “Про підтримку НРУ на виборах 1998 р. Українською студентською спілкою”. У резолюції зазначалося, що “незалежно від змін політичної ситуації спілка буде і надалі всіма можливими засобами відстоювати права студентів та захищати їхні інтереси на всіх рівнях державної влади” 23.
Головою УСС VІІІ з’їзд обрав колишнього лідера Херсонської обласної організації МОНРУ С.Мальованця, заступниками голови — С.Сиротенка та В.Щербаченка. Головою секретаріату обрано Д.Сухиніна. До складу правління увійшли К.Лигун, А.Какуша та М.Лациба.
Досягненнями УСС в 1998 році також стали прийняття її як повноправного члена до об’єднання “Європейського демократичного студентства” (липень 1998 р.), створення Українсько-польського Форуму молодіжної співпраці, до якого приєдналися 12 молодіжних організацій Польщі та України. Також МОНРУ зберегла статус єдиного представника України в організації Молодих консерваторів Європи (EYC). По суті, виступ представника МОНРУ О.Галушка на V конференції Молодих консерваторів Європи (27–29 листопада 1998 р.) в Таллінні поховав надії українських молодих республіканців (“молодіжка” УРП) приєднатися до цієї структури.
Крім того, УСС та Молодий Рух широко долучилися до святкування Дня студента 17 жовтня 1998 р. В рамках програми УСС-МОНРУ було проведено цілий ряд розважальних заходів по всій Україні, зокрема відбувся фінальний гала-концерт фестивалю “Перлини сезону” в київському Палаці спорту. Під цю подію розгорнулася масована кампанія за запровадження професійної армії. В заяві МОНРУ та УСС з цього приводу зазначалося: “Першим кроком має стати негайне припинення призову до війська випускників вузів. Платники податків витрачають сотні мільйонів на підготовку фахівців не для того, щоб їх забирали до війська… Змусимо владу провести нормальну військову реформу!”24. Пікети та збір підписів на підтримку професійної армії тривали протягом жовтня-грудня 1998 р.
Також у рамках цієї кампанії ряд осередків УСС та МОНРУ виступили з різко опозиційними заявами про стан студентства та молоді загалом. 21 жовтня 1998 р. Львівська філія УСС оприлюднила звернення до Президента України, Верховної Ради та Кабміну, в якому висунула низку пропозицій з удосконалення соціального захисту студентства. Насамперед вимагалося за прикладом США запровадити систему соціальних купонів на продукти першої необхідності та за оплату комунальних послуг і провести відкриті тендери серед магазинів на право торгівлі вищезгаданими товарами за соціальні купони. Пропонувалося також запровадити пільговий проїзд на транспорті; поряд із пільговими місячними картками запровадити ще й разові талони з 50% знижкою. Звичайно ж, у зверненні наголошувалося на тому, що студентські стипендії та допомога молодим сім’ям на дітей мають виплачуватися вчасно. У зверненні проголошувалося, що “студентська революція, розпочата на зламі 90-х, залишилась незавершеною, і ми, представники нової студентської генерації, зробимо все для того, щоб довести її до кінця”25.
Ця заява була логічним продовженням ініціативи УСС, Молодого Руху та об’єднання “Молодь — надія України”, які виступили за недопущення скорочення фінансування медичної галузі. Було прийнято відповідну Заяву та проведено пікетування Верховної Ради (29 вересня 1998 р.).
Яскравою була акція УСС 7 листопада 1998 р., коли було влаштовано театралізовану “дезинфекцію вулиць м. Києва” після лівої демонстрації. В акції взяло участь близько 40 осіб.
Із загостренням протистояння в НРУ виникали проблеми і в Молодого Руху з керівництвом партії. Так, із Проводу НРУ був усунений Ю.Зубко, “на килим” до В.Чорновола викликані члени Коордради МОНРУ у зв’язку з її підтримкою дій Львівської організації НРУ, спрямованих проти голови НРУ, із складу деяких крайових проводів були виведені представники Молодого Руху. Необхідно відзначити, що МОНРУ підтримував лінію опозиціонерів на чолі з Ю. Костенком. Тому керівництво Руху намагалося зменшити його вплив на прийняття політичних рішень. В той же час Ю.Костенко заявляв: “На мій погляд, Молодий Рух є носієм найбільш конструктивної, радикальної і спрямованої в майбутнє політики, партія повинна сприяти розширенню прав Молодого Руху і його впливу на партійні рішення”26.
“Молоді республіканці” (інша назва МОРУ) також перебували в кризовому стані. Так, з виходом із УРП В.Чемериса О.Павлишина та ін. лідер МОРУ М.Басараб, який підтримував їхню політичну лінію, згорнув діяльність Київської організації МОРУ. Кризу в організації так і не змогли подолати, оскільки зміна керівництва УРП (яку замість Б.Ярошинського очолив О.Шандрук) не виправила становища у партії. МОРУ відродилася лише наприкінці 1998 року з розгортанням президентської виборчої кампанії. Нове керівництво організації будувало свою діяльність за принципом “матеріального стимулювання”. Під час президентських виборів молоді республіканці активно підтримували кандидатуру Є.Марчука.
Однак автономно від київського керівництва продовжували діяти деякі регіональні структури МОРУ. Так, найактивнішою була Харківська організація молодих республіканців. Саме її представники брали участь у Талліннській V конференції молодих консерваторів Європи 27–29 листопада 1998 р., де намагалися увійти в цю структуру як повноправні члени. Як зазначалося вище, МОНРУ поховало сподівання МОРУ “пробити вікно в Європу”.
