ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ УКРАЇНИ

ГЛАВА 2. ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ СПЕКТР СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ (О.Голобуцький, В.Кулик) 4. ЦЕНТРИСТСЬКІ ПАРТІЇ

I. ТРУДОВИЙ КОНГРЕС УКРАЇНИ (ТКУ)

Створений у 1993 році відомим українським політиком А.Матвієнко ТКУ одразу ж запретендував на центристську позицію у політичному спектрі України. Заснований досвідченим партійцем і комсомольцем Конгрес об’єднав багатьох відомих політиків, урядовців, бізнесменів “Саме в цей час, усвідомуючи свій громадянський обов’язок, відповідальність за долю держави, добробут її народу, ми, представники депутатського корпусу, трудових колективів з міст і сіл, вчених, підприємців та орендаторів, профспілкового руху, молодіжних та інших громадських організацій заявляємо про свій намір об’єднатися в громадсько-політичне об’єднання -- Трудовий Конгрес України”.
ТКУ в час заснування спирався на центр “Справедливість”, Союз підприємців, Спілку співробітництва. З депутатів ТКУ підтримали М.Спис, А.Чепурний. Заявивши про себе, як про “партію власників”, ТКУ зайняв позицію конструктивного центру, ”здатного стати політичною базою українських реформ”. Партія також виступила за соціальні гарантії, що поставило її до політичного центру. “Ми впевнені, що економічні реформи мають бути тісно пов’язані з соціальними гарантіями, бо головне в реформах -- людина. Вважаємо, що соціальна політика має охоплювати всі верстви населення, і передусім працюючих, тих, від кого безпосередньо залежить нагромадження багатства, створення матеріальної основи реалізації орієнтованих на все суспільство науково-технічних та соціальних програм” 1).
Створення ТКУ несло в собі, все ж таки вагомий момент у підготовці до виборів 1994 р. Маючи низку впливових людей у партії, ТКУ мав реальні шанси отримати певну кількість депутатських мандатів. Але депутатом не був обраний навіть голова конгресу А.Матвієнко (1-й тур 36,32%, 1 місце з 10 претендентів; 2-й тур -- 47,44% 1 місце з 2 претендентів (депутата не обрано).
Програвши на виборах ТКУ знайшов вирішення своїх проблем у співпраці з ПДВУ “Новою Україною”. Задекларувавши ідеологію ТКУ соціал-ліберальною, ТКУ зблокувався у січні 1995 р. з ПДВУ, а влітку 1995 року ці дві партії становили кістяк оновленої, після IV з’їзду “Нової України”, а в січні 1996 р., за повідомленням лідерів цих партій, буде створена нова політична партія на основі ТКУ, ПДВУ та “Нової України” (орієнтовна назва -- Центристська партія).
Первинні організації ТКУ створюють за місцем проживання. Первинні організації об’єднуються в районні та міські, а вони, в свою чергу, в обласні та кримську республіканську організацію. Вищим органом ТКУ є з’їзд, що скликається не рідше одного разу в два роки. Він обирає Раду ТКУ та контрольну комісію строком на два роки. Рада ТКУ організовує всю роботу у період між з’їздами. Рада ТКУ обирає політвиконком, координаторів.

