ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ УКРАЇНИ

ГЛАВА 2. ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНИЙ СПЕКТР СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ (О.Голобуцький, В.Кулик) 3. ЛІВОЦЕНТРИСТСЬКІ ПАРТІЇ

I. ГРОМАДЯНСЬКИЙ КОНГРЕС УКРАЇНИ (ГКУ)

Опозиція національно-демократичним силам виникла в загально-демократичному русі ще у 1990 році, коли частина проросійско налаштованих активістів різноманітних загальносоюзних демрухів зрозуміла, що кінцевою метою українських сил є незалежність.
Після путчу 1991 року та проголошення Акту про незалежність України частина незадоволених цими подіями об’єдналася у Вітчизняний Форум. В листівці, що вийшла напередодні Референдуму 1 грудня, ухваленої 14 листопада 1991 року Координаційною радою Київської крайової організації Вітчизняного Форуму, йшла мова про недопущення роз’єднання слов’янських народів. “Невже ми дозволимо синьо-жовтим галасунам і їхнім нинішнім холуям з колишньої номенклатури творити особисту “незалежність” від економічної кризи ціною нашого голодомору ?!” 1). Тому Вітчизняний Форум закликав проголосувати проти підтвердження Акту проголошення незалежності України на референдумі 1 грудня.
Активізація проросійських та українофобських сил розпочалася з II половини 1992 року, коли дала про себе знати економічна криза.
Неможливість впливати на політичні події в країні примусила різноманітні дрібні російсько-патріотичні сили об’єднатися в єдину організацію. На установчому з’їзді Громадянського Конгресу України були представлені: Громадянський Форум (на базі якого і було створено ГКУ), Вітчизняний Форум, Слов’янський Союз, відомий патріотичний клуб “Родина”, філія Народно-трудового союзу, залишки та чисельні “оргкомітети”, “товариства” та “общини” російськомовного населення. Під час з’їзду зі складу ГКУ вийшла більш радикальна група, що пізніше утворила ПСЕУ (філія РНЕ, Слов’янський союз, НТС та інш.).
Проголосивши своєю ідеологією захист інтересів російськомовної меншини, ГКУ відразу отримав широку підтримку серед люмпенізованого населення Південно-Східного регіону.
ГКУ звинуватив президента Л.Кравчука в розвалі економіки України, через розрив економічних зв’язків з Росією та іншими країнами СНД. Також Координаційна Рада ГКУ запропонувала Верховній Раді України прийняти рішення про проведення у вересні 1993 р. референдуму про довіру Президенту. ГКУ вимагав також, аби парламент прийняв закон, що визначав би повноваження вищих законодавчих та виконавчих органів країни. Окрім того, ГКУ закликав підтримати проект закону про вибори на пропорційній основі, тим самим сподіваючись отримати чимало мандатів 2).
Граючи на економічних негараздах в суспільстві, ГКУ підтримує всі страйки шахтарів та робітників у Донбасі, намагаючись поширити свій вплив на робітничі страйки та профспілки. Так ГКУ підтримав страйк Донецьких шахтарів в травні 1993 р.
У вересні 1993 року Громадянський конгрес висунув ідею створення на основі СНД Євразійського Союзу. Була навіть скликана конференція політичних партій, які зацікавленні у цьому проекті, з країн колишнього СРСР. Євразійське Співтовариство передбачає ратифікацію парламентами республік, що увійшли в нього, двох документів -- Євразійської Хартії та Договору про Євразійське Співтовариство. Перший документ містить у собі Декларацію прав людини та Декларацію прав народів у Співтоваристві. Другий має зафіксувати рівність суб’єктів, підтвердити їх суверенітет, розмежувати повноваження Міжпарламентської Асамблеї, Президентської Ради, Колегійної Ради. Договір має містити в собі документи про укладення гуманітарного, економічного, дипламатичного та обороного союзів.
В Співтоваристві будуть сформовані загальний ринок на основі рівності всіх форм власності, загальні інформаційне, культурне, громадянське та правове поле 3).
ГКУ прагне побудови в Україні громадянського суспільства з пріоритетом прав громадян над інтересами держави, нації та класів. Окрім того, ГКУ виступає за федеративно-земельний устрій України. В економічній сфері КГУ наголошує на рівноправності всіх форм власності з урахуванням приватної власності на землю, на необхідності податкової політики, спрямованої на підтримку підпиємницької ініціативи, одночасно з потребою створення дійових механізмів забезпечення зайнятості, соціального захисту і соціальної адаптації населення, а також створення в Україні зон вільного підприємництва.