Під час виборчої кампанії СУМ підтримувала блок “Національний фронт”. Однак поразка правих істотно не вплинула на позиції організації. СУМ зберігала оргструктури в Сумах (СУМ “Сумщина”) , Харкові, Лубнах, Львові та Києві. У Львові Міжосередковий курінь дружинників СУМ “Сірі вовки” навіть спромігся видавати власний альманах “Наступ”, у Сумах продовжували виходити газета “Гроно” та журнал “Заграва”. О.Задорожний, який очолює СУМ, намагався лише в деяких аспектах співпрацювати з КУН. В той же час колишній лідер СУМ “Сумщина” В.Рог повністю перейшов на позиції КУН.
28 червня 1998 р. в Києві відбувся Установчий збір Молодіжного конгресу українських націоналістів, в роботі якого взяли участь представники націоналістичної молоді з усієї України. Лідером МКУН став В.Рог, головою секретаріату — В.Бойко. “Ідеологічна платформа Молодіжного конгресу українських націоналістів” чітко вказує на прихильність МКУН до ідей “революційного націоналізму”. “Україна стане Національною Державою лише тоді, — зазначається в “Ідеологічній платформі” МКУН, — коли в ній буде встановлено народоправний лад, заснований на засадах національної солідарності, соціальної справедливості, правового порядку та особистої відповідальності” 27. У Зверненні МКУН до молодіжних патріотичних організацій, оголошеному Установчим збором, висувалася ініціатива створення дієвого блоку молодіжних патріотичних організацій 28.
Серед найближчих союзників МКУН бачив СУМ, Лігу української молоді (лідер Л.Йолкіна), ТУСМ ім. М. Міхновського та “Молоду Просвіту” (на той час лідер Київської організації — О.Юрченко). Структура МКУН була досить жорсткою: голів обласних організацій призначає голова МКУН, голів районних — голова обласної організації. За короткий час МКУН розбудував свої структури в більшості областей, найдієвіші з них були в Києві, Сумах та Тернополі.
Значну активність в 1998 році виявляла “Молода Просвіта”. Зокрема, Київська організація видавала газету “Лис ТОК”, де друкувалися найрізноманітніші матеріали. Досить швидко Київська організація “Молодої Просвіти” потрапила під вплив Київського осередку СУМ та СНПУ. Крім того, лідер Київської “Молодої Просвіти” О.Юрченко був членом Вищої Ради Націонал-патріотичного молодіжного об’єднання та СУМ. Така співпраця з правими радикалами насторожувала керівництво “Просвіти”, і з часом будь-яка допомога організації з боку “дорослих” товаришів припинилася.
Значну активність у праворадикальному молодіжному середовищі виявляла група членів СНПУ на чолі з О.Вахнієм. Спостерігалася активна робота цієї групи в середовищі молодіжних субкультур (зокрема музичних). Так, 26 квітня 1998 р. в молодіжному клубі “Скіф”, що в Голосіївському парку культури та відпочинку ім. М.Рильського (Київ), відбувся концерт гурту “Сокира Перуна” (колишній “Бульдог”) під гаслом “for whites only”. До політичної роботи залучаються “скінхеди” та інші крайньоправі молодіжні неформальні угруповання. Подібні політизовані групи “скінів” виникли в Житомирі, Харкові та Донецьку.
У Львові СНПУ не зверталася до молодіжних субкультур, а рекрутувала своїх членів серед студентів місцевих вузів. Під контролем СНПУ перебувало Студентське братство м. Львова.
Після виходу з УНА-УНСО Д.Корчинського, С.Артеменка та ін. партія втратила свою привабливість для молоді. Нічим не підтриманий радикалізм виявився недієздатним. Фактично УНА в прискореному темпі втрачала захоплені раніше позиції. На парламентських виборах УНА-УНСО не змогли набрати і 2%. Від організації відійшли найбільш активні члени, бойовики УНСО, молода генерація (до 18 років). Особливо це відчутно в регіонах, де частина колишніх членів пішла чи в ГСПО “Тризуб”, чи в кримінал.
Група Д.Корчинського протягом 1998 року перебувала в стані пошуку організаційних форм, проте на середину 1998 року лише в Києві нараховувала понад 100 членів. Спостерігався приплив нових людей, особисто орієнтованих на ідеї Д.Корчинського. Протягом 1997–1998 рр. він опублікував ряд своїх книжок та вів на каналі “Ютар” передачі “Уроки постмодерну”.
Нарощування темпів президентської виборчої кампанії стимулювало процес перерозподілу молодіжного середовища відповідно до орієнтацій на конкретного кандидата в Президенти. Якщо партійні “молодіжки” потужних партій не сумнівалися у власному виборі, то більш дрібні молодіжні структури були вимушені шукати нові форми молодіжної підтримки кандидатів. Так, за підтримки об’єднання “Добробут” деякі члени ВМГО “Демократичні перетворення України”, “Молодої Просвіти”, ЛіМО, “Європейського молодіжного клубу”, молодіжної організації Українського козацтва “Молода Січ”, молодіжного крила УКРП та Асоціації молодих українських політиків та політологів утворили молодіжне об’єднання “Молодь — за добробут”. На установчому з’їзді МО “Молодь — за добробут” 19 вересня 1998 р. були присутні 300 делегатів, які репрезентували 24 області України. Лідером об’єднання став А.Гнєдой, його заступником — С.Джердж (віце-президент “Демократичних перетворень України”).