II. ПАРТІЯ ДЕМОКРАТИЧНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ (ПДВУ)

З початком перебудови в СРСР і процесами гласності, демократизації суспільства, у лавах КПРС виникає незадоволення, спротив консервативній верхівці партії. Це крило КПРС було основою “Демократичної платформи КПРС”.
З часом виявилось, що всі надії на поліпшення ситуації в КПРС марні, тому більшість “Демплатформи в КПУ” вирішили створити свою партію, що мала бути “не комуністичною, але й не антикомуністичною”. 27 депутатів Верховної Ради підписали спільну заяву про вихід з КПРС, а зокрема і майбутні лідери ПДВУ -- В.Гриньов, В.Філенко, О.Ємець.
Колишні діячі “Демплатформи” стали основою для формування Партії демократичного відродження України. Їм часто закидали, що вони “перефарбовані” комуністи. Але такі люди, як, наприклад, М.Попович, вже вели боротьбу з партапаратом від самого початку перебудовного процесу. Це були люди з певним досвідом, інтелектуальним багажем. “Крім того, до нової партії прийшли і безпартійні, і деякі анархісті, і ряд колишніх членів СДПУ та ОСДПУ. А в Луганську, наприклад, серед членів цієї партії, за даними, наведеними на з’їзді, було менше 20 % колишніх комуністів (на час установчого з’їзду, проведеного в Києві 1-2 грудня 1990 р., в ПДВУ налічувалось 2,3 тис. членів)” 1). Одразу ж в партії сформувались дві течії: соціал-демократична та ліберально-демократична. Але оргкомітет вирішив, що у цей складний період демократи не повинні розпорошувати свої сили.
Обидві течії ставили собі за мету перетворення України на “демократичну незалежну державу з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян”, відстоювали “пріоритетність прав людини перед правами будь-якої соціальної та національної спільноти і пріоритетність прав народу перед правами держави”.
Особливість ПДВУ полягала ще в тому, що вона ще до свого Установчого з’їзду мала парламенську фракцію: серед делегатів Установчого з’їзду нараховувалось 18 депутатів Верховної Ради України. Майже кожен п’ятий з 324 депутатів з’їзду був депутатом Ради того чи іншого рівня.
Співголовами Координаційної Ради були обрані один із засновників Руху М.Попович, заступник Голови Верховної Ради України В.Гриньов, Голова Комісії з питань прав людини Верховної Ради О.Ємець, заступник Голови Народної Ради К.Філенко, віце-президент Соціологічної асоціації України В.Хмелько, львівський історик С.Лилик та викладач із Донецька О.Базилюк.
Ця структура, що мала задовольнити усі течії партії, несла в собі негативні моменти. Зокрема, різні підходи до низки проблем, наприклад, до національного питання. В.Гриньов, котрий вважав себе ліберально-буржуазним політиком, доводив, що “роль метрополії у нас виконує не географічний пункт, а адміністративно-командна система... Шанс у боротьбі з нею ми одержимо тільки тоді, коли протиставимо їй не національну, а більш широку демократичну ідею”, бо “адміністративна система... достатньо адаптувалась для національно-визвольного руху і починає використовувати його в своїх йнтересах”. Особливо це проявилось 24 серпня 1991 р., коли В.Гриньов з однодумцями відмовлялися підтримати Акт про проголошення незалежності України до заборони КПУ. “Якщо ми поставимо суверенність як самоціль, то можемо отримати тоталатарну державу, -- міркував фундатор ПДВУ В.Гриньов ще в січні. -- Потрібно, щоб ця система згоріла дотла” 2).
Найбільшою подією кінця 1991-1992 рр. для ПДВУ стало створення об’єднання “Нової України”, ініціатором і основою якого стала ПДВУ. У кінці 1992 року в Києві відбулась установча конференція громадсько-політичного об’єднання “Нова Україна”. Головною метою створення “НУ” стало поєднання політичного впливу керівництва партій і фінансового капіталу підприємницьких структур. З партій до складу об’єднання увійшли ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, КДП, окремі організації ПЗУ. Серед підприємницьких структур -- Конфедерація підприємств України, Українська ліга підприємств з іноземним капіталом і Укрбанк та ін. “Нова Україна” визначила за свою головну мету сприяння проведенню в Україні ринкових реформ. Проект реформ до того часу був вже підготовлений тодішнім віце-прем’єром В.Лановим. “Н.У”. заснувала у Верховній Раді свою фракцію, в яку увійшов і Л.Кучма.
Але здійснити програму В.Ланового не вдавалося. Зляканий її радикальністю, В.Фокін “прибрав” В.Ланового з уряду. В цих умовах і проходив I З’їзд “Нової України” в червні 1992 року. Проявилась вся неоднорідність “Нової України”: одні показали себе як соціал-демократи, інші -- як ліберали; одні -- як прибічники повної державної незалежності України, а інші хотіли б знов втягнути її у новоімперські структури -- чи то у вигляді СНД, чи то різних “єдіних пространств”. Протиріччя між ними ледве не привели до розколу на I З’їзді, де перемогли “незалежники” і ліберали. “Великодержавники”, що хотіли мати свою всеукраїнську організацію, мусили задовольнятися створенням в Донбасі Громадянського конгресу.