Вцілому діяльність ГКУ зводиться до чотирьох тез, які зазначені в програмних документах Конгресу -- це боротьба за:
-- підписання Україною двосторонніх угод з Росією та іншими державами про подвійне громадянство;
-- збереження в повному обсязі телепередач “Останкіно“, РТР;
-- надання російський мові статусу другої державної;
-- зміцнення СНД 4).
На IV позачерговому з’їзді, що відбувся в Харкові наприкінці 1993 року, ГКУ визначив себе як лівоцентристську партію 5), хоча деякі політологи вважають Конгрес соціал-ліберальною, а в деяких випадках -- ліберальною організацією 6). Однак активна співпраця ГКУ з лівими силами, особливо на Західній Україні, де активісти Конгресу та КПУ одні й тіж особи, вказує на його політичну спрямованість.
Як вже було вище зазначено, ГКУ переймається, головним чином, утисками з боку української влади російськомовного населення.
На сьогодні чисельність Конгресу коливається від 1000 до 1500 осіб. Лише у Донецькій області ГКУ має більше 400 осіб 7).
Деякі регіональні організації ГКУ утворили “Конгресс Русских Общин Украины”, що стоїть на більш радикальних прорсійських позиціях.
Під час виборів ГКУ блокувався з лівими та, особливо на Донбасі, з ППУ. Це дозволило ГКУ провести у ВР декількох своїх представників.
Основою ГКУ є регіональні організації та фракції. Регіональні організації утворюються за теріторіальною ознакою та мають статус обласних (міських) відділень ГКУ.
Керівними органами ГКУ є Конгрес, Координаційна рада й Президія. Співголовами Конгресу є О.Базилюк, В.Мещеряков та В.Терехов.
Офіційним органом ГКУ є газета “Гражданский Конгресс“

II. ПАРТІЯ ПРАЦІ УКРАЇНИ (ППУ)

Партія праці України -- одна з потужних організацій, яка не робить собі великої реклами і чий потенціал вимірюється аж ніяк не кількістю прихильників. ППУ -- це партія директорського типу, -- і за сферою інтересів, які захищає, і за складом, і за фінансуванням.
Партія виникла наприкінці 1992 року на хвилі антиурядових заходів трудових колективів Східної та Південної України.
В програмі ППУ передбачається: “Захист господарських зв’язків та економічної свободи підприємств від політичного та адміністративного втручання“ 1). Це йшло у розріз з указом Президента про малі підприємства, що діють у державному секторі та ін. Власне, створення Партії праці було одним із засобів протидії реформам.
Окрім цього, за створенням партії стоять інтереси директорського корпусу південно-східного регіону України. ППУ -- це лише політична надбудова над потужним обєднанням промисловців, які мають намір відстоювати власні інтереси в Парламенті.
Партія Праці виникла з членів Міжрегіональної асоціації України, до якої входить понад тисячу великих підприємств та об’єднань, що зібралися вирішувати свої проблеми, пов’язані з постачанням сировини, комплектуючих та збуту продукції.
Паралельно з МАП розпочала свою діяльність і Українська спілка промисловців і підприємців. В січні 1992 р. асоціація директорів підприємств Донеччини направила делегацію з 8 осіб для зустрічі з Л.Кравчуком. Наслідком переговорів стало виникнення при Президенті Ради промисловців та підприємців України. МАП стала регіональним відділенням УСПП. З літа 1992 р. велися розмови про утворення Партії промисловців. Це питання виникло на міжнародному конгресі промисловців та підприємців, що відбувся 6-7 жовтня 1992 р. у Києві.
В цей же час оформилися і протиріччя, що виникли між Українською спілкою промисловців та підприємців (УСПП), очолюваної В.Євтуховим та МАП як її регіональною частиною. Проти В.Євтухова виступили Донецьке, Одеське та Сумське відділення УСПП. На засіданні МАП в Донецьку 12-13 жовтня 1992 р. президент організації В.Богуслаєв, директор донецького заводу гумовотехнічних виробів Ж.Овчінніков та ін. виступили з ініціативою політичної самоідентифікації МАП у формі партії 2).