По суті, організатори не приховували, що метою форуму є організація широкої поліідеологічної молодіжної коаліції на підтримку Є. Марчука на президентських виборах. В заяві з’їзду зазначалося: “Величезні іноземні кредити, які тривалий час отримує держава, не змінюють економічне становище в країні, не покращують життя людей. Молодь взагалі не знає, ким та на які потреби ці кошти використовуються, хоча повертати їх прийдеться саме молодому поколінню. Відповідей на ці питання сьогодні немає. Держава неспроможна ані приділити увагу проблемам молоді, ані вирішити їх. Байдужість та пасивність владних структур підривають віру молоді у спроможність забезпечити гідний рівень життя та зростання власного добробуту… Ми, учасники установчого з’їзду молодіжного об’єднання “Молодь — за добробут”, закликаємо всіх молодих людей, громадські та молодіжні організації прилучитися до процесу реальної зміни соціально-економічного курсу в країні, що надасть можливості молоді реалізувати свою енергію, здібності і талант та своїми силами створити власний добробут!”29.
Наступним кроком промарчуківських молодіжних структур стало створення 10 листопада 1998 р. Опозиційного молодіжного Кабінету міністрів, до якого увійшли представники ВМГО “Демократичні перетворення України”, Центру ініціатив підприємництва, молодіжних груп УКРП, ХНС та ЛДПУ. Метою опозиційного молодіжного Кабміну було опонування вже існуючим МПУ, УМП та Молодіжному уряду.
Процес створення молодіжних структур, спрямованих на підтримку кандидатів у Президенти, розпочався наприкінці 1998 року, а організаційно він оформився вже в 1999 році.
У вересні 1998 р. відбувся Форум студентських профспілкових організацій “Студентство за майбутнє України”. Його учасники мали зустріч з Президентом України Л.Кучмою, який підкреслив важливість студентського руху, а особливо соціального захисту студентства. Він також зобов’язав прем’єра
В.Пустовойтенка та керівників відповідних міністерств найближчим часом ліквідувати заборгованість по виплатах стипендій студентам вузів, а з жовтня 1998 р. забезпечити їх регулярність. Форум проводили представники Асоціації студентських профспілок України, яка є структурним підрозділом “офіційних” профспілок — ФПУ.
“Офіційні” студпрофспілки підпорядковані загально вузівським профспілкам і повністю залежать від деканів та ректорів. Громадські заходи студентів, які спостерігалися у 1997–1998 рр., були взагалі не керовані студпрофкомами, або керівництво вузу замовило студпрофкому певну акцію (виступ студентів Аграрного інституту в Сумах). Прикладом санкціонованих студентських акцій є участь профкомів студентів КПІ, НПУ ім. Драгоманова, профспілки учнів ПТУ в акції протесту ФПУ 19 лютого 1998 р. У більшості випадків студентські “офіційні” профспілки займаються розподілом матеріальної допомоги та путівок, а не реальним захистом прав студентів.
Після парламентських виборів ряд молодіжних організацій виступив з ініціативою об’єднання зусиль заради створення потужної молодіжної політичної сили. Так, із закликом до молоді звернулася ВМГО “Демократичні перетворення України”. У зверненні зазначалося: “Всім нам відомо, як монолітна українська молодь, в лавах якої було багато з нас, в 1990 р. змогла донести свої вимоги найвищій комуністичній владі, своє бачення розвитку держави, що отримало широкий соціальний резонанс і сприяло здобуттю Незалежності, зародженню демократичних принципів, відродженню національних традицій. На жаль, сьогоднішній курс державної політики веде до поглиблення суспільного пригноблення, відходу від ідеї чистої демократії, побудови в країні дикої ліво-мафіозної системи під маскою демократії… Ми повинні зробити так, щоб державна політика трансформувалася в інтересах молоді. Тому ініціативна група ДПУ виходить з пропозицією створення могутньої сили в молодіжному русі України шляхом залучення і об’єднання молодіжних організацій демократичної орієнтації всіх рівнів та створення єдиного блоку… Тільки за умови об’єднання народиться сила, що становитиме реальну вагу в суспільстві”30.
Найбільш чітко питання створення потужної незалежної молодіжної політичної сили виникло на науково-практичній конференції “Нове покоління в Україні — конфлікт генерацій чи світоглядів?”, яка відбулася 15–18 грудня 1998 р. в Києві. Конференція проходила в рамках програми Міжнародного фонду “Відродження” “Нове покоління” за сприяння об’єднання “Молода Україна”. Конференція складалася з чотирьох круглих столів, присвячених проблемам ролі та місця нового покоління в сучасному українському суспільстві: “Українська культура ХХІ — держ-, суб-, контр-, поп-…?” (координатор А.Бондар), “Проблема вікових трансформацій на ринках інформаційних технологій” (В.Чепінога), “Криза патерналізму: пошук соціальної альтернативи” (В.Кулік), “Політика і ідеологія ХХІ століття” (В.Мурачов).
Конференція відкривалася презентацією програмної роботи лідера об’єднання “Молода Україна” О.Донія “Покоління оксамитової революції (або як нам дожити до 2009 року?)”. По суті, це є маніфест нової політичної сили, яку створюють представники покоління 90-го, “покоління оксамитової революції”. “Перед молодою людиною в Україні є три дороги, — писав О.Доній. — Перша, найлегша — послати це життя з його унормованим хабарництвом, всезагальною безвідповідальністю і перспективами незабезпеченої старості під три чорти і скоріше податись на еміграцію. Друга дорога — розслабитися в передчутті всебічного зґвалтування, віддатися на поталу існуючим порядкам і спокійненько пливти річкою аморфного інфантилізму. Третя дорога, очевидно, найважча — спробувати зупинитися проти течії і почати облаштовувати довкілля за власними вподобаннями.
Ми мусимо обрати третій шлях. Ми повинні з’ясувати для себе, що таке “добре” і що таке “погано” (майже за Маяковським). Якщо ми проґавили слушну нагоду глобальної політичної самореалізації і відчуваємо, що країна не готова жити згідно з нашими орієнтирами, то повинні створити паралельний світ. Це повинен бути автономний світ. Світ із власними виданнями і власною музикою, власною модою і власними кафе, власними організаціями і власними принципами”31.