Ці події показали, що первинні наміри “Нової України” -- сконцентруватися на економіці, абстрагуючись від політики, -- не могли бути здійснені. Л.Кучма, ставши прем’єр-міністром, вийшов з парламенської фракції “Нової України”. Його уряд не прийняв програму В.Ланового, що підтримувалась більшістю новоукраїнців 3).
На I З’їзді “Нової України” головою було обрано В.Філенка.
Протягом півроку після з’їзду в “Нової України” загострились протиріччя між “незалежниками” і “великодержавниками”. Лідер “Нової України” В.Філенко намагався перетворити об’єднання на мобільну і дієву партію соціально-ліберального напряму (для успіху на виборах), але через велику кількість перешкод цому це не вдалося.
Ця ситуація стала причиною скликання II З’їзду “Нової України”, який відбувся 13-14 березня в Києві. Об’єднанню потрібна була реорганізація. Зберегти одноосібного лідера без загрози розколу і без перетворення в політичну партію було неможливо. Тому “Нова Україна” стала коаліцією партій і інших громадських об’єднань, а також регіональних організацій. ЇЇ центральні органи не обираються на з’їзді, а формуються шляхом делегування представники в організацій-членів коаліції. Кожна з регіональних організацій, організацій-колективних членів створюють свою Раду.
Найбільші суперечки почались навколо обрання керівних органів. Було обрано В.Гриньова, що свідчило про посилення позицій “великодержавників”. Після цього багато оглядачів прогнозувало перехід “Нової України” на проросійські позиції і можливі розколи у об’єднанні і в самій ПДВУ. Одразу ж після з’їзду з “Н.У”. вийшов Український студентський союз, який заявив, що незадоволений обранням В.Гриньова головою об’єднання і який “ставить українські національні інтереси у фундамент своєї діяльності” 4).
Влітку 1993 року В.Гриньов пішов з посади заступника Голови Верховної Ради, не погоджуючись з політикою уряду. Виступивши з цього приводу, В.Гриньов зайняв явно антиукраїнську позицію, що дуже вдарило по авторитету “Нової України”, і зокрема ПДВУ. Почався процес відходу людей з “Нової України” і ПДВУ . Так, наприклад, міська організація ПДВУ Світловодська оголосила про припинення своєї діяльності. Більшість колишніх членів ПДВУ перейшла до УРП.
У липні 1993 року у полтаві відбулось засідання великої ради “Нової України”, де В.Гриньов запропонував створити в об’єднанні міцну та дієву партію “Нова Україна”, практично повторивши і підтримавши думку В.Філенка, яку він висловив на IV З’їзді ПДВУ. ПДВУ повністю підтримала цю пропозицію, а СДПУ схилялась до того з певними поправками. ЛДПУ і КДП вчинили спротив спробі зібрати усі сили у великий партійний кулак.
Зібратися у “єдиний кулак” новоукраїнцям не вдалось, В.Гриньов створив разом з Л.Кучмою Міжрегіональний блок реформ (МБР). На виборах 1994 р. до ВР ПДВУ провела депутатами 4 своїх членів. Перебуваючи після виборів у кризі, ПДВУ і “Нова Україна” шукали виходу з цієї ситуації, бо багато оглядачів прогнозували занепад обох організацій, особливо після відходу МБР.
28 січня 1995 року на спільному засіданні керівних органів Трудового конгресу України і Партії демократичного відродження України було створено політичний блок ТКУ-ПДВУ.
В кінці червня у Києві відбувся IV З’їзд “Нової України”, де головну роль відігравав блок ТКУ-ПДВУ. На з’їзді відбулась корекція програми об’єднання. З’їзд показав, що об’єднання виступає за унітарну децентралізовану державу і двопалатний парламент.
Вирішена була і мовна проблема. Об’єднання визнає за українською мовою, статус мови міжнародної і засобу офіційного державного спілкування. Об’єднання підкреслюючи свою причетність до Президента, зайняло дуже лояльну позицію до виконавчої влади.
До IV з’їзду “Нової України” від об’єднання відійшли практично усі малі партії, залишились тільки ліберальні-демократи. На з’їзді з приводу ЛДПУ відбувся навіть скандал, бо за традицією до керівних структур “Нової України” обирали лідерів партій-членів об’єднання. Але під час виборів В.Філенко запротестував проти обрання В.Климчука, лідера ЛДПУ, до керівних структур. На Голову об’єднання обрали відомого політика, мера Харкова, Е. Кушнерьова. Заступниками було обрано А.Матвієнка та В.Філенка. З’їзд також наголосив, що об’єднання стоїть на позиціях соціал-ліберальної демократії 5).
Керівні органи ПДВУ поділяються на повноправні (збори, конференції, з’їзди) і функціональні (всі інші керівні органи). На вищому рівні ПДВУ керівними органами є Координаційна Рада (КР) і Арбітражно-ревізійна комісія, а також Наукова і Редакційно-видавнича колегія. Організують роботу партії КР, Презизидія і Секретаріат. Голова Президії є одночасно головою КР.

III. УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЛІДАРНОСТІ І СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ (УПССС)

УПССС -- один з небагатьох феноменів української політики. Партія, що виникла як лідерська, вона зникла так несподівано, як і з’явилася.
Лідером УПССС є голова концерну “Едланд” Едуард Лашутін. Йому належать десятки підприємств від Казахстану й Таджикістану, Росії, України й Болгарії аж до Австрії та Словаччини.
Майже 20 років тому Лашутін виїхав до Австрії, не врачаючи при цьому радянського громадянства, і став там власником австрійської корпорації “Едланд”.
Перші його інерв’ю в українській пресі з’явились в 1988-1989 рр. Згодом ім’я Лашутіна все частіше виникає на сторінках преси -- спочатку як ділової людини, пізніше з ухилом у суспільно-політичне життя. Феномен “мільйонера-інтелігента” вражає контрастами. “Різнобічність діяльності надзвичайна: ділова людина в чисто західному стилі і щира українська душа, холодний банкір і романтик-поет, президент міжнародної виробничої корпорації і суспільно-політичний діяч” 1).
Звичайно, така людина не змогла зневажити політику. Тим більше, грунт для цього був готовий. Тому, починаючи з весни 1993 р., ведеться масовий наступ на засоби масової інформації, рекламування Лашутіна як спеціаліста з світовим ім’ям. Припускалося навіть, що Е.Лашутін буде висувати свою кандидатуру на президентських виборах.
У вересні 1993 р. засновується часопис “Край”, який можна було передплатити безкоштовно. Це дозволило розширити коло своїх прихильників.
Восени 1993 р. засновується Ураїнська Партія Солідарності і Соціальної Справедливості.
Висуваючи популістські гасла, УПССС здобула прихильність певної частини міського населення Центральної України, особливо інженерно-технічних працівників. За корокий час партія увійшла як досить поважна сила в українську політику.
В меморандумі УПССС Лашутін писав: “Ми заликаємо до термінового припинення будь-яких експериментів над суспільством, які приносять народові біду і горе... Україні з ії структурою народного господарства необхідна власна, самобутня, без ілюзій програма-синтез, котра базується на визнанні реальностей, успадкованих від мперії, котра передбачає пріоритети у розвитку національної економіки і органічно поєднує ініціативу народу з ініціативою у державному, тобто загальнонародному секторі промисловості та сільського господарства” 2).
УПССС визначила себе як ліберальну партію: “більше свободи і менше держави -- свобода кожного межує зі свободою іншого; зменшення вручання і адміністрування держави в процеси виробництва і реалізації продукції -- ії роль в цьому має зводиись до створення сприятливого клімату для підприємництва, незалежно від форм власності” 3). Також “солідаристи” вимагають розширення прав місцевих органів влади з метою уникнення глобалізації помилок управління -- кожна громада має право обирати для себе форму взаємин і ведення господарства: концентрація влади в одних руках -- перший крок до диктатури.
“Позиція УПССС в питанні конституційних прав Президента України, -- пише Лашутін, -- орієнтована на його представницькі функції. Буде спокійніше, якщо Президент буде грати роль блюстителя Конституції та репрезентувати державу” 4).
Таке ставлення до виконавчої влади та інституту президентства пояснюється подіями в Москві у жовтні 1993 р., коли Президент Єльцин розстріляв з танків російський Парламент. З цього приводу партія опублікувала звернення, де, зокрема, зазначається: ”Демократичний шлях розвитку України обраний її народом і ігнорувати це ніхто не має права. Вважаємо неприпустимим нехтування конституційним правом Верховної Ради на законодавчу владу, непідконтрольність і непідзвітність їй виконавчої влади, хаос у визначенні прав на достовірну інформацію з будь-яких питань життя країни” 5).
Цікавою є політична програма УПССС. Щоб прихилити до себе профспілки, їм пропонується провідна роль в ”роздаванні “всенародного” майна своєму народові”. Державним підприємствам -- нова роль держави. При посиленні контрольної ролі виконавчої влади за фінансовими результатами господарської діяльності держпідприємств -- лібералізується порядок і розширюються права керівників у формуванні виробничих програм, умов оплати праці, збуту продукції тощо.
В приватному секторі державі відводиться зовсім інша роль -- подакова і кредитна політика мають стимулювати особисту ініціативу по створенню виробничих потужностей, паралельних державним, реінвестицію прибутку в нове виробництво, звільнення від податків на прибуток на період стабілізації фермерських господарств, дрібних підприємців, роздрібних торгівців 6).
В аграрному секторі УПССС пропонує таку соціальну справедливість, “де б кожна людина, кожний соціальний прошарок чи група людей були кровно зацікавлені у відродженні села, в його багатстві і добробуті, щоб дім селянина був гарним і чистим, його діти мали всі можливості для вибору свого життєвого шляху” 7).
Соціальний захист розглядався “солідаристами” як “допомога і захист, за винятком пенсіонерів та інвалідів, покликаний стимулювати решту громадян до активізації і швидкого повернення до повноцінного життя, творчих процесів”. Цілком у дусі програми консерваторів у США чи Великобританії, але аж ніяк не партії “соціальної справедливості”. Ці парадокси в поліичній програмі, вже не згадуючи про ідеологію, яка повністю відсутня, не сприяли подальшому становленню УПССС в багатопартійній системі України. Тому після поразки на виборах до Верховної Ради Лашутін поїхав за кордон, і на цьому діяльнісь партії призупинилася.
Чи буде відроджено її діяльність, чи ні -- покаже час, а точніше майбутні вибори.
Основою партії є місцеві осередки, які сворюються за територіальною ознакою, місцем проживання членів партії, в трудових колективах недержавних підприємств і організацій. Насправді ж структура партії зовсім не розбудована.
Вищий керівний орган -- з’їзд, який обирає строком на 2 роки: Координаційну Раду (КР), контрольно-ревізійну, фінансову та інші комісії. КР обирає строком на 2 роки Президію КР, голову КР (співголів) і його заступників, Секретаріат, редакторів засобів масової інформації партії і директора науково-теоретичного центру партії.
Часописом УПССС протягом другої половини 1993 року та першої половини 1994 року був “Край”, що виходив російською та українською мовами раз на тиждень. Тираж видання сягав 100000 прим. Однак наприкінці весни 1994 року часопис припинив своє існування.