Остаточне рішення про утворення партії прийняла президія МАП у Харкові 17 листопада 1992 р., де були присутні керівники профспілок.
Установчий з’їзд ППУ відбувся 21 грудня 1992 р. в Донецьку. На з’їзді були присутні делегати з 14 областей. З 321 делегата було: 54 робітника, 17 профлідерів, 63 директори підприємств, 142 інженерно-технічних працівника. Головою партії став генеральний директор акціонерного товариства “Норд” В.Ландик, заступником голови -- директор УкрНІМІ проф. М.Азаров.
Найбільш дієвою стала донецька організація ППУ. Практично відразу після установчого з’їзду тут був започаткований випуск газети “Донецький кряж”, що активно розпочала рекламувати партію. Формально будучи незалежним виданням, “Донецький кряж” працює на імідж ППУ. Пізніше об’єднання “Норд” стало співзасновником перереєстрованої газети “Жизнь”.
Будучи недержавним підприємством, “Норд” частину своєї продукції реалізує за кордоном, що дозволяє мати непогані валютні надходження, що, в свою чергу, гарантує єдність трудового колективу та адміністрації підприємства, свого роду корпоративізм.
Окрім “Норда”, партію підтримують Маріупольський металургійний комбінат, ВО “Донецьквугілля”, Донецький завод гумовотехнічних виробів та ін. “Якщо зважити, -- пише Ю.Юров, -- на ту роль, яку відіграє Донеччина в МАПі та МАП на Донеччині, можна припустити, що цей список досить великий, хоча із зрозумілих причин він ніде не рекламується. До складу політради ППУ від області ввійшли, крім В.Ландика, В.Овчинніков, М.Кисельов, М.Азаров... Тому погрози директорату вивести трудящих на вулиці, з утворенням ППУ мають під собою реальний зміст” 3).
Донечани активно беруть участь у різноманітних спільних політичних заходах: ”консультативних нарадах”, зустрічах, круглих столах, семінарах, і т.ін. Пропагується ідея спільного економічного простору з країнами колишнього Радянського Союзу. Це знайшло своє відображення в програмі партії: “ППУ вимагає здійснення політики інтеграції у світове співтовариство при збереженні пріоритетів зміцнення співробітництва в рамках СНД” 4). А пізніше в програмі В.Ландика щодо стабілізації та виведення економіки України з кризи на 1995-96 рр. читаємо: “Забезпечити збалансування розрахунків із країнами СНД починаючи з 1 січня 1996 року та скасувати постанову Кабінету Міністрів України про відвантаження продукції з підприємств усіх форм власності до країн СНД лише за попередньою оплатою” 5).
Також однією з відомих обласних організацій є Харківська, яку уособлює “Укрелектромаш” на чолі з генеральним директором ВО, головою Харківської УСПП, президентом Місцевої Асоціації державних підприємств Н.Білоусом. На зборах представників трудових колективів області п.Білоус зазначив, що причинами кризи в Україні є розрив економічних зв’язків між країнами СНД, зокрема Росією, пріоритет державотворення над економікою, переоцінка можливостей інтеграції в світовий економічний простір та різкий перехід від регульованої до ринкової економіки. Через це Харківська ППУ перейшла в жорстоку опозицію до Президента та уряду, що потягнуло за собою хвилю страйків на контральованих ППУ підприємствах (ХТЗ, турбінний завод,”Серп і Молот” та ін.)
На Луганщині, хоча й підтримали антиурядові виступи директорату, однак робили це обережно. Лідер луганських “трудовиків”, генеральний директор ВО “Луганськвугілля”, тепер -- міністр вугільної промисловості України В.Полтавець помірковано підійшов до цього питання. Оскільки “Луганськвугілля” одне з двох вугільних об’єднань, що виконали план видобутку. До того ж підприємство знаходиться на оренді, 76% копіталовкладень йдуть на будівництво житла, “бартерне” вугілля, -- все це допомагає В.Полтавцю мати на своєму підприємстві єдність між робітниками та керівництвом.
Іншим впливовим діячем на Луганщині є член політради ППУ Генеральний директор ВО “Луганськвугіллязбагачення” М.Збітнєв, а також близьким до “трудовиків” вважається директор “Луганськтрансавто” А.Лісничевський, до якого прислуховується місцева влада 6).