Конференція зібрала цвіт сучасної молодої культури, літератури, журналістики, історіографії, політології, економіки, бізнесу та політики. У більшості виступів звучала ідея створення власного середовища, яке не було б “хворим” на “хвороби” “дорослих” політичних сил і було б готовим запропонувати власний “проект” України32.
Конференція заклала фундамент подальшої трансформації своєрідного, проте аморфного, молодіжного середовища, яке виникло на базі об’єднання “Молода Україна”, та “тусовки” творчої молоді, що утворилася навколо видавництва “Смолоскип”, у політизоване, структуроване та стійке молодіжне середовище, яке пізніше і стало фундаментом партії “Молода Україна”.
11. Виникнення молодіжних політичних партій як новий етап розвитку організованого молодіжного руху в Україні
1999 рік проходив під знаком підготовки до президентських виборів. Політична ситуація в Україні відзначалась нестабільністю, а соціально-економічна — залишилася незмінною.
Всі політичні сили розпочали консолідацію навколо різних кандидатів у президенти. І тому молодіжний рух знову був втягнутий у процес політичної боротьби між різними силами. Важливість “молодіжного електорату” зрозуміли всі, і апеляція до молоді стала визначальним елементом передвиборної стратегії більшості кандидатів у президенти.
“Напередодні виборів глави держави та виборів народних депутатів прийнято апелювати до молоді — так званого “молодіжного електорату”, — зазначав відомий політичний оглядач газети “Факты” О.Галух. — Але чи є в цьому сенс, коли молодь України — це традиційно аполітична при всій своїй динамічності група населення. На сьогоднішній день можемо спостерігати підвищену увагу до молодіжних проблем з боку влади, яка розраховує на підтримку цієї групи виборців у президентській кампанії. Однак виконавча влада більше піклується про відпочинок молоді (організація концертів, фестивалів тощо), ніж про правовий та соціальний захист молодих людей. Не буде несподіванкою, якщо з наближенням президентських виборів з Кабінету Міністрів спускатимуться рішення щодо надання нових пільг студентам та проголошуватимуться нові популістські заяви”1.
Активізація молодіжних організацій привела до усвідомлення деякими молодіжними лідерами потреби в появі молодіжної партії як важливої віхи у передвиборній боротьбі. Підтримка молодіжною партією будь-кого з кандидатів чи висунення свого — ось причина появи у 1999 році трьох молодіжних партій. Під поняттям “молодіжна партія” розумілась не молодість її членів, бо такі партії уже існували (СНПУ, УНА), а саме орієнтація на молодь і визначення її основним рушієм суспільних процесів в країні.
Першими це зрозуміли активісти об’єднання “Молода Україна”, яке складалось із членів різних партій, іноді протилежних орієнтацій. Союз з ПРП у “Молодої України” тривав не дуже довго і в 1999 році вже не мав принципового значення. Тому на початку 1999 року за допомогою Молодіжного уряду (К.Захаренко) об’єднання “Молода Україна” розпочало процес створення однойменної партії. Ідея створення партії “Молода Україна” була підтримана колишнім віце-прем’єр-міністром А.Голубченком, який погодився приєднатися до цього проекту.
16 квітня 1999 р. зусиллями об’єднання “Молода Україна”, Молодіжного уряду та Асоціації молодих депутатів було проведено установчий з’їзд партії “Молода Україна”. Головою партії було обрано О.Донія, першим заступником — О.Сивачка. До Головної Ради партії також увійшли: А.Башловка, О.Галух,
О.Голобуцький, А.Голубченко, К.Захаренко, Ю.Збітнєв, Д.Красніков, В.Кулік, П.Мартин, А.Михайлов, В.Мурачов, Я.Павловський, В.Семиноженко, В.Толкованов, В.Чепінога.
Окрім А.Голубченка, слід відзначити присутність у Головній Раді партії, віце-прем’єра з гуманітарних питань В.Семиноженка, генерального директора УСПП О.Сивачка та президента “Єврогазу” Ю.Збітнєва. Все це свідчило, що у партії бачили перспективу не тільки молодіжні лідери, а й урядовці, бізнесмени.
З самого початку партія взялася за серйозну ідеологічну роботу, вбачаючи в ній основу для успіху. Почав виходити аналітичний бюлетень “Молода Україна”, де розгорнулась ідеологічна дискусія. Результатом цієї дискусії став документ “Програма партії “Молода Україна” — “Партія шансу”: “Вісім років тому зусиллями покоління 80-х — 90-х країні було надано шанс — шанс на свободу. І вона цим шансом скористалася — Україна незалежна.
У нас тоді також був шанс — шанс на можливість визначати — або принаймні брати участь у цьому процесі — подальшу долю держави. Ми ним знехтували. Проте чим критичніше оцінювано нами свою нерозважливість та нерішучість 1991 р., що, як показав час, лише сприяли посиленню негативних процесів у державі, тим безкомпроміснішим видається наше завдання — знов і знов створювати шанс. Шанс особі й державі. Шанс на гідність, шанс на самореалізацію, шанс на достаток — шанс на життя, що втрачає без цього сенс.
Шанс надається кожній нації, кожному поколінню, кожній людині — шанс довести потрібність свого існування. Держави, що використали свій шанс, є міцним кістяком світового співтовариства — інші розчинилися у вирі історії.
Реалізація особистості в будь-якій формі є основою людського буття. Інженер повинен мати шанс створювати й реалізовувати технології, письменник повинен мати шанс писати й видаватися, чоловік — створювати сім’ю, жінка — народжувати дітей… Держава, яка не дає шансу своїм громадянам, приречена.