IV. МІЖРЕГІОНАЛЬНИЙ БЛОК РЕФОРМ (МБР)

Ідея створення МБР -- партії ліберальної інтелігенції, підприємців, бізнесменів, -- тісно пов'язана з невдалими спробами відомого політика В.Гриньова перетворити на подібну партію об'єднання "Нова Україна". Такі намагання висловлювались ним вже у 1993 р., коли "НУ" готувалась до виборів. "Спроба Гриньова ініціювати "згори" цілу низку партій цивілізованого типу -- соціал-демократичну, ліберально-демократичну, Конституційно-демократичну, -- об'єднавши їх з Партією демократичного відродження України у рямцях "Нової України", дала поштовх для створення центристського ядра в українському політичному спектрі. Але, з огляду на різні обставини, згадані партії не стали такими. Найбільш слабкою виявилась ліберально-демократична гілка, яка згідно ідеї, повинна була стати душею об'єднання" 1).
Наприкінці літа 1993 р. В.Гриньов запропонував "Новій Україні" реорганізуватись у партію. Але Велика Рада "НУ" не підтримала цього лідера. В цей же час відбувається зближення В.Гриньова з головою Української спілки промисловців і підприємців Л.Кучмою. У кінці жовтня 1993 р. вони підписують заяву про створення "Міжрегіонального блоку реформ". Зблизило колишнього прем'єра України з колишнім заступником Голови Верховної Ради України розуміння великої ролі регіонів, директорату та промисловців.
Ідеологія МБР сформульована як ліберально-демократична, хоча В.Гриньов не відмовляється від певних моментів соціал-демократії. Проте, зазначимо, вирішальну роль у формуванні ідеології МБР відіграють доволі суперечливі ідеї самого В.Гриньова, який завжди відзначався своїм космополітизмом і великою симпатією до Росії.
"Так, МБР -- це партія, що має чіткий, однозначний соціальний орієнтир -- створення суспільства, в якому б більша частина капіталу в державі безпосередньо належать її громадянам. Переконані: той, хто сам заробив гроші, використає їх з більшою ефективністю, ніж той, хто використовує від імені держави. Хазяїн, на відміну від чиновника, у себе не краде. Так, ми вважаємо, що головною метою діяльності держави є турбота про громадян держави ... Ми дійсно хочемо, щоб кожний, незалежно від національності, мови і віросповідання, почував себе у своїй країні вільно, комфортно й захищено... Так, ми -- партія людей здорового глузду, партія тих, у кого голова не тільки для капелюха, й руки, що ростуть звідки треба. Ми -- партія тих, хто розраховує тільки на себе і не просить благостіню у того, хто раніше пограбував його податками...” 2).
Головну ставку В.Гриньов робить на необхідність реформ. У партійних виданнях його нерідко порівнюють з "батьком" польської шокової терапії в економіці Лєшеком Бальцеровичем, який одним з перших висунув ідею створення "партії реформ". "Досить плекати ілюзії, ніби суспільство не треба переконувати у необхідності непопулярних "шокових" заходів й запевняти всіх, що нема кому взяти на себе відповідальність за реформи" -- заявив В.Гриньов після своєї відставки з посади заступника Голови ВР. За ідеєю В.Гриньова, партією, котра "візьме відповідальність" за реформи, і мала стали МБР. Але те, що ліберальні ідеї МБР не знаходять відгуку серед населення, підтвердили вибори до Верховної Ради України у 1994 р.
МБР до виборів підійшов підготованим і матеріально, і морально. В пресі створювався позитивний імідж політичного дуету Л.Кучми-В.Гриньова, що були готові взяти весь тягар проведення реформ в Україні на себе. У березні-квітні 1994 р. обидва претенденти були обрані народними депутатами. У травні 1994 р. Верховна Рада не визнала повноважень В.Гриньова. Але сам блок провів виборчу кампанію неуспішно. Замість очікуваних 40-50 мандатів МБР вдалося вибороти лише 15. Погодимось з думкою оглядачів, що стверджували після виборів 1994 р.: "Після поразки на виборах МБР навряд чи зможе стати міцним форпостом центризму. Це зумовлено:
1) Аморфністю самого блоку. Він створювався як об'єднання перш за все вже зареєстрованих кандидатів у депутати. Програма і організаційна структура його були зроблені під лідерів, перш за все -- Л.Кучму. Український союз промисловців і підприємців, хоча морально і матеріально підтримав політичні амбіції свого лідера, проте залишився поза МБР. Багатьох членів УСПП не надихало стати закланцями у майбутній боротьбі за президентське крісло.
2) Сама соціально-економічна ситуація в Україні, різке майнове розшарування не сприяло і не сприятиме створенню міцного підгрунтя у суспільстві для будь-яких сталих центристських формувань.
3) Намагання створити широкий центристський блок було сприйняте як політична загроза у середовищі політиків і партій, що самі претендують на уособлення ідеї центризму ( І.Плющ, Рух, УРП та ін.). До того ж і на лівому фланзі з пересторогою сприйняли МБР, цілком слушно прогнозуючи, що найбільший відтік кадрів у його бік може статися саме зліва.
4) Неприхована орієнтація блоку на завоювання президентського крісла відразу ж перевело у розряд опонентів до МБР багатьох впливових політичних діячів у владних структурах, що не могло негативно не позначитися на його становленні.
5) Самі політичні гасла блоку, зорієнтовані на "всеїдність", сприйняття населенням і Заходу, і Сходу, призвели до того, що вони не задовільнили багатьох. МБР значною мірою повторює помилки російської партії "Возрождение" А.Вольського...” 3).
Після цього невдало проведеного передвиборчого марафону В.Гриньов заявив про те, що МБР перетворюється, після невдалих спроб з “Новою Україною”, на партію. Коли ж екс-співголова МБР Л.Кучма став Президентом, почали точитися розмови про створення пропрезидентської партії на основі МБР. В.Гриньов був призначений радником Президента з регіональної політики.
17 грудня 1994 р. відбувся установчий з’їзд нової політичної партії -- МБР. Весь з’їзд пройшов під гаслом підтримки курсу Президента. На з’їзді В.Гриньова було обрано Головою партії. До Політради партії увійшли доволі маловідомі діячі, за винятком О.Карпова -- народного депутата Україи і керівника Міжрегіональної депутатської групи. Серед членів Політради були, зокрема, В.Голуб (Полтава), В.Попов (Київ), Г.Балашов (Дніпропетровськ) та ін. До керівництва партії увійшов ще один депутат -- В.Литвин.
Важко не погодитись з оглядачами, котрі акцентують увагу на фінансових можливостях МБР. Наприклад, Л.Старикова, кореспондент газети “Новости”, зробила такий висновок: “Партія Гриньова відверто намагається стати ... партією декласованих номенклатурних лідерів”. Склад керівництва партії досить цікавий. Візьмемо, наприклад, деяких членів Ради МБР. П.Поляков -- заступник Генерального директора ВО “Донецьквугілля”; Н.Золотарьова -- директор фірми “Єва”; А.Єфіменко -- Голова Київського райвиконкому м.Симферополя; Н.Полковнікова -- член Луганської обласної ради профспілок та ін.
“Всеядність” МБР трохи вражає. Але, не дивлячись на всі фінансові потуги, МБР ще не став потужною центристською партією, як, зрештою, і президентською. Л.Кучма, бачачи слабкість МБР, намагається балансувати між різними політичними силами.
11 грудня 1995 р. Голова МБР В.Гриньов та Голова КДП В.Золотарьов підписали угоду про міжпартійне співробітництво, в якій, зокрема, зазначалося, що партії мають на меті створення потужного передвиборчого блоку, “зрозумілого для електорату”.
МБР є добровільним об’єднанням членів партії. Складається з первинних та регіональних партійних організацій. Найвищий орган -- З’їзд партії, обирає Голову партії та Ревізійну комісію, Політраду, Раду партії.
Офіційним органом МБР є газета “МБР. Демократия, рынок, прогресс”.

V. КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (КДП)

Другою партією ліберального напрямку є більш відома завдяки своїй історичній назві Конституційно-Демократична партія (КДП).
Партія створювалась як загальносоюзна. Її установчий з’їзд відбувся у травні 1990 року. В Україні найбільші осередки функціонували в Запоріжжі та Одесі. Партія конституційних демократів, виходячі з примату законності, обстоювала необхідність відновлення втраченої після жовтня 1917 року спадкоємності та лігітимності влади, проголосила, що в своїй діяльності керуватиметься не ідеологіями, а здоровим глуздом та нормами загальнолюдської моралі. ПКД основою економічної системи -- приватну власність. В 1991 році українські кадети проголосили створення Конституційно- Демократичної партії (КДП) 1). Партія виступає за “відновлення права приватної власності на будь-які види матеріальних цінностей для кожного громадянина... КДП спирається на громадян України, що поділяють її ліберальні цінності”.
КДП з 1992 року член об’єднання “Нова Україна”. Протягом 1992-1995 р.р. діяльність партії зосереджувалась у постійних контактах з пресою, що й було, на нашу думку, причиною більшої поінформованості населення щодо КДП. З ініціатив КДП виділимо як найцікавішу про прийняття Конституції спеціально скликаними Конституційними зборами.
Але таку “інформаційну” діяльність КДП можна пояснити тим, що Голова партії В.Золотарьов є досвідченим журналістом. У 1992 році -- голова редакції газети “Kiev Times”, з 1993 року -- оглядач УНІАН.
Основа організаційної побудови: виборність усіх керівних органів; право об’єднуватись у фракції. Партія будується за теріальної ознакою. Дозволяється асоційоване членство. Вищий орган -- з’їзд. Він обирає Голову партії, Політраду КДП, контрольну раду.

VI. ЛІБЕРАЛЬНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ЛПУ)

Лібералізм як ідеологія прогресивно настроєної інтелігенції в Україні сформувався не на голому місці. Це був складний еволюційний процес, який мав свої ідеологічні джерела і грунтувався на реальній ситуації в Україні. Почавши з Кирило-Мефодіївського товариства у 40-х рр. ХIХ ст., український лібералізм поступово перетворився на досить потужну політичну силу. На початку ХХ ст. виникли такі ліберальні формації як Українська Демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП) і пізніше -- Українська Демократично-Радикальна партія (УДРП), Товариство Українських поступовців і т.д.
Генеза ліберальних ідей в Україні привела до утворення ліберальних партій, які в своїй діяльності виходили із загальних принципів лібералізму, відстоювали національні права українського народу.
З проголошенням незалежности виникає і потреба створити партію, яка б об'єднала ліберально налаштованих людей. 12 вересня 1991 р. була створена Ліберальна Партія України, що її очолив відомий підприємець І.Маркулов.
ЛПУ одразу ж заявила про себе як партія здорового прагматизму. Перший період діяльності ЛПУ проходив головно у Східній Україні, де в Донецьку знаходиться штаб-квартира ЛПУ. Маючи добре фінансування (фірма "Атон" і компанія "International Busіness Ink. Ltd"), ЛПУ заснувала декілька фондів, найвідоміший -- "Меценат" у Донецьку. З самого початку орієнтується на бізнесменів і інтелігенцію. Ігор Польський, президент компанії "Eastern invertmert Co" так розцінював ЛПУ у 1991 р. "Не думаю, щоби бізнесмени кинулись у Ліберальну партію України, оскільки не бачу достатніх гарантій для доцільности подібного кроку. Проблематично, чи зможе ЛПУ -- "партія підприємців і творчої інтелігенції" -- стати тією політичною силою, на яку захочуть спертися ділові люди... На установчому з’їзді ЛПУ проголошено завданням партії привертання і використання інвестицій. Але західні інвестори ніколи не вкладуть кошти у проекти, які не забезпечені політичною і економічною стабільністю. Така партія не може гарантувати інвестиції...” 1). З 1992 р. ЛПУ шукає шляхи виходу на всеукраїнську політичну арену. Виходять численні інтерв'ю керівників партії у пресі, на телебаченні, влаштовуються пишні презентації та благодійницькі акції. У той же час ЛПУ проводить роботу серед молоді, засновуючи стипендії, а також привертаючи студентів до політичної діяльности.
ЛПУ виступає активним ініціатором економічних реформ в Україні, пропонуючи свої шляхи виходу з кризи. З виходом на всеукраїнську арену ЛПУ еволюціонувала. Спершу ЛПУ виступала за федеративний устрій України, за надання російській мові статусу державної. У 1993 р. ЛПУ виступила як партія, що підтримує так званий м'який федералізм з максимальним правом регіонів на самоврядування; відмовилась від безумовної вимоги надання російській мові статусу державної. Але ЛПУ все ж підтримувала ідею подвійного громадянства.
Мета ЛПУ -- створення правової держави, децентралізація державного управління територіями, наділення органів місцевого самоврядування повноваженнями, які надавали б можливість реалізувати потенціял регіонів. Форма реалізації -- на основі принципів адміністративної автономії за умови обов'язкового збереження територіальної цілісности України.
Розвиток соціяльно-орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи росту та економічну рівновагу. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства. Приватна власність на землю, розвиток фермерських господарств при державній підтримці. ЛПУ -- за суспільство рівних можливостей, а не рівного споживання.
Основа соціальної бази ЛПУ -- підприємці та творча інтелігенція. З інтерв'ю І.Маркулова: "На кого орієнтується ЛПУ в суспільстві? -- Сьогодні, якщо ми не зробимо акцент на пріоритет розумової праці перед фізичною, якщо ми не зрозуміємо й не оцінимо істинної значимости інтелігенції, -- то нам нелегко прийдеться в майбутньому...” 2).
ЛПУ отримала визнання і у влади. І.Маркулов став головним радником прем'єр-міністра України. 20-21 травня у Києві відбувся перший з'їзд Ліберальної партії України. 157 делегатів репрезентували на ньому 11 регіонів України, де у ЛПУ було 10 тисяч фіксованих і 40 тисяч нефіксованих членів. На I з'їзді ЛПУ президентом партії був обраний знову І.Маркулов. Тоді в партії нараховувалось:
-- підприємців -- 17,6%
-- студентів -- 18,3%
-- працівників культури -- 7,4%
-- працівників освіти -- 12,5%
-- працівників охорони здоров'я -- 4,2%
-- інженерів -- 18%
-- робітників -- 17,6%
-- фермерів -- 0,5%
-- інших -- 3,9%.