Сумська організація досить активно виступає проти урядової політики. Підтримка цих дій надходить від Шосткінського ВО “Свема” та низки держпідприємств. Головою обласної організації ППУ обрано президента асоціації “Регіон-244” В.Киржакова.
Запоріжжя предсталене в ППУ директором ВО “Моторсіч”, головою МАП В.Богуслаєвим.
Таким чином ППУ є найпотужнішим регіональним лобі в органах влади: від місцевих адміністрацій до Парламенту та Президента.
Звичайно не однорідно складаються взаємостасунки між Києвом та регіонами в самій ППУ, чи між обласними організаціями та Урядом, однак, в цілому, Партія є досить цілісною.
Аналізуючи програму та політичну філософію ППУ можна визначити її як партію “лівоцентристського спрямування”, або ліво-ліберальну. Ландик в інтерв’ю “Зеркалу недели” зазначив, що ідеологія ППУ близька до соціал-демократії. На доказ цьому вітчизняні політологи приводять випадки альянсу між “лівими” та ППУ на виборах. Однак ігнорується одна важлива деталь. На співробітництво з “лівими” йшли лише регіональні об’єднання ППУ чи окремі діячі, а не партія вцілому. В.Ландик намагався утриматися від будь-яких однозначних дій. ППУ маневрувала під час виборів між “лівими” та “лівим центром”, намагаючись знайти свою ідеологічну нішу.
Так в програмі ППУ визначається необхідність створення чіткого механізму соціального захисту трудящих та “соціального партнерства”. “Поєднання державної та ринкових форм регулювання економіки, забезпечення зростання ролі об’єднань виробників, підприємств, робітників у прийнятті державних рішень на основі тристороннього партнерства: держави і виробника (підприємця), профспілок” 7). В галузі роботи з профспілками у програмі сказано: “З профспілками, а також з робітничим рухом ППУ тісно пов’язує свою діяльність” 8). Активно співробітничає з ППУ Профспілка робітників вугільної промисловості (ПРВП), яка контролюється “трудовиками”, оскільки діє на їхніх підприємствах. Показовим є те, що в страйці шахтарів, який відбувся 2 жовтня 1995 року, активну участь брала ПРВП. За офіційним повідомленням, страйкувало більше 160 шахт, працювали без відвантаження вугілля 43 підприємства. Шахтарі прийняли рішення не висувати поки що політичних вимог, якщо уряд перестане ігнорувати економічні. Не підтримали страйк лише НПГУ та Донецький страйком, вважаючи цю акцію “директорською”, а дії НПГД та ПРВП неефективними, спрямованими на розкол шахтарської єдності 9).
Своїм завданням ППУ вважає: повернення народу, або відродження, мотивації праці, формування “людини праці”.
“Кожний, -- пише В.Голота, -- хто працює, вносить свій вклад в загальне надбання України. Не потрібно сперечатися, хто більше любить цю молоду державу. Потрібно робити максимум в ім’я її розквіту, а не рвати на частини. Поєднання поміркованого консерватизму та націленість на реформи збереження традицій та прийняття плодів цивілізації... “ 10). Держава має регулювати економічні відносини, забезпечуючи соціальні гарантії малозабезпеченим прошаркам населення.
Головними конкурентами “трудовиків” в регіоні є ЛПУ, МБР та “Нова Україна”. Остання досить активно критикує ППУ. Особливо це виявляється на Луганщині, де місцева УСПП на чолі з М.Песоцьким входить до “Нової України”, де відіграє домінуючу роль. Дрібний та середній бізнес, що об’єднався в цій структурі, протистоїть напівринковим, напівдержавним підприємствам-монополістам. Як бачимо, ППУ є політичним виявом МАПівської корпорації великих виробничих об’єднань-монополістів південно-східного регіону України.
Під час виборів ППУ виступила з ініциативою створення центрального блоку “Праця” 11). Однак інші політичні сили цього спрямування не підтримали цю ідею. Таким чином, “трудовики” не мають сильного партійного представництва у Верховній Раді, хоча їхні інтереси у Парламенті захищає потужне лобі з фракцій “Єдність”, МДГ, “Аграрії за реформи”, “Центр” і т.ін. В.Ландик, голова партії, посідає посаду заступника голови постійної комісії Верховної Ради із закордонних справ та зв’язків з СНД. До речі, цю посаду раніше займав діяч КПУ Є.Мармазов, якого змістили його колеги по комісії. Цей інцидент погіршив стосунки між ППУ та лівими силами.