Стверджуючи ці принципи, “Молода Україна” визначає себе — партією ні лівою, ні правою, ані центристською, — а партією шансу.
Нехай як претензійно це звучить, але досвід восьми років довів — проблема України не в тому, хто саме при владі — комуністи чи демократи, а в тому, що держава фактично боїться надати своїм громадянам можливість самим обирати свою долю. Держава формує в них гіпертрофовану патерналістську залежність від того, що офіційно іменується “соціальним захистом”. Й запобігає усім спробам випручатися з цих пелюшок, що від початку є затісними. А в суспільстві шансу навіть бідність — це не остаточний занепад особистості, а стимул до активного пошуку власного шансу на самореалізацію. Але ми наполягаємо: кожен мусить мати шанс. Ми не обіцяємо — ми пропонуємо. Пропонуємо братися разом з нами до створення шансу. Діяльність українських суспільних інститутів ще не спроможна створити шанс для кожного — тож кожен має сам створити шанс для себе. А де створюється шанс для одного — з’являється основа для шансу багатьох. І не лише як прецедент або приклад для наслідування: успішний “бізнес на одного” має стійку тенденцію швидко розростатися і ставати робочими місцями для багатьох.
Коли ж разом з нами почнуть власними силами налагоджувати своє життя окремі люди — цим буде підготовано стартовий майданчик для позитивних зрушень у суспільстві в цілому.
Бо, по-перше, в кожного, хто досягає особистого добробуту, є родина, добробут якої він також забезпечує; а по-друге, в нього є більш чи менш значні кошти, що він їх витрачає здебільшого у цій країні. Цим він підтримує не лише вітчизняних виробників і продавців.
За рахунок податків (і тих, що сплачує сам, і тих, що сплачуються з його покупок) він забезпечує існування працівників бюджетної сфери, державної інфраструктури, пенсіонерів. До речі, як покупець, зокрема на ринку, він виступає і додатковим —
а через державну заборгованість по зарплатні часто єдиним — джерелом коштів для тих же пенсіонерів, селян, безробітних, нужденних бюджетників…
Тож, як бачимо, шанс, використаний навіть однією людиною, надає шанс, нехай невеличкий, багатьом. Якщо ж втіленню принципів суспільства шансу буде надано сприяння на державному рівні, коло тих, чия доля в цій державі стане хоч трохи кращою, значно збільшиться, з часом — до масштабів всього суспільства.
Це і є вдало апробований багатьма суспільствами метод соціального прогресу — крок за кроком, розв’язання малих завдань для вирішення великих проблем.
Це ще можливо — добре жити саме у цій країні. Треба тільки залишити місце для шансу кожного. Саме так — ми стверджуємо: в цій країні справді можливе стабільне життя за максимальної забезпеченості прав кожного громадянина, його матеріальних потреб, соціальних гарантій, інших умов існування та розвитку повноцінного суспільства.
Ми заявляємо: політичний і громадський обов’язок партії полягає у забезпеченні належних і доступних — роботи, лікування, навчання, відпочинку для якомога більшої кількості громадян держави.
Здійснення політики партії будується на втіленні центральної установки: “Молода Україна” — єдина партія в державі, яка працює для тих, хто хоче залишитись жити у цій країні, і вся її діяльність спрямовується у цьому напрямку.
І “Молода Україна”, використовуючи всі можливості, наявні в неї й доступні її прихильникам та союзникам — чи то окремим людям, чи то державним, громадським або благодійним установам — діятиме в інтересах тих, хто хоче жити саме в цій країні, мати освіту, роботу, родину, дозвілля й залишити цю державу своїм дітям за батьківщину, цілком придатну для достойного життя.
Втілення Ідеології Шансу залежить від успіху послідовної реалізації принципів, які викладено у Програмі партії разом з окресленням деяких механізмів та конкретних заходів, що й мають забезпечити їх реалізацію”2.
Як бачимо, ідеологія партії має ліберальний характер, але занадто емпірична. Хоча слід відзначити, що це була перша спроба створити свою власну молодіжну ідею. “Перш за все знов нагадаємо, що “Ідеологія Шансу”, проголошувана партією “Молода Україна”, як така ідеологією не є, — зазначалося в ідеологічних матеріалах партії. — Це лише певний набір основних орієнтирів, принципів діяльності партії.
Бо часи власне політичних ідеологій фактично минули. Вони минули тоді, коли людська цивілізація витворила основу для переходу суспільства на постіндустріальну, інформаційну стадію розвитку.
З середини ХХ сторіччя жодної ідеології не лишилося в чистому вигляді. Жодну з політичних, економічних чи соціальних доктрин жодної з партій світу ми вже не можемо без певних застережень віднести до конкретної ідеології.
На даному етапі функціонування політичних інститутів суспільства мова може йти лише про запозичення окремих засад чи то консерватизму, чи то лібералізму, чи то комунізму… Про певні ідеологічні витоки принципів того чи того політичного організму.
Деякий час це намагалися інтерпретувати більш м’яко, якщо можна так сказати, з більшим пієтетом щодо ідеологічної традиції — було стверджувано, що насправді це новітні трактування давно відомих ідеологій. Що ідеології — настільки природна, довершена й життєздатна форма вияву людського “політичного інстинкту”, що має здатність до розвитку аж до значної видозміни первинної форми. Тож до старої, статечної ідеології чіпляли вивіску “нео-” й втішалися глибоким історичним корінням нового набору принципів.
Але ідеологія — надто стала, закостеніла, моноформна річ для того, аби вдовольнити потреби нової епохи, нової людини, нового людства. Відколи суспільство стало інформаційним — воно стало справді єдиним, цілісним організмом.