На з'їзді партії чітко оформились регіональні організації ЛПУ. Найсильніша, звичайно, Донецька, яка нараховувала 5 тисяч членів. В цьому регіоні ЛПУ найбільше провадить роботу серед молоді. З ЛПУ пов'язані такі організації, як Молодіжна асоціація Ворошиловського району, Спілка Молоді Донеччини та інші. Другою за кількістю членів є Запорізька обласна організація ЛПУ. Під егідою ЛПУ у міськраді було створено депутатську групу "Свобода й незалежність", яка нараховувала 22 члени.
Харківщина -- область, де діє третя за чисельністю організація ЛПУ. У всіх цих регіонах ЛПУ конкурує з транснаціональними лібералами -- Громадянського конгресу України та Партією праці. Найпізніше ЛПУ з'явилася в Києві, де тривали переговори про злиття ЛПУ з ЛДПУ і кадетами.
До виборів у парламент 1994 р. ліберали ретельно готувались. Використовувались усі засоби масової інформації, влаштовувались численні презентації, на яких керівники ЛПУ заявляли: "Ми віримо у перемогу". Загалом ЛПУ вдалось провести у парламент декілька депутатів, деякі прилучились до ЛПУ вже у самому парламенті. Це такі політики, як Кужель, Угаров, Чечетов, Дмитренко та ін. Про вступ до ЛПУ заявив В.Лановий. Також до фракції ЛПУ виявив бажання приєднатись і Л.М.Кравчук. ЛПУ планує найближчим часом створити свою фракцію і вже має 20 членів до неї.
З переходом ЛПУ на всеукраїнську політику партія трансформується і набуває певних ознак право-центристської організації. Виразником ідеї консенсусу консерватизму-лібералізму став відомий науковець О.Соскін, що з лютого 1995 р. виконував обов'язки Президента ЛПУ. Намаганнями О.Соскіна ЛПУ налагодила дружні стосунки з УРП, ХДПУ, НРУ та ін. О.Соскін декларував, що ЛПУ не виступає більше за двомовність, виступає за сильну, незалежну Україну. Але у травні 1995 р. О.Соскін пішов з посади Президента ЛПУ з причини "лівоцентристської орієнтації керівного складу ЛПУ".
З відходом О.Соскіна фігурою номер один в ЛПУ став відомий економіст В.Лановий. Він налагодив добрі стосунки між ЛПУ та іншою партією ліберального спрямування -- ПЕВК (Партія економічного відродження Криму). Але у листопаді 1995 р. В.Лановий заявив про свій відхід від ЛПУ.
Процес кристалізації ідеології ЛПУ триває, хоча на теперішній час це є найсолідніша і найвпливовіша українська партія ліберального типу. ЛПУ є добровільним об'єднанням членів партії та регіональних і місцевих відділень. Вищий орган -- з'їзд. Обирає Президента, Керівну Раду (КР). До КР входять Президент, віце-президенти, Голова виконкому, голови комітетів.
ЛПУ має такі друковані органи: журнал "Ранок", газети "Ліберальна газета", "Взгляд", "Домінанта", "Альтернатива" та ін.

VII. ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ЛДПУ)

Ідея створення ліберально-демократичної партії народилась серед членів Народної спілки срияння перебудові та асоціації “ Виборець “. У 1990 р. була створена Київська ліберально-демократична спілка (КЛДС). Заявляючи про створення організації, засновники оптимістично дивились на перспективи ліберально-демократичного руху. “Ліберально-демократична ідеологія перемогла в усьому світі. Її противники -- комунізм і фашизм -- не мають перспектив. Чи є сенс створювати партію, ідеологія якої приречена на перемогу?”-- так висловився щодо ліберально-демократичного руху депутат Київради М.Погребинський на конференції київських ліберальних демократів 30 червня 1990 р. 1).
У декларації оргкомітету Ліберально-демократичної партії України читаємо, що ліберальні демократи спиратимуться на “досвід європейського лібералізму”, відстоюватимуть “права та свободи особистості”, “вільну економічну діяльність”. У програмних принципах КЛДС зазначалося, що сучасний лібералізм “збагачується економічним, ноосферним мисленням, враховує позитивний досвід соціал-демократії в сфері соціальних програм і гарантій”. Мета ліберальних демократів -- “вільна і демократична Україна, суспільство, що забезпечує всім рівні можливості, але не рівні результати” 2).
Восени 1990 р., коли постало питання про перетворення КЛДС на партію, в спілці визначились дві партії. Прихильники однієї партії провели 24 листопада в Києві конференцію, на якій проголосили створення Української ліберально-демократичної спілки. Передбачалось, що це буде непартійна структура, яка об’єднуватиме різні громадські організації, що відстоюють принципи ліберальної демократії. Того ж дня прихильники створення партії зібрались у Київському політехнічному інституті на установчий з’їзд Ліберально-демократичної партії України. “ЛДПУ створюється для організації прихильників ліберальної демократії, для поширення ідей лібералізму у суспільстві, для втілення цих ідей у життя” 3).
Соціальною основою для себе ЛДПУ визначила середній клас, що формується, інтелігенцію, висококваліфікованих робітників, частину фермерства.
Діяльність партії була малопомітною, рідко виходили повідомлення в пресі. Певний вихід з цієї ситуації керівництво ЛДПУ вбачало у залученні партії у міцний, потужний політичний блок. У 1992 р. ЛДПУ вступила до “Нової України“. Але відбулося те, що передбачало більшість оглядачів, ЛДПУ розчинилась у “Новій Україні”. Ця участь була скоріш формальною, бо тільки толерантний принцип формування керівних структур “НУ” дозволив ліберальним демократам самостійно існувати в рамках “НУ”. Але у 1995 році і це закінчилось. На IV з’їзді “Нової України” лідери ЛДПУ, зокрема голова партії В.Климчук, не були навіть обрані до керівних структур об’єднання. Проти ліберальних демократів виступив В.Філенко. Таким чином, ліберальні демократи опинились у глибокій кризі.
Голова ЛДПУ -- Володимир Климчук, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури АН України.
В березні 1994 р. -- кандидат у народні депутати України, Ватутінський виборчий округ №2, м. Київ, висунутий ЛДПУ, 1 тур -- 1,53%, 14 місце з 23 претендентів.
Партія складається з територіальних та інших первинних організацій. Первинні організації утворюють регіональні організації з метою координації їхньої діяльності. Регіональні організації можуть утворюватися за відсутності територіальних. Вищим партійним органом є з’їзд. З’їздом обирається координаційна Рада (КР), співголови партії, постійні комісії, секретаріат партії.