ППУ має досить гарні перспективи на наступних виборах: підтримка робітників своїх підприємств, профспілки та науково технічна інтелігенція забезпечать “трудовикам” значну кількість депутатських місць.
Основа партії -- первинні парторганізації, що створюються за територіальним принципом. Керівний орган -- Політична Рада, що обирається строком на чотири роки. Формує виконавчий комітет. Голови обласних Рад входять до Політичної Ради за посадою.
Серед партійної офіційної преси вирізняється кольорова “Нова Праця”, що виходить у Києві. Також популярні в Східній Україні “Донецький кряж”, “Жизнь”, “Голос Донбасса”, “Свое дело”, “Предприниматель” і.т.д. Існує навіть районна газета партії -- “Снежнянский курьер”.

III. СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (СДПУ)

Соціал-демократія в Україні має давню історію. Виникла вона наприкінці ХIХ століття з тим, аби пізніше оформитись у РУП/УСДРП. Серед соціал-демократів були такі відомі державні діячі як С.Петлюра, В.Винниченко, М.Порш та ін.
З перебудовою в СРСР виникають соціал-демократичні гуртки, в тому числі й в Україні. Тут соціал-демократичну партію було відновлено на київському з'їзді 1990 р. Одразу ж в оргкомітеті партії виникли суперечки щодо назви партії та її ідеологічного спрямування. "Праві" члени оргкомітету доводили необхідність переосмислення традиційних гуманістичних цінностей в контексті ліберально-демократичних ідей.
Вони акцентували увагу на тому, що термін "демократичний соціалізм" є дискредитований КПРС" і тому пропонували термін "соціальна демократія". "Ліві" ж доводили, що прийняття цих умов призведе до утворення партії суто ліберального типу. Результатом цих дискусій стало те, що партія прийняла назву Об'єднана Соціал-Демократична Партія України.
У декларації зазначалось, що "партія прагне до поступової і безперервної гармонізації людських цінностей на основі соціал-демократичних принципів свободи, справедливості і солідарності".
Але за годину до закінчення з'їзду права частина делегатів вийшла з зали і утворила Соціал-Демократичну партію України, взявши за основу розроблений оргкомітетом проект "Декларації принципів соціальних демократів" 1).
У той же період виникло ще кілька партій, позиції яких були близькі до соціал-демократичних. Зокрема, ДемПУ та ПДВУ, але вони орієнтувалися переважно на соціал-ліберальний шлях. Тож з них тільки ОСДПУ на чолі з юристом з Київщини О.Аліним було класичною соціал-демократичною організацією.
ОСДПУ тоді нараховувала близько 500 членів, СДПУ -- 1000. Серед лідерів ОСДПУ -- історик Ю.Бауман, філософ О.Скоморощенко. Серед лідерів СДПУ -- фізик В.Вовк, інженер А.Носенко, історик А.Коваль.
Незабаром до обох партій приєдналися народні депутати. Зокрема, О.Сугоняко та Ю.Збітнєв стали членами СДПУ -- перший з них очолив партію. ОСДПУ очолив народний депутат В.Московка.
У січні 1992 р. обидві партії увійшли до об'єднання "Нова Україна".
Зі зміною керівництва СДПУ у травні 1992 р. відкрилась можливість до подолання розколу в українській соціал-демократії. Це було реалізовано через поетапний процес злиття ОСДПУ та СДПУ впродовж червня 1992 -- березня 1993 р.
4 березня 1993 р. Міністерство юстіції України замість реєстраційних свідоцтв ОСДПУ і СДПУ видало єдине свідоцтво єдиної партії. Назва партії -- СДПУ. Тоді загальна чисельність партії становила близько 2000 чоловік. Осередки партії діяли у 24 областях і дорівняних до них адміністративних одиницях України з 27. Найбільш чисельні організації діяли на Півдні та Сході України, а також у Києві та Львові. СДПУ мала 3 депутати у Верховній Раді, 94 депутати -- у місцевих радах та найбільшу фракцію -- 10 чоловік -- у Київраді. 2). Партія переходить на чіткі центристські позиції. СДПУ підтримує тісний зв'язок з вільними профспілками, з Соцпрофом, Генеральний секретар якого С.Найдьонов був її членом.