Лише тепер ми здобули бодай якоюсь мірою обґрунтоване право апелювати до “людства” у будь-якому контексті. Людство нині — це міжнародна, міжнаціональна, міжрасова спільнота, що має, як не прикро це визнавати, єдину мову спілкування — англійську.
В учасників цієї спільноти запити принципово інакші, ніж у представників народу, держави, нації… Ці запити всеосяжніші, універсальніші, гуманістичніші від будь-якої ідеології.
Проте здобутки людської думки, сконцентровані в ідеологіях, відкидати було б нерозумно й марнотратно. Існує ж бо безліч можливостей нової інтерпретації окремих ідей, підходів, тверджень, прикладення їх до нової ситуації.
Саме з такої позиції принципи діяльності партії “Молода Україна”, названі “Ідеологією Шансу”, мають певні ліберальні витоки, частину яких ми нижче розглянемо.
По-перше, слід вказати, що найбільш близьким до позиції партії є визначення й обґрунтування лібералізму, обстоюване Роналдом Дворкіним. Це визначення базується на трьох вихідних цінностях Просвітництва — Liberté, Egalité, Fraternité, — що об’єднувало їх тезою етичного індивідуалізму як справді універсальною.
Етичний індивідуалізм є універсальним, оскільки стосується того, що кожен індивід може робити і що робить із власним життям. Він виходить з того, що життя індивіда, кожного зокрема, в цьому розумінні є священним.
Тож, оскільки етичний індивідуалізм є фундаментальнішим положенням, він об’єднує в собі принципи свободи, рівності та братерства — тобто спільноти — й гармонійно поєднує їх між собою, знищуючи основу для конфліктів між ними, що їх більшість лібералів вважає неуникненними.
З цієї позиції можна визначити, що лібералізм вважає, що людське життя не тільки належить до речей вартісних за самою своєю суттю, а є чимось ще вартіснішим: успіх індивідуального людського життя не можна бездумно приносити в жертву будь-чому, навіть надзвичайному.
Більше того, лібералізм припускає, що людському життю властива політична вартість: життєвий успіх окремого індивіда є імперативом колективної політичної цілі.
У такий спосіб лібералізм дистанціюється від різних форм анархізму, який наполягає на тому, що, хоч яким би вартісним було життя окремих людей, їхній добробут не входить до обов’язків і не є узаконеною метою держави.
На противагу цьому, лібералізм вважає, що найважливішою метою будь-якого політичного правління є поліпшення життя його громадян. Лібералізм стверджує індивідуальну свободу не тому, що формально байдужий до того, що люди роблять зі своїм життям, а тому, що він вважає: свобода має сенс лише тоді, коли люди живуть добре.
А з цього приводу ще Платон стверджував: добре життя можливе тільки в справедливому суспільстві. Це також і позиція лібералізму щодо правильної форми інтеграції індивіда у спільноту.
Крім того, слід зазначити, що позиції партії ближчий егалітарний лібералізм — тобто строго егалітарне бачення у сенсі сумісності, а не конкурентності свободи, рівності та спільноти як політичних цілей.
Партія “Молода Україна” поділяє позиції лібералізму в тому, що наполягає на тому, що тільки економіка вільного ринку, а також соціальне і моральне середовище, сформоване волею окремих людей, а не волею спільноти, можуть реалізувати норми етичного індивідуалізму.
Також важливим є зауваження до демократичного устрою, яке дозволяє виправити деякі з притаманних йому вад: більшість голосів забезпечує демократичну законність лише за умов, коли спільнота має духовну єдність, а така єдність існує лише за умови, коли, згідно з вимогами принципів свободи та рівності, всі співгромадяни мають однаковий статус і однакову увагу з боку спільноти. Рішення, яке відмовляє певній меншині у шансі досягти фінансового успіху, не можна виправдати як демократичне.
Але для нового суспільства необхідний дуже серйозний підхід до питання спільноти як такої. Партія “Молода Україна” вважає, що справжня спільнота повинна відповідати трьом основним вимогам, що їх коротко можна сформулювати як участь, незалежність і шанс.
Вимога участі пов’язує громадську демократію із загальним, чи близьким до загального, виборчим правом. Участь у колективній відповідальності вимагає взаємності: окрема людина не поділятиме колективних успіхів та невдач, поки колектив не визнає, що загальний успіх колективної акції залежить від її життя та інтересів у тій же мірі, що й від життя та інтересів інших членів громади.
Незалежність членів громадської демократії має бути шанованою нею, тому ми наполягаємо на толерантності.
Вимога шансу означає, що кожен громадянин мусить мати шанс зробити свій внесок у здобутки істинної демократії.
Партія “Молода Україна” акцентує у меті своєї діяльності саме на шансі як засобі побудови справедливого суспільства, засобі досягнення рівності та свободи, засобі створення повноцінної спільноти з громадян, що зараз лишились наодинці з державною несправедливістю, яка робить однаково рівними і більш, і менш успішних, обдарованих чи забезпечених людей.
Як ми вже вказували ..., проблема нашого суспільства справді полягає не в бідності. І ми стверджуємо, які неправі ті партії, що апелюють у своїй політичній програмі до досягнення кожним певного рівня забезпеченості. Ми проти того, що А.Сен назвав “політичним велферизмом” і сформулював як наступне визначення: “Яким є стан справ — добрим чи поганим — визначається лише набором індивідуальних благ за цього стану”.
Не буде панацеєю й впровадження принципу “жити і давати жити”. Цього замало.
Проблема значно ширша і включає як одну з основних складових вимогу І.Канта завжди ставитись до людей як до цілей самих по собі, а не лише як до засобів.