VIII. ПАРТІЯ ЗЕЛЕНИХ УКРАЇНИ (ПЗУ)

Ідея створення екологічної партії виникла ще у жовтні 1989 року на Установчому з’їзді Української екологічної асоціації “Зелений світ“. У той час рейтинг зелених був дуже високим, бо на відміну від інших зелені могли робити конкретні справи. Через рік, 28 вересня в Києві відбувся установчий з’їзд Партії зелених України (ПЗУ). До того часу були розроблені основні засади ПЗУ, що були надруковані у газеті “Зелений світ”. У них зазначалося, що зелені в усьому світі не мають “принципових суперечностей із соціалістами, соціал-демократами, лейбористами, комуністами гуманістичного напрямку”. Політична мета зелених визначалася як “екосоціалізм”, але незабаром цей термін було відкинуто.
На з’їзді на обговорення було винесено два проекти Програми партії і три проекти Статуту. Серед положень прийнятої на з’їзді програми були, зокрема: “абсолютною цінністю для зелених є життя планети і людини на ній... Орієнтація на споживання не може дати людині щастя та досягнення мети життя”, а також необхідність еволюційного ненасильницького розвитку суспільства. Пріоритет екології над економікою, політикою та ідеологією, прав особистості над правами держави, побудова незалежної України.
Була прийнята відмінна від інших партій структура: “клубна”. Проголошувалось, що партійними організаціями є партклуби об’єднані на конфедеративних засадах. За клубами визначалося право на об’єднання у фракції. Головою було обрано народного депутата СРСР Юрія Щербака 1). Серед лідерів ПЗУ зазначимо В.Кононова (після від’їзду Щербака послом до Ізраїлю його було обрано Головою партії), В.Тимоніна, С.Грабовського, В.Іванова, В.Димиденка.
Подальша доля ПЗУ була пов’язана з націонал-демократичним табором, хоча ідейно ПЗУ була ближче до ліберального чи навіть соціал-демократичного. Протягом кількох років перед виборами березня 1994 року ПЗУ мала найвищий рейтинг серед українських партій. Наприклад, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) цілком позитивно або позитивно у жовтні 1992 року до ПЗУ ставилось 40% опитаних, на початку 1993 -- 41% опитаних (для прикладу, до Народного Руху позитивно ставилось 25% опитаних у жовтні 1992, й стільки ж на початку 1993 року -- Авт.) 2).
Така очевидна прихильність до ПЗУ зумовлена, передусім, “чорнобильським фактором”, що був “на озброєнні” у зелених.
Маючи таку популярність, ПЗУ сподівалась на непогані результати під час виборів до парламенту України у 1994 році. Але від ПЗУ не пройшов жоден кандидат. В чому ж причина поразки ПЗУ? Не в останню чергу -- в організаційній неефективності структури партії. Але головна причина, на нашу думку, в тому, що зелені, надто акцентуючи увагу на проблемі Чорнобиля, не помітили, що таку саму акцентацію почали робити ледве не всі партії України, і ПЗУ, маючи напочатку тільки цю “зелену” відмінність від інших партій націонал-демократичного спрямування, розчинилась серед них. Для пересічного мешканця України за назвою партії нічого і ніхто не стояв, тільки приваблива назва, так само, як і у випадку з Демократичною партією України.
У 1995 році ПЗУ зблокувалася з ХДПУ. Восени 1995 року відбувся з’їзд ПЗУ, на якому було оголошено, що чисельність партії становить близько 2000 осіб. Але В.Кононов оптимістично заявив, що ПЗУ замовила 100 000 партійних квитків.
ПЗУ є системою клубів, відносини між якими будуються на конфедеративних засадах. Основа ПЗУ -- партійний клуб, який створюється за територіальним принципом. Для забезпечення координації дій клубів та висунення кандидатів у депутати можуть створюватися районні, міські, обласні, регіональні, територіальні та функціональні координаційні ради. Ухвали З’їзду, Центральної Координаційної Ради (ЦКР), конференцій ПЗУ беруться за основу роботи клубів.
Вищим органом ПЗУ є З’їзд, що скликається раз на рік. Вищим органом ПЗУ в період між з’їздами є ЦКР, яка є постійно діючим виконавчим органом. Голова ПЗУ представляє партію у зовнішніх і внутрішніх відносинах. Голова та його заступники входять до складу ЦКР.

IX. ДРІБНІ ЦЕНТРИСТСЬКІ УГРУПУВАННЯ

а) Партія духовного, економічного і соціального прогресу

Виникла у 1994 році, і за час свого існування проявила себе лише декількома заявами та конференцією за темою “Земельна реформа України”, що відбулася 20 грудня 1994 року. Партія бачить джерелом духовного, економічного і соціального прогресу лише приватну власність та ринкову систему в економіці. ПДЕСП очолює І.Бурдак.

б) Партія вільних селян України

ПВСУ виникла у 1993 році. Виступає за демонтаж адміністративно-бюрократичної системи, за створення багатоукладної економіки: в першу чергу це стосується сільського господарства. Головна мета партії -- створення класу вільних селян. Для цього потрібні не лише економічні перетворення, вважає ПВСУ, а й відродження культурного і духовного рівня сільського життя. Однак партія не змогла скласти конкуренцію СелПУ чи УСДП. Деякий час входила до блоку “Нова Україна“. Голова партії -- В.Гордієнко.

в) Партія національного врятування України

Виникла у 1993 році. ПНВУ бачить своє покликання в сприянні побудові в Україні громадянського суспільства з високим рівнем життя та гуманної правової держави, пріоритетом якої є права особистості. Для досягнення своєї мети ПНВУ пропонує реалізувати ідею народовладдя. Партія орієнтується на трудящих. Голова партії -- Л.Єршов.
Крім вищезазначених партій існує ще декілька дрібних малочисельних політичних об’єднань. Найяскравішою з них, мабуть, є Українська партія шанувальників пива (В.Єрмаков). Також існують ще такі партії, як Всеукраїнська партія центру “Громадська злагода” (І.Кожевін), Партія реабілітації тяжко хворих (Г.Черниш) та інші.