Центристська позиціа СДПУ була підтверджена на початку 1993 р., коли утворювався Антикомуністичний фронт, до якого увійшла і київська група соціал-демократів. Голова СДПУ Юрій Збітнєв тоді сказав: "Створення антиімперського Антикомуністичного фронту -- тактична помилка демократів. У блок об'єднались всі партії правого спектру, від КНДС до УНСО, і участь в цій акції "Нової України", як і київських соціал-демократів, вважаю недоцільною. Фронт веде до небезпечної поляризації суспільства, ослаблює центр політичних сил, до того ж розчищає поле діяльності для соціалістів" 3).
Серед тогочасних акцій СДПУ слід зазначити пропозиції партії до уряду щодо приватизації, а також перетворення Севастополя на демілітаризовану зону і т.ін.
Невдалі для СДПУ результати виборів до Верховної Ради призвели до певної кризи. Партія шукала вихід з цього стану в об'єднанні усіх соціал-демократичних сил у єдину соціал-демократичну партію.
27 січня 1995 р. Установчий з'їзд СДПУ вирішив питання про об'єднання громадсько-політичних сил України соціал-демократичного спрямування -- Партії прав людини (Голова ППЛ -- міністр юстіції України В.Онопенко), Соціал-Демократичної партії України (Голова Ради СДПУ -- радник Прем'єр-міністра Ю.Збітнєв), Української партії справедливості (Голова УПС -- М.Гречка), -- в політичну організацію під назвою Соціал-Демократична партія України. З декларації СДПУ: "В умовах, коли частина комуністів намагається скористатися окремими гаслами соціал-демократії для збереження своїх політичних позицій, існування впливової і масової соціал-демократичної партії необхідне. Україна сьогодні потребує не гасел, а серйозної політичної альтернативи. Ми впевнені -- таку альтернативу може скласті лише сильна і впливова соціал-демократія" 4). "Прихильники СДПУ -- демократично-реформістські сили, насамперед -- партії центристського спрямування, близькі за програмами, ідейними принципами". Головою партії став тепер уже колишній міністр юстіції В.Онопенко, який у рекордні строки зареєстрував свою партію у своєму Міністерстві.
Коротко про УПС. 19 грудня 1992 р. 16 прихильників ідеї справедливості заснували нову партію -- Українську партію справедливості. Ядро партії -"чорнобильці" та "афганці". Головою був обраний полковник КДБ в запасі М.Гречка. Одразу оголосила себе центристською партією. У 1993 р. М.Гречка в інтерв'ю сказав, що членами УПС виявили бажання стати близько 5000 чоловік.
Під час виборів блокувалась з центристськими блоками, з "Новою Україною".
Однак після реєстрації СДПУ у В.Онопенка виникли серйозні проблеми. Стара СДПУ, яка не визнавала рішень останнього з'їзду, очолювана членом Президії ВР Ю.Буздуганом, заявила, що в процесі реєстрації і об'єднання партії мали місце численні порушення, які анулюють існування СДПУ В.Онопенка.
В.Онопенко, ще перебуваючи на посаді міністра юстіції, своїми діями вказував на схожість позицій уряду й соціал-демократії. На це звертає увагу і керівник служби з питань гуманітарної політики Адміністрації Президента В.Кремень: "Зараз і Україна у спішному темпі шукає ідею, яка зможе з'єднати всі регіони. На мою думку, таким знаменником від політики може бути соціал-демократична ідеологія, орієнтація на інтереси конкретних громадян... Я гадаю, що з класичних ідеологій найбільш придатною є та, яка, з одного боку, буде знаменувати лібералізацію життя, а з іншого -- зберігати гарантії, до чого звикли наші громадяни. Знову ж таки, ця ідеологія є соціал-демократією...” 5).
Організаційну структуру СДПУ складають осередки та регіональні організації, а також керівні органи партії. Основою партії є регіональні організації, які створюються за територіальною ознакою. Припускається утворення фракцій, вищий керівний орган -- з'їзд. Він обирає Голову Ради та його заступників, членів Ради СДПУ від з'їзду, Голову та склад Правління, утворює постійні та тимчасові комісії СДПУ.
СДПУ видає кілька газет, зокрема, “Український соціал-демократ” (Київ).