Прагнення до виконання цієї вимоги, створення для цього політичних, економічних, соціальних, культурних передумов — ось квінтесенція “Ідеології Шансу”, ось філософське, гуманістичне підґрунтя ідей партії “Молода Україна”.
Ось те, що об’єднує й об’єднуватиме в наших лавах громадян за загальною приналежністю до членів Людства, основа існування партії. І це не найгірша з основ”3.
За досить короткий термін “Молода Україна” зуміла розбудувати регіональні організації в більшості областей України.
У президентських виборах “Молода Україна” вирішила не брати активної участі, а лише підтримати одного з кандидатів.
Після тривалої дискусії партія підтримала кандидатуру Л.Кучми, хоча трохи менше половини членів Координаційної ради партії висловились за кандидатуру О.Мороза. Загалом же партія активно заявила про себе на політичній арені України і, якщо вона остаточно самоідентифікується і не розпорошиться серед інших партій, вона матиме непогані перспективи на виборах 2002 року. (Хоча, на жаль, проблема більшості українських партій спіткала й “Молоду Україну”. В грудні 1999 р. в партії відбувся розкол: одна частина пішла за О.Донієм, інша — за
А.Голубченком.)
Одразу після створення “Молодої України” почали виникати подібні ініціативи.
19 травня 1999 р. на прес-конференції було заявлено про створення нової партії з досить довгою назвою “Організація політичного розвитку — Молодіжна партія України” (ОПР—МПУ). Її очолив досить відомий у київських молодіжних колах голова молодих християн-демократів Ю.Павленко. Керівництво партії складається з до цього часу невідомих широкому загалу людей. Лідери новоутвореної партії одразу заявили про свої політичні орієнтири: на виборах мера вони підтримають Олександра Омельченка, а на президентських — Леоніда Кучму. На запитання журналістів щодо “Молодої України” лідери ОПР—МПУ заявили про велику повагу до О.Донія, хоча за їхніми словами, вони не готові до будь-яких переговорів з “Молодою Україною” щодо подальшої взаємовигідної роботи.
В ідеологічному плані ОПР—МПУ намагалася бути оригінальною за допомогою ідеї корпоративної демократії. Саме узгодженні корпоративних інтересів вони вбачають як засіб досягнення “ суспільної злагоди, стабільного розвитку держави”. На жаль, у програмі ОПР—МПУ чітко не розкрито суть їхнього розуміння “корпоративної демократії”. Але ясно інше: нову партію можна назвати партією “молодих управлінців”. “Пріоритетним політичним завданням ОПР—МПУ ставить розробку нових ефективних технологій державного управління і місцевого самоврядування”. До того ж серед лідерів партії є декілька слухачів Державної академії управління, що пояснює досить технократичний присмак ідеологем ОПР — МПУ. Ще одна відмінність від, наприклад, програми “Молодої України” — це брак суто молодіжної проблематики, який ми подибуємо у “Політичній платформі” ОПР—МПУ. Ось єдина теза: “ОПР—МПУ виступає за консолідацію молодого покоління для захисту своїх специфічних інтересів, підтримки інтересів старшого покоління та впровадження в життя власного бачення розвитку суспільства”. Взагалі ж програма ОПР—МПУ переконує в тому, що її творці бачать реалізацію творчого потенціалу молоді саме в управлінських інституціях. Про досить експериментальний характер нової партії свідчить і окремий пункт у “Стратегії партії” про сприяння діяльності громадської організації “Фонд політичного розвитку України” задля “науково-аналітичного забезпечення політичного впливу партії, залучення додаткових інтелектуальних сил і матеріальних ресурсів”. До того ж цей фонд очолював заступник голови ОПР—МПУ А.Мішин.
Ще суперечливішою є “Концепція створення реального діалогу держави з молоддю” Г.Федорченка, заступника голови ОПР—МПУ. Дана концепція вбачає вирішення більшості молодіжних проблем у створенні при представницьких та виконавчих структурах центральної, регіональної та місцевої влади муніципальних клубів, молодіжних клубів державного управління, які б, зокрема, зосередили свою діяльність на альтернативному проектуванні розв’язання економічних, правових, соціальних проблем” і т. п. Тобто державний патерналізм залишається.
Схожим на програмні положення “Молодої України” є визнання ОПР—МПУ стрижнем політичного життя України не боротьби ідей, а конфлікту інтересів. Хоча і цей момент у програмі ОПР—МПУ не сконкретизований на саме молодіжних інтересах.
На відміну від “Молодої України”, ОПР—МПУ має занадто лідерський характер, і тому сама ідея молодіжної партії губиться за досить яскравою постаттю голови ОПР—МПУ.
Окрім того, в липні 1999 р. на основі однойменної організації виникла ще одна молодіжна політична структура — партія “Нова генерація”. Основою діяльності партії так само, як і об’єднання “Нова генерація”, залишались круглі столи, конференції тощо. Очолив партію Ю.Мірошниченко.
В установчих документах нової партії зазначається, що об’єднання — патріотична організація, про що красномовно свідчить і офіційне гасло — “Нас всіх об’єднує Україна, і ми її відродимо!”. Членами “Нової генерації” є не тільки українці, а й і росіяни, поляки, білоруси, євреї, молдавани і представники інших національностей, що мешкають в Україні. Це люди різного матеріального достатку, вони належать до різних релігійних течій, але всі вони єдині в своєму прагненні бачити Батьківщину, де вони народилися, живуть і будуть жити, багатою і сильною.
Об’єднання прагне сприяти єднанню всіх прогресивних сил суспільства для побудови незалежної, демократичної і правової держави. Шляхи подолання політичної, економічної й ідеологічної кризи “Нова генерація” бачить у створенні “Єдиної комплексної програми державного будівництва України”. Існують об’єктивні закони розвитку економіки і суспільства, досвід розвинених країн світу, є цікаві розробки вітчизняних науковців. Необхідно все проаналізувати, пристосувати до наших умов, об’єднати в один логічний ланцюг, розглянути всі питання в комплексі і виробити Єдину програму побудови нашої держави, що стала б не тільки набором стратегічних цілей, а й комплексом взаємопов’язаних механізмів їх досягнення, втіленим у вигляді нормативно-правових актів.
Ю.Мірошниченко не згоден з тим, що нинішня українська молодь не хоче брати активну участь у громадському житті. Так, у молодих немає можливості брати участь у процесах побудови держави, вони не можуть повністю реалізувати свій творчий та інтелектуальний потенціал. Держава слабко залучає молодь до реформаційних перетворень, вважає він. Але “Нова генерація” впевнена, що прогресивна українська молодь, “ще скаже своє вагоме слово”4.
Ця партія представляє в молодіжному секторі політичної структури нашої держави правоцентристську орієнтацію. Про це свідчить і її декларація: ““Нова генерація” скликає патріотів! “Нова генерація” об’єднує всі регіони України. Членами об’єднання є підприємці, науковці, студенти, діячі культури та освіти, робітники і селяни. Переважно це молоді, ініціативні та компетентні люди, готові віддати всі свої сили для розбудови молодої української держави.
Патріотизм є головним ідеологічним постулатом ВГО “Нова генерація”. Членів організації єднає велика любов до своєї Батьківщини та гордість за те, що вони народились, живуть і хочуть жити на цій землі. В об’єднанні є представники багатьох національностей, його члени мають різні політичні погляди та соціальний статус, належать до різних релігійних течій. Ми всі різні, але всі ми прагнемо докласти особистих зусиль до відродження України”5.
Ті самі переконання визначили позицію “Нової генерації” під час президентських виборів: “«Нова генерація» нікого із кандидатів не підтримує, оскільки її члени вважають, що місце Президента повинен зайняти молодий, ініціативний та компетентний патріот України, озброєний комплексною програмою розбудови держави, підйому економіки та забезпечення рівня соціальних гарантій”. “Нема сенсу сьогодні підтримувати будь-кого, — казав Ю.Мірошниченко, — треба себе відчути політичною силою, а не підлаштовуватися під думку наших старших товаришів”6.
Тож три молодіжні партії, що оформились протягом 1999 року з громадських організацій, за перший рік існування встигли розбудувати регіональну інфраструктуру та створити програмні засади. Аналітики “Молодої України” поруч з цим розробили й ідеологію партії.
Спільною рисою всіх цих структур є позиція стосовно ролі молоді в політичному житті держави — і, відповідно, схожою була їхня поведінка під час виборів. Остання є схожою з переконаннями більшості громадських молодіжних організацій, хоча водночас різко відрізняється від переконань “припартійних” структур. Це особливо наочно виявляється під час спільних заходів: “ “Круглий стіл” молодіжних лідерів, який відбувся на початку вересня 1999 р., показав, що молодь загалом не бачить гідного серед усіх п’ятнадцяти кандидатів у Президенти, а тому воліє не підтримувати нікого. Винятками є хіба що молодіжні крила партій, яких зобов’язує займати чітку політичну позицію сам статус.
Так, присутні голова Соціалістичного конгресу молоді В.Місюра та голова Молодого Руху України В. Кириленко агітували кожен за свого патрона: перший — за О.Мороза, другий — за Ю.Костенка. Кириленко висунув цікаву тезу про те, що тільки Л.Кучма, О.Мороз, Є.Марчук та Ю.Костенко можуть реально претендувати на молодіжний електорат. Чомусь дискутувати на цю тему ніхто із присутніх не виявив бажання.
Голова партії “Молода Україна” О.Доній заявив, що “МУ” не підтримуватиме нікого, оскільки ці вибори — це “вибори між стагнацією і регресом”. А взагалі, “молодоукраїнці” виступають проти дискримінації прав молоді в цій виборчій кампанії. Лідер студентського голодування жовтня 90-го незадоволений такою високою віковою планкою, адже, за Конституцією, балотуватися в Президенти може лише громадянин України, який досяг 35-річного віку. Перший “молодоукраїнець” не збирається це так просто залишити, стверджуючи, що “в політиці права ніколи не дарувалися, вони завжди виборювалися”. А ще
О.Доній незадоволений розпорошеністю демократичного табору та тим, що нові сили так і не спромоглися виставити свого кандидата.
Займати пасивну позицію щодо конкретного кандидата збиралася і переважно молода Соціал-національна партія України. Її лідер О.Тягнибок заявив, що СНПУ активно боротиметься проти лівих, але це аж ніяк, за його словами, не означає підтримку нині діючого Президента”7.
* * *
Підсумовуючи, можемо сказати, що молодіжна політична ініціатива має всі шанси здобути широку підтримку населення — враховуючи сьогоднішню економічну та політичну ситуацію в країні та кризу довіри і владі, і політикам, — якщо виявлятиме більшу самостійність та принциповість.
Проте об’єктивна реальність зумовлює поступове “сповзання” молодіжних партій до способу дій партій “дорослих” — тобто, якщо цей процес не буде зупинено, вони остаточно включаться в загальний, здебільшого псевдополітичний, партійний процес. І посядуть в ньому позиції аутсайдерів, бо за однакових рівних чинників фінансове та матеріальне забезпечення, а також налагоджені зв’язки з владними структурами будуть значно поступатися подібним можливостям “дорослих” партій